— А ми побачимо тут справжніх яків? Мені в дитинстві їх тато тільки в зоопарку показував… — Редька вже й не злилась на мовчання Дордже, подібні фрази коментувати може хіба що любляча бабуся трьохрічному онукові.
В селі, куди вони дійшли якраз під обід із гордим планом самим собі наварити їсти, на базарі було всього кілька яток із городиною. Невеличка гірська капуста, геть дрібна картопелька (в Україні порядна ґаздиня за таку вмерла би від сорому перед сусідками), малинового кольору морквиця, якась не вельми пишна зелень і майже такого ж кольору мандарини з армією кісточок всередині.
— Не ясно, як вони тут виживають при таких врожаях. І ще й примудряються готувати нормальне їдло.
— А ти на кіз і коней подивися. От де бідні діґери.
І справді, місцеві коні й кози складалися на цьому сірому, припалому споконвічним порохом кам’янистому ґрунті в геть інопланетну картинку. З глибоко задуманими очима, з закрученими рогами, з довгою, аж до землі, білосніжною шерстю кози (коні теж були пухнастими, тому остання миршава шкапа видавалася вгодованою й чистою, але якщо її погладити, рука залишалася брудною, а сама шкапа, отримавши культурний шок від такого з нею поводження, норовила клацнути тебе жовтими зубами) — так от, всі ці меланхолійні кози й флегматичні коні стоять собі ген до виднокраю і риють копитами суху й, на перший погляд, безплідну землю. А що вириють, то тим і поживляться. Як мисливські собаки. Тільки вегетаріанські.
Часом хтось прожене отару чорних, малих, делікатних і пухнастих кізочок по вузькій вулиці. Тоді за ними довго стоїть їх козячий дух. А коли ніхто не бачить, дух може і котушки молільні покрутити серед дороги, йому ади.
— Від цих кіз пахне шевром, — потягнула носом Редька. — Хочу шевру.
— Від цих кіз пахне козами. А шевр у цих краях ніхто не бачив. Тут, кажись, ґауду тільки вміють робити. І з коров’ячого молока відповідно.
— А ти звідки знаєш?
— Мені чувак розказав по дорозі в автобусі, ти спала.
— А сир я не проспала?
— Нє, тільки місцевий ром.
— Нічо.
— Так от, тут історія така була — про двох голландських фермерів, що пройнялися солідарністю трудящих, і повезли до себе десять фермерів місцевих. Вчити їх варити сир ґауду. Так що фермери щось там навчилися, і тепер його штампують. Французи не відрізнилися гастрономічною філантропією, так що вибачай. Їж ґауду. Ти її вже їла, до речі, вчора.
— Ото? В пластику? Та, то така ґауда… Привіт із радянського дєцтва — сир «голландський» в Україні.
— Бачиш. Весь сир завжди голландський.
Редька примружилась, уявляючи собі сирні гори з винними ріками.
— Може, запаримо макаронів? — зітхнула вона.
— Давай. І яйця там же зваримо.
Поки Редька подумки хвалила себе за те, яка вона розумничка, що взяла з собою похідний примус, вони пройшли ще кілька порожніх яток. Ні макаронів, ні яєць. Зате зненацька відкрилася картинка, достойна сну кінематографічного невдахи, що профітькав родинний маєток в азартні ігри, і тепер мучиться, варто чи ні продавати останній килим і бабусин порцеляновий сервіз вісімнадцятого століття, щоби «нарешті відігратися». В глибині порожнього базарчику кількома рядами виставлено грубі, дерев’яні, заклепані бляхою столи, такі ж, як для овочів, а на них щільно викладено силу-силенну лотерейних квитків всіх можливих ґатунків. Над кожним новим горизонтальним рядком лежала картка з цифрами: «750», «850», «950» і так далі.
— Вас іст дас? — оторопіла Редька.
— Поняття не маю.
Покупців тут хоч було і не рясно, та все ж, порівняно з тими, що ходили коло овочів, і взагалі по селу, тут вирував натовп. Посходившись, очевидно, з околиць, жінки в кольорових домотканих спідницях, баби з масивними срібними і кам’яними прикрасами на шиях, чоловіки в капелюхах із пір’ям і в темно-червоних спідницях-соронгах-лонґіях-ґо (в кожній країні чоловіки-носії називали їх по-різному), що відкривали їх сухі темні щиколотки й архаїчні нігті на ногах, молоді дівчата зі старомодними наче парасольками з коричневого паперу в червоні квіти. Вони повагом ходили між рядами, придивлялися до лотерейних квитків і, ще прискіпливіше, до їхніх продавців.
