— Прекрасний вид на гори… — аби не дивитися відразу на тіло Дордже, ляпнула Редька.
— Ну шо, поливай? — голий Дордже стояв до неї спиною.
Редька миттю вилила йому на голову розведеної до гарячої з кип’ятку води.
Смагляве довге тіло Дордже огорнула хмара пари, що видалася Редьці якимось дивним ореолом, і, не бачачи зараз лиця Дордже, вона вже не певна була, він це і чи людина це взагалі, чи, може, якийсь із духів спустився таки з гір.
Поки в Редьчиній голові макітрилося, Дордже хутко намилив голову і тіло.
— Не спи, холодно!
Редька оговталася і вилила на Дордже червоний пластмасовий ковш ледь загарячої води.
— Ай — спокійно сказав він. — Давай іще.
Тут, перш ніж вилити чергову порцію окропу на тіло Дордже, Редька помітила на його спині дивні поперечні шрами. Їх було не менше десятка, ледь світліші на тлі смаглявої шкіри. Криві, як брижі на воді. Їх страшно було торкатися. Відчувалася якась не дуже приємна таємниця за цими знаками на шкірі.
«Я тобі шо — дерматогліф якийсь?» — випливли звідкілясь іздалеку слова. І Редька, підкоряючись незрозумілому імпульсу, виливши на спину Дордже черговий ковш води, потяглася до цих шрамів губами, й обережно, згори до низу, провела по його хребту язиком, пробуючи на смак рельєфність. Мозок на мить відключився, її розбирала дивна млість і дрижаки водночас. Вона спинилася десь біля куприка, точніше, він спинив її, взявши за руку, підвівши до себе й пильно зазирнувши в очі:
— Ти дійсно цього хочеш?
Від прямоти його питання Редька геть зніяковіла і так і стояла з пластмасовим ковшем у руці, в штанях, куртках, кроксах і шапці (так сохнуло скоріше волосся), не сміючи підняти очі. Дивну картину являли обоє: повністю голий хлопець і повністю вдягнена, як на підкорення Евересту, дівчина.
Він узяв її пальцями за підборіддя і підвів лице до себе. (Пізніше, коли вона про це думала, ніяк не могла второпати, як це він терпів такий холод? Ще вона намагалася собі вигадати й повірити у формулу «вони впали на мокру долівку і їх захопила тваринна пристрасть», але цей булшит зовсім не клеївся з тодішньою дивною, холодною, слизькою й невідповідною самій собі довколишньою явою.)
— Дійсно, — тільки і сказала тоді Редька.
Дордже мовчки поцілував її довгим поцілунком, і Редьку здивувало, який у нього гарячий рот, і який у неї, мабуть, холодний. Відтак він легко, наче вона вся була зліплена з самих пуховиків і флісів, а не з плоті, загорненої в них, підняв її на руки й, штовхнувши ногою криві оббиті бляхою двері лазнички, поніс до кімнати. Обережно поклав її на розстелений уже спальник, сам ліг поряд і накрився іншим. Тут Редьчине заціпеніння трохи спало, вона схаменулася, що ж це йому, мокрому, зараз дуже холодно, схопила свій марлевий бірюзовий, у сині черепашки, шарф і заходилася витирати його тіло, боязко цілуючи вже сухі й ще мокрі місця. Він тихо лежав поряд і ніжно пестив її мокре волосся.
— Що це за… шрами у тебе такі? — зненацька спитала Редька і сама ж одразу про це пожалкувала.
Дордже на секунду навіть перестав дихати. Здавалося, усе навколо завмерло. Коли за мить він, посміхнувшись, відказав:
— Такі собі шрами. Я ж не питаю в тебе про кожен шрамчик у тебе на колінях. А в тебе їх там вистачає…
Редька з полегкістю зітхнула. Дордже почав один по одному знімати з неї шари її одягу.
Вони кохалися ледь не до ранку, забувши про нелюдську втому, не помічаючи ні холоду, ні протягів, зігріваючи одне одного тілами й гарячим диханням. Він цілував її тверді від холоду й збудження груди, жадібно вдихав її запах. Вона безперестанку гладила його спину, притискала до себе його сідниці, намагалася втертися йому в шкіру, стати з ним нероздільною сумішшю. Але на те й існують зависі й суспензії: напружившись, як міст через швидку ріку, він кінчив у неї, вона вперше в житті залишилася таким результатом вдоволена, і так вони й заснули, до ранку не відчуваючи холоду, лежачи у вологих спальниках, заплетені, як два недоїдених шматки сиру «косичка».
