«Дивні знаки, — подумала Редька, — коли йшли туди, співав чоловік. А тепер — жінка. І пісня її значно складніша. Хоч ніби і знайома. Ех, кого би й собі за хвоста вхопити?»
Коли повертаєшся, час іде значно швидше. Особливо, коли повертаєшся один.
63
В місті-привиді, де колись проводила вакації королівська родина, а тепер коротала своє нехитре життя свійська худоба, нічого не збиралося змінюватися іще наступних років двісті.
Ті ж самі темнолиці жінки з хустками ледь не українських традиційних кольорів прали навпочіпки в холодній воді, що стікала скелею з довгої труби. Редька привіталася, вони відповіли. Стрічки на рогах черепів-оберегів ледь тріпотіли на вітрі. Вузькі вулиці-коридори. Камінь на камені. Деколи білі стіни, деколи червоні, деколи покриті битим склом, щоби чужі не перебралися. Кого їм тут боятися? Нарешті вхід до мертвого королівського замку. Шедевр наївного мистецтва, теракотовий страж зі своїм членом… Редька посміхнулася:
— Завжди ти, брат, напоготові.
І тут зненацька її боковий зір вихопив із кам’яно-піщаного тла іншу теракотову пляму, ледь помітну, але симетричну стражеві, з протилежного боку входу. Стара фарба й глина, якою білили колись цю стіну, подекуди відлущилася, і через неї проступила дивна фреска з зображенням вродливої жінки-стража, нічим не подібної на її неоковирного, доробленого й переробленого селянами побратима. Редька стояла й милувалася, поки провідник Пасан не повернувся перевірити, куди це її запроторило.
64
Подальші дні дороги до села, звідкіля її мав забрати вертоліт, аби доправити на крихітний аеродром містечка, в якому Редька колись стрельнула собі в око заскорузлим чілі, минули як у півтумані. Зате минули хутко.
Редька намагалась думати про те, що в найліпшому випадку чекає її вдома: нормальний туалет, свіжа постіль, бабцині вареники з вишнями на пару. І не думати про те, що чекає в випадку гіршому: напружена зустріч з сестрицею чи її піцовими співробітниками. Ба навіть відганяла від себе пафосні роздуми на тему місій, причин-і-наслідків та інших речей, котрі варто було обдумати на свіжу голову. А те, що поверталася вона з дулею з маком, Редьку навіть розважало.
— Ну і якої ж винагороди ти б собі хотіла, Радеша Зюзя Брамбамбурик? Золотої корони? Королівського титулу? Чи запакованого Принца? «На от, бери, вельмишановна, ти нам його принесла, ми скористалися, забирай собі назад». Так не буває.
Редька раптом зрозуміла, що останнє апокаліптичне «так не буває» вона вголос повчальним тоном казала стюардесі, котра тремтячими руками (чи то тремтів просто крихітний літак, після двогодинної затримки таки злетівши у вітряний день?) намагалася налити їй спрайту.
Гори за шибами ілюмінаторів здавалися геть близькими — ніби вистрибнеш із літака і скочиш ногами на стежку. Он її на льодовику видно. Дарма, що цією стежкою ще ніхто не ходив. Хіба не такі стежки найважливіші?
Редька, не кидаючи монеток у воду й не залишаючи жодних письмових бажань-обіцянок під камінням, знала, що повернеться сюди неодмінно. Бо тут лишалася якась нова, щойновідкрита, але дуже важлива частина її самої. Поки вона не повернеться, частина стоятиме десь собі на глиняному даху гірської хатки й видивлятиметься ниточки між зорями. Хіба ж такі зорі побачиш у місті?
65
Архітектурна спадщина, смачна й дешева їжа, ятки зі срібними прикрасами і спеціями — кольори і запахи міста, в якому, як здавалося Редьці, вона тоді, вперше, побула зовсім мало, тільки роздрочивши апетит, чогось зовсім не зацікавили її після повернення.
Не маючи особливої уяви про те, як би скоротати час до літака, Редька вчинила так, як вчинило би дев’яносто процентів сучасних, заражених комп’ютерним вірусом людей: знайшла безплатний Інтернет і сіла, взявши собі миршавого апельсинового соку, на терасі кафе. А почувши запах кави — справжньої, заварної нарешті кави! — замахала офіціанту руками і взяла собі цілий чайник.
Туман, що вже заковтнув дальні дахи, тепер підступними зміями струменів на всі інші підвіконня і пороги. Круті схили містечка, здавалося, ніколи ще й не бачили одне одного неприкритими, туман розкошував тут із раннього ранку до сутінок, і тільки рідкісним зіркам вдавалося інколи щось крізь нього роздивитися.
