— І чого ж сюдою ніхто не ходить?
— Гм. Скучила за буцигарнею?
— Ні, просто цікаво.
— Бо всі ходять іншим шляхом, добре протоптаним і торговим. А тут так — хіба п’яний пастух чи ідіоти типу нас.
— Ми не ідіоти. Ми любителі екскурсій, хехе.
— Точно. І якщо пощастить, нашим туроператором стане прикордонний наряд. Акція місяця — круїз видатними пам’ятниками китайської карної культури. Плата за фотографії — правда, тільки наші, портретні — входить у вартість пакету.
Над чорними гострими скелями, як душі лежалого на них тисячоліттями снігу, злітали драконами, тиграми, мулами, птахами і рибами хмари. Довго дивлячись на спокусливі снігові гірки під самими вершинами, такі рівні, пухкі й чисті, як гірки для санчат і лиж у дитинстві, Редька от-от вже була готова побачити, як ковзне звідтіля донизу котрийсь із заморожених у льодовику доісторичних хлопчиків. «Слава глобальному потеплінню і моєму розмороженню! — крикне він, помахавши рукою. — Бувай здорова!»
— Ні, все таки ходімо. — Редька підвелась на рівні ноги. — Шось я замерзаю, кажись. В прямому сенсі. Починаючи з мозку.
— А. Ну то не страшно. Не мозок красить жінку.
Редька вже навіть не реагувала на подібні закиди.
— О. Я, здається, бачу прикордонний стовпчик. — Редька казна-чого понизила голос. — Це ж прикордонний стовпчик?
Дордже і собі глянув на низький білуватий на тлі пожухлої трави, паралелепіпед.
— Точно.
— То ще трохи, і я цілком офіційно порушу закон?
— І зіпсуєш своїй старшій у анкеті графу «родинні зв’язки». — Дордже ще вдавалось посміхатись.
— Єдине, що коли нас упіймають китайські прикордонники, навряд чи справжня китайська тюрма буде нагадувати ту нашу клуню з декоративною вишкою і золотими замочками в дверях.
— Ну, хіба тим, що замочки китайськими були…
Під самим перевалом сніг уже був суцільним, обійти його було ніяк. На секунду Редька подумала, а що, якщо снігу тут взагалі по два, чи по п’ятнадцять метрів, чи там тріщина яка-небудь у льоді, куди вони проваляться, і ніхто їх ніколи не буде шукати?
І тут же провалилась. Правда, знову лиш «по яйця» і, на щастя, інша нога так і залишилась на примороженій поверхні.
— Давай руку.
— А як це ти сам не провалився?
— Бо сам я вже і так іду по дну провалля.
— Ой-ой-ой. Метафорист великий. Простіше можна?
— Та куди уже простіше. — Дордже посміхнувся. — Хочеш відпочити?
— Нє, давай дойдемо вже.
Десь внизу на бурих схилах спокійно паслися легкі й граційні блакитні вівці. Ковзнув, розтинаючи небесний ультрамарин, чи то шуліка, чи сіро-білий орел.
— Фотошоп якийсь, — буркнула Редька.
Чим ближче до перевалу, тим було тяжче йти. Ніколи б не подумав, що те, що видається кількома десятками метрів, може так довго розтягнутися в часі. От ті стовпчики вже було добре видно, а дійти до них так і не дійдеш зразу, і лінія кордону наче втікає від тебе…
Редька дивилася вже суто собі під ноги. Крок за кроком. Стрибок за загрузанням. І тут, обернувшись, вона нарешті побачила ряд стовпчиків у себе за спиною. Хоча до фактичної лінії хребта ще треба було йти.
— Давай, давай, Редисочко.
— Хуїсочко! — хекала вона.
— Ну ти ж зібралася на Білу Гору? От тобі легенький тренінг. А поженуться прикордонники, то й репетиція втечі від диких звірів буде.
— Не водяться ніякі дикі звірі на таких висотах! Ти достав мене. Бери он сам рюкзак — емансипація скінчилася. Я знедолено, як всяка порядна горпина, далі лізу накарачках.
— Ну, заради такого візьму, звісно. Заодно введеш в оману китайські радари. Подумають, то як заблукав.
— Думаєш, тут є радари й прикордонники? — Редька поволі віддихувалася. — Ой, мамо, я умру так рано…
Страх смерті справді слабко пульсував у неї за маршрутом «грудина — скроні». Серце найрясніше калаталося в горлі, повітря, що його вдихаєш зазвичай, наче воду п’єш, тепер не тамувало спраги.
