38
На Гімалаї тим часом непомітно налізла темрява. Сонце в цих краях чогось тікає не вниз, а вгору. Ти йдеш по дорозі, тобі вже стає холодно, але ліньки зупинитися і дістати з рюкзака куртку, так що йдеш далі в футболці, й пушок на руках встає грізно і гордо, як повстанська армія. Ти в тіні від гори, а на іншій горі ще тепло і сонячно, і храм там стоїть золотий і теплий від сонця, і сходи до нього золоті, й золоті хатки людські. Ну, думаєш, зараз ще трохи, і видеруся теж туди, де золотно і тепло, і скину цей триклятий рюкзак, і поваляюся там, дивлячись на ступи догори ногами. Але поки ти дряпаєшся вгору, сонячна межа теж підіймається все вище. І ось уже тільки та ступа, що вище за храм, сяє останніми спокійними променями, а все, що нижче неї, покірно затягується фіолетовою патокою, темніє і м’якшає. І скоро все ще світле небо геть почервоніє, а потім посіріє, і все, що має зараз обриси, розплавиться, як віск на пательні, все стане одним і густим. І, якщо поряд будуть зарослі, в них щось гарантовано зловісно зашарудить. І тоді, якщо ти не допетраєш, де маєш спати, тобі стане так холодно, що ти погодишся і на теплу собачу будку, тільки би нагодували гарячим часниковим супом.
— Кажуть, помагає від хвороби висоти він… — Редька цокотіла зубами й обгорталася своїм світло-блакитним у зелені черепашки шарфом, котрий за бажання ставав і ковдрою, і сукнею, і підстилкою. І капелюхом у стилі пін-ап гьорлз заодно.
— Нє. Я мрію не про часниковий суп. Я про томатний мрію. А ще про нормальну таку їжу — вареники з картоплею чи деруни.
— Тю, ти ж не жив в Україні?
— Ну і шо. Ти теж не жила в Індії, а карі уминаєш за п’ятьох.
— Ех, карі. Мнясо — моє всьо. Зараз би рагу бабциного навернула, вона там м’яска не жаліє. На крайняк би відбивнушку і пюре зі сметанкою…
— А я би просто салату овочевого.
— Та нє. Стейк із кров’ю… А взагалі заткнись. У нас кінчаються гроші. Так що будемо хавати варену картоплю з хлібом, як селяни. Щоби нажертися. Ці падлюки чим вище, тим більше бабла деруть за хавку.
— Ну ясно, їм же її тягнути сюди треба, щоби приготувати, якщо ти раптом проходити будеш.
— А мені себе тягнути не треба?! Ще трохи, і я собі відгризу руку. Ось тільки пічку давай знайдемо. Щоби не сире їсти.
39
— Ого. Вже сухі зони почалися, — глибокодумно помітила Редька.
— Ага. Твоя спотережливість заслужить тобі колись місце головного редактора «Нешнал Джеографік», — засмівся Дордже, — пустеля, по суті, почалася вже тоді, коли кози стали длубати копитами сиру земельку. А з іншого боку, не такі вони вже і сухі, ці землі, ми просто тішимось тут гарною погодою.
Редька слухала його в піввуха. Ходіння дорогами без тіні, але з вітром, за півдня перетворило її на останнього з могікан.
— Боже, який я стиглий сенйьор-помідор! — милувалася в заляпане дзеркало вбиральні так званого готелю, названого якимсь місцевим мудрагелем HILL TONE Р. — Навіть у бабці на городі помідори не такі розкішні.
Бабця, що наглядала за цим на ладан дихальним місцем для платної ночівлі, про помідори з грядки явно чула давненько. В її яточці продавалися друзі людства — розчинні макарони, мило, якісь крупи в мішках, місцевий шик — ультратонкий (не набереш багато шарів, підло продереться під пальцями в найвідповідальніший момент), зате білий туалетний папір і — о, диво — знайомий Редьці ще з українських аптек біло-фіолетовий крем.
У канонічного «боро» не було іншого виходу, як бути панацеєю від усього. Розплатившись за папір і крем, Редька щедро змастила попечене лице.
— Слухай, горєц, в тебе все з інтерфейсом добре? — вона кинула тюбик Дордже, що ніжився собі на сонечку, попиваючи свіжовитиснутий яблучний сік. В цій пустелі яблуневі деревця почувалися напрочуд добре. Крем рикошетом відбився від дерев’яного столу і влучив у фанерний щит із написом HILL TONE. А Дордже і вухом не повів.
— От блін. — Редька пішла випорпувати «боро» з пилюки. — Мені подобається їх почуття гумору. Чим страшніша халабудка, тим вони її пафосніше називають — у тих кольорових селах внизу ми вже пройшли і «Holiday Inn», і «4 Seasons», і «Plaza».
— Ці мєсні маркетологи навіть не роблять помилок у словах для ввічливості, як робить Rebok чи оцей Hill Tone. Все на світі у балансі. Скільки захотіли, стільки фарбою зірок домалювали. Цікаво, чи прилетить до них коли хто в галубом вєртальотє з корпорації судитися за копірайт. Я би точно поїхала глядачем на такий процес. Послухати, як дружно рже все село з ділового білого капіталіста.