Редька пила свою оміряну каву й дивилася в цей дивний світ через велике скло на диво просторої кав’ярні. Здавалося, густий туман от-от просочиться у шпари й огорне їй руки, шию, очі. Вона аж подула навколо себе, означаючи власний простір. А втім, туман подобався їй. Принаймні цей, що дивно уживався з сонцем. Коли воно підіймалося високо, світло розсіювалося і надходило майже звідусіль.
Внизу, під кав’ярнею, стелилися все нові й нові дахи, старі — поквітчані мохом, нові — з теракотової черепиці, геть древні, подібні на маленькі ґомпи, а то й на склепи давно забутих предків. В купі потрощеної цегли і сміття бабралися замурзані щасливі дітлахи. Руді шолудиві пси ліниво спостерігали за ними, вигріваючи на туманному сонечку старі змерзлі кості.
Лапаючи в торбинці за телефоном і зарядкою для нього (шарова електрика дивувала після сонячних батарей за інерцією), Редька намацала свій надкушений ключ.
— Ой, — зітхнула вона. — Золотий ти мій ключик.
Вигнутий півдугою карбунок «bahuta g…» з його нижнім «ва…» знічев’я погнало вітрило Редьчиної надлегкої голови в пошуковик. На останньому мруґанні телефонної батареї вона більше здогадалася, ніж з’ясувала, що йшлося про банк. Відтак, підключивши телефон до розетки й ще раз прогорнувши список усіх знайдених за словом-пошуком результатів, вона ще й виписала банківську адресу. І тільки після того зайшла у свій мейл.
— Та ну ладно! — Редьці важко було повірити у свою геніальність, втім, вона вкотре це зробила: лист від користувача Tryam Bakam — того самого, хто дізнавався в чаті, чи вдома вона, щоби підкинути посилку, — мав заголовок «Bahuta Garabara Bank». Правда, в самому листі нічого не йшлося про адресу, зате чітко вказувалося, що за фант лежить у цьому банку:
«Записи, фотографії, плівки. Щоби закінчити справу для Дордже і почати щось петрати самій. Ну, і якщо пощастить, твоя обіцяна винагорода».
І все. Ніякого тобі арівідерчі. Ще й, бач, пощастити мусить, щоб отримати обіцяне! Хами Інтернетні.
— Бахута Ґарабара. Де б ти ще був, як не у давній-добрій Індії?..
66
Взагалі-то, ще раз потрапляти в Делі не входило в Редьчині плани. Хоча, якщо секунду подумати, нічого з того, що сталося за останній час, не входило і в тінь її планів. Тож Делі так Делі. Куди їй посіпшати? До піцових хабарників, що вже, либонь, при виході з «Борисполя» стоятимуть зі спеціальними шкуроспусними інструментами? Тим більше, Делі — то по дорозі. Дарма, що на день квиток довелося міняти, може, хоч карі з баранячого мозку пощастить поїсти. Чула ж вона про таке? І байдуже, що одному барану від іншого розуму не прибуває.
Редька кволо вміла себе втішити.
Те, що це місто пекельне, вона чула колись краєм вуха, але не звертала уваги — щасливчики ж бували там максимум день-два, перш ніж запхатися до транспорту в Ґоа. (Дивно, як то колись омріяне Ґоа стало для неї зараз просто поштовою листівкою з пляжем, пальмою й накуреним москалем, запханим у композицію суто з комерційною метою).
Красиве пузате таксі-амбасадор везло Редьку передранковими вулицями. Водій-сікх у тюрбані мовчав, не включав радіо, не питав, вер ар ю фром. Редька, хоч і могла з повним правом скаржитися на дефіцит соціалізації, зітхнула з полегшенням. Місто-монстр повільно прокидалося в одвічному сірому смогу. Вставали з-під своїх газет і дертих ковдр шудри, що спали на вулиці, румигали целофановими кульками худющі корови, хтось замітав вулицю (ото вже сізіфів труд, гмикнула Редька), якусь багату пані в її розкішній автівці атакували ще геть сонні діти-жебраки. У вікно таксі до Редьки на світлофорі постукав хлопчик на костилях. Спершу спробував продати свіжу газету, а потім вже просто заходився тикати собі в рот пальцем, натякаючи на засоби для харчування. В Редьки були тільки крупні купюри і точна сума на таксі — довелося лишитись без свіжих новин на хінді.