47
— Цікаво… — промугикав Дордже, звіряючись між атласом, навігатором і вирваним із Редьчиного «молескіна» аркушем. — Далі цього монастиря шматок дороги зник у ефірі…
— Ага. — Редька потягувалася з видом на багряні гори. — Га? Шо? Який шматок дороги?
— Ну… скажемо так, кінцевий. Чи майже кінцевий. Уривки наче є якісь іще.
— А. А шо за монастир?
— Тю. Ти чим слухала? Ми ж весь ранок про нього говорили.
«Чим слухала, чим слухала. Спитай іще, про що я думала…» — Редька на секунду замружилася, рвучко пробуючи відтворити відчуття дотику щокою до його щоки й стрімкий слалом своїх губ вниз його шиєю. От був би в людей спосіб зберігати аналогові записи власного збудження й усього, що до нього долучилося: запаху шкіри, дихання, смаку слини, пружності м’язів, блиску очей, судомного стискання особливих рецепторів… Який тут монастир? Редька розплющила очі. Дордже далі йорзав пальцем по тач-скріну навігатора.
— Зрештою, монастир не за горами. В прямому сенсі. Пішли.
Вже скоро мало звечоріти. Сонце прощалося з червоними ґрунтами довколишніх пагорбів і тікало за високі гори. Селяни з ближнього села заганяли худобу до стаєнь. Нарешті, прорізавши чорним пурпурове небо, показався один зі шпилів монастиря.
«Незвичний якийсь, — подумала втомлена Редька. — Дерев’яний, чи що?»
Монастир, що налічував, якнайменше, сто п’ятдесят років, і справді був незвичним. Частково кам’яним, частково з вигорілого на сонці й потемнілого від вітрів і дощу дерева, так, що аж скидався Редьці на старі гуцульські церкви тими своїми беззахисно-стійкими дерев’яними фрагментами.
Вони встигли якраз під кінець вечірньої служби-пуджі. Вже через прочинені вікна Редька помітила, скільки тут хлопчаків у червоних ризах. Від зовсім крихітних, років, певно, по шість-сім, до вже цілком сформованих юнаків. Всі вони хором читали мантри з розкладених звитків-назва, відтак, як наставав час, брали до рук інструменти — труби, рондонги — і зчиняли неймовірний галас, що миттю заворожував слухача й фактично прибивав до місця. Десь так, здавалося Редьці в дитинстві, мав би звучати славнозвісний «трубний глас» перед кінцем світу.
Послушникам такі асоціації були невідомі — малеча й взагалі собі нишком гиготіла, чимсь кидалася й ловила ґав, поки її не навертав на шлях істини калорійний потиличник від когось зі старших. Кому особливо мало пощастити, міг розраховувати й на патерицю самого настоятеля.
— Одна моя знайома, — згадалося чогось Редьці, — колись була волонтеркою в монастирі в Непалі. Вчила тих малих англійській, а сама вчилась основ буддизму. А потім, казала, лавочку прикрили — перестали пускати білих волонтерок-тьотьок, після того, як котрийсь із монахів одружився і втік з однією такою.
— Буває, — знизав плечима Дордже. — Почекай, не заходь, дай докурю. Тут білі волонтерки не часто мелькають, так що дай дітям спокійно закінчити їх робочий день.
— Добре, — знизала плечима Редька. — Не буду фактором роздратування.
— Та то не так навіть їхнє роздратування, як урядова заборона говорити з іноземцями без призначеного гіда. І байдуже, монах ти чи селянин. Все жорстко. І жорстоко. А малі тільки й мріють, щоб до них якісь гості забрели.
Невдовзі все затихло. З монастиря з двома відрами вийшов молодий послушник і, поки не набрав води повні відра, й оком не повів убік прибульців. Наче то сиділи дві ворони на подвір’ї — таких тут часто бачили. Відтак, коли вже Дордже сам зробив до нього кілька кроків, монах нехотячи підняв на нього очі. Редьці здалося, він не одразу второпав, що з ним говорять не англійською. А коли второпав, на його ідеально круглому лиці почали з космічною швидкістю чергуватися подив, захоплення і недовіра. Зрештою він, так і не впустивши ні на секунду свої відра, пішов всередину.
— Шо каже? — поцікавилася Редька. — Палатєц на городі розкладати?