— Човмін так човмін, — зітхнула вона. Тут хоч ніби зелень якась проростала…
— Пішли мити руки.
Вода чогось тут не текла, як з усіх порядних труб, а дрібно скапувала зі шматка марлі, що нею перев’язали кран.
— Чекаємо, поки нам накапає, чи підемо по трубний ключ? — Редька, не вгледівши нічого подібного на традиційний вентиль, жалібно підставляла під крапельки бруднючі руки. — Чи то просто з гір напору нема, бо сезон дощів давненько був?
Дордже посміхнувся.
— Повертаючись до нашої теми… — (він щось тут же підкрутив, і вода потекла нормально) — як казав один великий вчитель, можна перерахувати всі краплі дощу, що випали за сезон дощів впродовж дванадцяти років, але не перерахуєш заслуг навіть від єдиного промовляння цієї мантри. На те вона і є сутність розуму Великомилосердного.
Редька зітхнула. Дордже, вирішивши, либонь, що для неї це вже зашкал інформації, поплескав Редьку по плечу і додав:
— А взагалі, не парся. Буддизм — це ж філософія, а не релігія.
Що заплутало Редьку остаточно.
Тим часом тітка-господиня кривим старим мачете нарубала в городі зелені, подібної на знайоме Редьці бадилля кінського щавелю, сяк-так її помила під краном, із якого для точності напрямку струменя звисала стара панчоха (а не марля), тут же, на камені, усе подрібнила і понесла туди, де страждали, як грішники в християнському пеклі, тлусті макарони на закіптюженій сковороді.
Редька скинула свої важкі черевики й вкотре насолоджувалась безшкарпетковим блаженством, від якого, виявляється, не збиралися помирати метелики, як застерігав Дордже. Лавки довкола місцевого столу було змайстровано з залізних трапів, визначених спритними ґаздами, очевидно, «зайвими» при конструкції підвісного казенного мосту через ріку. Так, наче жереш свій макарон зі свіжою сумішшю дрібочок зеленого помідора, зелених же чілі і крихітних, неймовірно кислих і в’язких, як зелена хурма, плодів із джунглів (як не силкувалася, назви їх Редка не могла запам’ятати, як і короткої назви приправи), сидячи дупою на холодному шматку мосту, що несе тебе в гастрономічну прірву.
— Цікаво, що в них тут вважається найбільшим смаколиком? — розглядала свою позеленілу виделку проти сонця Редька. — На початку століття точно був цукор-пісок. Я в одній книжці у тата читала. А тепер що? Вічна цінність — м’ясо?
— Ну, це в тебе м’ясо — космологічний фактор. А місцеві, ти ж бачиш, вище цього.
— Чого? М’яса?
— Ага. Десь на одному рівні зі сферами бабла. Це ж більш трансцендентний вимір. А взагалі-то, вічна цінність не може бути «тепер».
— А ще от знати б, як буддисти з індуїстами відмазуються від заповіді про «не вбий», коли мнясо наминають.
— А християни як? Хоча методики схожі. Коли дуже хочеться, але не можна — завжди є серединний шлях. Хтось колись придумав, що можна м’ясо їсти, якщо сам його не вбив, не наказав убити або нібито не знав, що його для тебе хтось убив. Бач як собразили? Але який сенс, насправді, не їсти м’яса дальніх своїх, коли їш душі ближніх своїх? Так що не парся, Редько, коли дозрієш до самадхи, сама м’яса перехочеш.
27
Підйому, здається, кінця бог не придумав. Скеляста стежка, на якій і двом балеринам важко було б розійтися, а тут раз по раз треба було втискатися в глиняну стіну, щоби пропустити нескінченно повільний, смердючий, пердливо-лякливий караван вантажених мулів. І геть нікуди було сховати бідну голову від палючого сонця.
— Гімалаї не для слабаків, — після довгих невеселих роздумів виголосила спітніла Редька. — От чо я вже в якийсь Єгипет з переляку не поїхала, якщо вже з Ґоа всьо накрилось?..
Можливо, Редька чекала втішального компліменту, але Дордже цілком серйозно відрубав:
— Я зрозумів. Ти починаєш заводити однієї й тієї ж самої кожного післяобіду, щоби я звик. Фази у тебе такі. І ніби кожен жіночий журнал тобі скаже, що передбачуваність — не надто цінна жіноча риса, але ж ти таких, здається, не читала…
Раптом Дордже спинився. Редька тільки тепер додивилася, що весь цей час він тримав у руках GPS.