— Чудовий яблучний сік. Так і мусить бути, коли тут нічо, крім яблук, на деревах не родить, — на дні склянки Дордже ще залишилося трохи ясно-зеленої піни.
— А де тут шось родить? — Редька роззирнулася на кам’янисту долину в рідких жмутках чогось подібного на перекотиполе. — На кущах?
— Ага. На кущах родить гречка тут.
— Ух, гречка. Студентська молодість. Кожного дня — гречка. З цибулею. То типу м’ясо. А коли шикуєш, то можна і гречку з яйцями посмажити. Здається, я її наїлася тоді на все життя. А ти її хіба колись пробував?
— Я…
— Ой! — перебила його Редька. — Та ти не слабо загорів! Диви який наглий. В мене лице лупиться, як у москальки в Єгипті, а ти собі став шоколадний мулат! Чи не мулат… Ой. Та ти взагалі якось дуже сильно на них став подібний… — До Редьки щось смутно допливало.
— Справді? — іронічно поцікавився Дордже.
— Ага. Ти ж азіат! Ото доперла. Я думаю, з якого це дива локали, не відаючи про твоє поліглотство, так часто з тобою перші заговорюють. Ти, правда, мовчиш, як жертовний баран…
— Жертовний баран не мовчить, — Дордже раптом спалахнув, — і не називай мене ніколи жертовною твариною, домовилися?
— Та добре, добре… — замахала на нього руками в кремі Редька. — Я не знала, що ти став вегетаріанцем. Все так раптово!
— Я серйозно. Гадаю, домовилися.
— Окей. Але те, що ти азіат, це аж збуджує — так і знай. В мене ніколи не було азіатів у хазяйстві. Один був хіба, якось сподобався хлопчик. Так і не вияснила, якого він роду — кореєць чи казах чи ше шось. Хотіла з ним переспати, щоби, ну, знаєш, нового спробувати, але він якийсь такий порожняковий виявився як лічнасть, що в мене аж не встало на нього.
Редька раптом зауважила, що бабця-продавщиця слухає її емоційні сексуальні звіряння зі значно більшим інтересом, ніж сам Дордже.
— Хм, — прикусила язика Редька. — А у вас дуже гарна плетена шапочка. Ви то самі? Спицями чи гачком?
Старенька запитально глянула на Дордже. Він, зрозуміло, не став нічого їй перекладати і підвівся.
— Ну, ми пішли, — знизала плечима Редька. — Прощай, рідний хілтон.
— Та нє, по ходу, ми тут на ніч. Ти який люкс хочеш — із видом на гори чи з видом на гори?..
40
Вночі місцеві дітлахи з дикими криками бігали селом і дзвонили у дзвони. Редька подумала було, що то корів якихось переганяють запізнілих. Але Дордже, повернувшись від господині з кринкою гарячої води для лимонного чаю й гарячого душу, обіцяного при вході в цей гостинний двір, її потішив:
— Там сьогодні диявола виганяють з села.
— Диявола прям?
— Щось типу того. Злих духів.
— Ой мама. Знову.
— Так що не виходь надвір.
— Шо, вселиться шось?!
— Нє. Виженуть ще. Як я без тебе піду?
Редька трохи посміялася й таємно потішилася тим, що Дордже бодай якось окреслив свою до неї прив’язаність. Хоча, хто, як не він, напередодні говорив про те, що прив’язуватися не можна ні до чого: ні до власності, ні до місця, ні до людей, ні до тварин. Редьці було легко з власністю і з місцем — в неї не було достоту ні того, ні іншого. А з людьми і тваринами, то вже як коли. Зараз їй, наприклад, нестерпно бракувало рудого пса, що жив у них у Києві в дворі й щопівночі підходив під її балкон — безсовісна Редька якраз викидала з висоти всілякі м’ясні й жирні обрізки, плюс іще кісточки та інші недоїдки. Якось у травні під балконом, сполохавши пса, ненароком опинилася закохана парочка. Редька за звичкою й інерцією сипонула щедру пригоршню помиїв: да нє оскудєєт рука дающєго. Мати рідна, скільки було вереску й матюків від лебедів кохання! Всі довколишні пси солідарно вили й гавкали. Редька перелякано чекала, що от-от до неї вломиться перекривлений гопнік із телячими жилами на вухах і його розгнівана красуня з пофарбованим борщем на червоне волоссям. Борщу в той день лишилося особливо багато — бабця заходила, трилітрову банку принесла, в чергове забувши, що Редька не їсть густого у борщах і зупах із раннього дитинства. От котлети — то давайте, будь ласочка. Котлетою по голові навіть опівнічний рудий пес не отримає, не те що реготливо-вересклива білявочка. Але тоді пронесло — парочка не заявилася, видно, подумавши, що то вони якусь бабусю й розізлили своїм гормональним вуркотінням. Покричавши щось трохи про стару заздрісну суку і клімакс, юні закохані побили об стіну будинку свої пивні пляшки, (хлопчик ще посцяв у квітник, а дівчинка кричала екзальтовано: «Да, Льоша, правільна!») і пішли в травневу ніч слухати солов’їв і вдихати яблуневий цвіт. Рудий пес тоді з’явився аж під ранок. Встиг до приходу двірника.