«Скільки тут відсотків кисню? П’ятдесят?..» — Редька добре знала, що ліпше про таке не думати. Але як дихати правильно, її ніхто ніколи не вчив. Дивно, що Дордже жоден симптом гострої гірської хвороби не чіпав.
— Фігово тобі? — співчутливо поцікавився він. — Пий давай.
— Та я вже п’ю і п’ю, холодно пити! — запротестувала Редька.
Пити треба більше.
Він поскрипів зім’ятою пластиковою пляшкою з водою.
Редька хильнула трохи, й тут же її знудило.
— Фак. Не дивись, — прошепотіла зовсім зблідла Редька.
Дордже зітхнув.
— На. Це поможе.
І, замість очікуваної хвилину тому Редькою магічної формули, простягнув їй звичайну пігулку. «Mox» — прочитала Редька затерті букви.
— Шо це за мохи і лишайники?
— Це даймокс. Пігулка від хвороби висоти.
— І ти тільки тепер мені її дав?! — Редьчин хрип, помножений на злість, звучав погрозливо.
— Я тільки тепер її випорпав. В кишені флісу ще з Альп завалялося. Тут в аптеках я ж дивився внизу — пам’ятаєш? — не було.
Редька нічого не пам’тала. Випила таблетку, закрила очі. Кров шугала в голові туди-сюди, тривога не полишала тіла, і це було найбільшою незручністю.
«Видно, за мною шуліка сюди…» — приречено подумала Редька.
Кілька наступних кроків, які вона вперто пройшла, наперекір благанням Дордже посидіти, явно дали їй знати, що до перевалу їй як до кінського петра, і що лежатимуть її білі кісточки на білому снігу, як нагадування всім зухвалим про те, що:
— Нєфіг було мені скакати, як козі облізлій, там, внизу, і тут, вище, по снігу! Зекономила б сили, то й вижила би. А тепер я здохну. Іди без мене, тобі треба зникнути, перш ніж намалюються пагранци!
І Редька підкошеним колосом гепнула на сніг. Від жалю до свого даремно прожитого молодого життя у кутках її очей зібралися пекучі сльози, і вся картинка дівчинки, що лежала навзнак на снігу під безжальним Гімалайським небом, запросто згодилася би для передкінцевої сцени американського кіна про дружбу й вічність, якби не пекельний Дордже, що вліз у кадр і поламав весь пафос:
— Ходи, василино. Оно вже перевал насправді. Я вже бачу вершечки плоскогір’я.
Редька, що вже встигла була заплющити для вічного сну ясні очі, недовірливо одне розплющила.
— А не пиздиш?
— Нє. Не пизджу. Чи як правильно: не пиздю?
Редька сіла на снігу.
— Киш, какашечний! — кинула льодяну грудку в бік шуліки, що все ще наганяв собі апетит, кружляючи неподалік. Від різкого руху закашлялася, і все ж заходилась вставати.
— Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине. Хуй всім. — Видерлася догори по Дордже, як в давнину видиралися запалювальники вуличних ліхтарів на стовпи.
— А про погранців, то не переживай поки, — заспокоїв її Дордже, — тут тільки гори дикі навкруги, до найближчого села ще пиляти і пиляти. А там от уже й застави.
— І засади.
— І засади. Нічо. Ти ж умієш по-китайськи говорити?
— Ага. Ніхау, сяй сяй, каліфана і пухавіка.
— Шо-шо?
— Ну, пуховик по-їхньому. Наш сусід дядя Ігор колись у Китай їздив. Набрався там лінгвістики.
Редька ледве дихала, а все ж очі чіплялися за горизонт не гірше, ніж кирка скалолаза.
І тут зненацька перед її очима постало у всій своїй красі Тибетське плоскогір’я. Дивний, неземний пейзаж, лілово-рожева пустеля, зім’ята і вигнута, від краю до краю заселена скоріше духами, ніж гіпотетичними людьми, безкрайня й мовчазна, чужа і магнетична, не схожа ні на що до неї бачене.
— Гори… ті… вони дійсно зовсім іншої породи. Як то так?
Редька роздивлялася химерні «труби» і печери, колони й шпички, що ними рясніли стіни й дахи цього горішнього поверху світу. Жодних стежок не було видно. Куди йти далі, ніхто не знав. Сигналу не було давненько. Вочевидь, тут, у прикордонній зоні, все глушилося. Однак, іти було треба.
— Давай вшиватися. Ще налюбуєшся. Обіцяю.
Дордже ще раз озирнувся довкола. Виявляється, поки Редька стриміла тут із відкритим ротом, він уже встиг пройтися туди-сюди вздовж перевалу, видивляючись шляхи спуску.