— Нє, якась фігня. Не може такого бути.
Він пройшов іще кілька кроків вперед, зупинився і повернувся. Редька, що, як теля, бездумно слідувала за ним, тут раптом збунтувалася:
— Ти що, кадриль потанцювати вирішив?
— Нє-нє… — Дордже заклопотано порпався в навігаторі. — Кажись, наш джіпіесік мозком двинувся. Ти ж так висловлюєшся десь? Дай-но мені свою карту, бітте.
Редька, спершись на скелю, скинула наплічника. Перш ніж знайти в кишенях клапана карту, помітила біля стежки суничку. Принаймні все на неї вказувало: і листочки, й квіточки, і ягідка. Сіла коло вітаміну навпочіпки.
— Воно отруйне, — спокійно зауважив Дордже. — досить пхати до рота все, що бачиш. Дома не годують ніби? — Редька не відреагувала на його жарт. — Гаразд. Давай прикинемо, куди нам йти.
Редька дістала все, що він просив, і байдуже вперлась очима в скелю по той бік каньйону. Там наче хтось повидовбував овальні ніші для цінних яєць Світового птаха. Чи велетенські пісуари для титанів.
— От блін. І тут таке виходить.
Дордже задер голову. Тільки тепер Редька помітила, що калюжка на стежці, через яку вони туди-сюди скакали, була частиною ще одного водоспаду. Він починався тонкою цівкою десь вгорі над ними, відтак розплітався на струмки, що перелазили стежину, і спадав ген униз у ріку, впевнено продираючись крізь зарослі й витесуючи каміння.
— Е-ем… Ти чула колись про каньонинг? Майже спорт такий.
— Це коли в каньони скачуть?
— Ні. Це коли в них повільно на шнурку спускаються. І частіше чогось у водоспади, ніж у просто тріщини в землі. Веселіше так, коли вода по голові лупасить.
— Ти куди оце гнеш? — Редька з недовірою оглянула Дордже, доплюсувавши до нього водоспад. — Я? Голою сракою в холодну воду? З наплічником? Кукіш.
— Та ну. Це весело. На двох картах сказано: туди. Значить, точно буде якась цяця унизу.
— Ага. Була би. Сто тисяч баксів родичам. Якби я застрахована була. А так то, повторюся, кукіш. Дуля з маком по-нашому.
— Ну, наплічник я тобі знесу. І базові навики покажу. І родичам напишу, якщо… ну…
— Ага. І бажано на відкритці з водоспадами у жовтих квітах рапсу. Китайські такі плакати є. Клейончасті. На них іще дельфіни звідкілясь вискакують і літак красивий летить у захід сонця. Супер-естетика. Кіч переможе все. А в тебе-то самого звідки навики?
— Та трохи скалолазанням займався. А це — те ж саме, тільки навпаки і легше. Ковзаєш собі по мотузці — і все. Головне — поширше ноги й, не згинаючи їх, потихеньку впиратися в стіну. Відпускаєш мотузок — перебираєш ногами.
— Ха. Ну, припустимо, ноги в мене є. А як із частиною «мотузка»?
— Гм. Хороший вопріс. Почекай.
Дордже зник у кущах над проваллям.
«Зараз точно мусить вилізти з роялем», — подумала Редька, розриваючи жовту обгортку карамелізованої іриски. Дордже виліз із кінцем пожовклого канату.
— Все не випадково, майне лібе.
— Ага. І або туди вже хтось ліз до нас, або нам це хтось підсунув. В будь-якому випадку це підозріло.
— Зате весело. Давай. Зараз все зав’яжу і полізеш.
Він знову зник у кущах, відтак повернувся з якимось кільцями й карабінами. З вигляду, вони лежали тут давно.
— Е, ти шо! — Редька запротестувала, коли Дордже заходився обв’язувати її талію й причинні місця амуніцією, нашвидкоруч змайстрованою з витягнутих наплічникових строп, кілець, шнурівки і «підсрачника» — відрізаного для сидіння на холодному шматка карімату.
— Відгинаєшся і лізеш! Лівою рукою лиш притримуєшся — не хапайся панічно, все одно б вагу свою не втримала, а шкіру поздираєш. Так що нею тільки притримуєшся, а правою потроху відпускаєш мотузку.
Редька з цього зрозуміла головне:
— Я перша не полізу.
— Полізеш. Так легше. Я заберу рюкзаки і обіцяю не різати шнурок під собою манікюрними ножичками.