— Лотерейний ярмарок… — видихнула Редька. — Коли квитків так багато, гарантовано зриваєш джек-пот.
І вона вже собі уявила історію збожеволілого продавця лотерейних квитків, котрий сам бере весь свій неоднозначний скарб і знавісніло починає здирати фольгу на секретних місцях, щоби нарешті, курва, виграти, і купити собі… що? Десять проституток у столиці? Сетилітарну антену на халупу? Поставити в халупі добротні вікна, щоб не дуло? (Це навряд чи, людям тут простіше купити собі ще десять китайських синтетичних ковдр-шкур неубитих плюшевих ведмедиків, і точно буде тепло, Редька сама таке тут пробувала). Розкішний джип, щоби завидки брали сусідів, що їздять на мулах? (Правда, з джипом буде можливий лише варіант із фотографією, бо ніякий джип сюди не виїде, а як виїде, то тут і вклякне). То, може, вертоліт? Чи дядя-лотерейник був би, як більшість місцевих людей, що за першої ж нагоди кидають ці осточортілі скупі й суворі гори, і сходять вниз, продаючи за безцінь землю, а внизу, в долині, десь на околиці великого, брудного, голосного й загазованого міста будують собі кособоку салатову бетонну хату, коло якої і джип є де паркувати, і антену є куди повісити, і проституток привести, поки жінка відвідує родичів, що лишилися в селі.
— Знаєш, — вивів її з роздумів про лиху долю відчайдушного лотерейника Дордже, — Бувають речі, як золотий острів. Видно його здалеку. Видно, що він точно є, але зійти на нього не можна.
— Типу, шо — цим людям не дано виграти в лотерею?
Дордже посміхнувся.
— Не конче вигравати у лотереї. Кожен просто мусить віддати свою лепту, інакше лотерея перестане існувати.
— Олімпійський принцип?.. — тепер іронічно посміхнулась Редька.
— Зрештою, і те, і інше — гра, — знизав плечима Дордже. — І починалося, як гра, одна — в Шумері, інша — в Елладі. Шанс для слабких і вбогих.
— Прямо як Царство Небесне. — Редька силкувалася побороти спокусу й собі придбати квитка.
— Царство Небесне — це безпрограшна лотерея. Принаймні для смертних…
Утім метафізичні роздуми займали Редьку не надто довго. Як то каже google, «I’m feeling lucky»: крутнувшись на п’ятках, не знімаючи наплічника, Редька рвонула до першого ж продавця лотерей. Амі, котрого весь цей час майже не помічали, з переляку рвонув за нею.
У Редьки зажди був один і той самий спосіб тягнути як екзаменаційні квитки, так і коробочки з чимось їстівним, викладені шеренгами: третє згори справа. Так і тут, не довго думаючи, схопила квиток, що моментально обіцяв виграш із багатьма нулями, й, ледь встигнувши за нього заплатити, заходилася здирати золотавий захист. Серце похололо: ззаду показались ті ж нулі. От дурепа — треба дерти спереду, щоби не мучитись дурними сподіваннями! Амі заглядав їй через плече, й аби Редька не була така зайнята своїм мікроздирництвом, почула би, як на її плече тихо скапує його слина.
Наступної секунди вона не йняла віри своїм очам: спереду була одиничка! Не якась там одиничка після нуля з крапкою, а справжня, гостра і горда одиничище, що гарантувала тобі безбідне сільське життя з кольоровим телевізором.
— І-і-і-і!!! Є-е-е-ее!!! — Редька закинула голову догори так, як більше пасувало би герою мультика, ніж людській істоті. Зрештою, від її вереску перестали жувати свої корінці навіть аскетичні кози.
— Я виграла, я багата! Я пребагатюща! Я багатющісісінька! — Редька вже вимахувала квитком перед носом у Дордже, і їх вже оточував невеличкий натовп цікавих і, як здавалося Редьці, заздрісних місцевих жителів.
Дордже ледве видер у неї з рук того квитка.
— Ну? — скакала Редька. — Ну, шо я зможу купити нам?
— Гм. — Дордже зважував, вочевидь, курси валют у голові. — Зможеш коня купити, півкорови навіть.