З автобуса, що торохтить вузькою дорогою на карколомній висоті, відкриваються як вражаючі краєвиди, так і вся правда життя. На схилах урвищ, по крутих берегах річки, там і сям майоріли пластикові пакети й пачечки всіх природних і неприродних кольорів (людині з поганим зором без окулярів здалось би, що то квіти). Розквітали порожні упаковки від чіпсів, бляшанки від риби, пластмаски від казна-чого.
— Нда. Жлобіна — сутність всюдисуща. Міф про прекрасного дикуна був актуальний років сто назад, коли ше не винайшли пластикових пакетиків. Надіюся, що вище в горах менше насрано… там пакети, може, по 5 разів використовують.
— А може, тому, що на крутосхилах гівно не дуже пристає, його постійно униз зносить. Через те гомо сапієнса так догори і тягне.
— Та щось далеко не кожного гомо сапієнса, слава Богу. Нє, ну але шо ж заставляє людей вичищати-вимивати їх власний двір, а все гамно скидати за його межі?
— Та це просто. Своє обійстя — це як власне тіло, інтимна зона. Тримай сосуд свій у чистоті, хіба не такого тебе у недільній школі вчили?
— Я не ходила в недільну школу. Але в Києві у ліс фіг підеш погуляти тепер. Мало того, що наш ректор продав університетські сади (з понтом, вони нам дорого обходяться — їх доглядати) під елітноє жильйо, так ще й це елітноє жильйо скидає весь свій будівельний мотлох у ті сади й ліси, котрі йому ще поки не продали.
Жевжикуватий дядечко в кросівках, життєрадісній чоловічій спідниці й спортивній кофті, що сидів навпроти них і з цікавістю розглядав кожну їх деталь, зреагував, мабуть, на збуджений тон Редьки, почистив і дав їй мандаринку. Типу, з’їж і заспокойся.
Нігті його були чорними й довгими, пальці сумнівної чистоти, але Редьці вже було на таке наплювати. Вона, власне, і плювала — кісточки в кулак. Органіку — за вікна. Тільки навряд чи тут виросте мандариновий гай.
— Ве ду ю гоу? — запитав чоловічок. Це було пряме питання, найбільш поширене, нарівні з «Ве ар ю фром?» і «Марівана, місте?» Просте і пряме, не те що відповідь на нього. Тому Дордже з Редькою просто невизначено махали руками в бік напрямку руху автобуса. Так, ніби можна було ще направлятися в протилежний бік. (Хоча насправді можна. Тут раз по раз через несприятливий напрямок вітру відміняють рейси крихітних легких літачків, і тоді вас чекає довге валанцання туди-сюди місцевими маршрутками-джипами, вантажівками чи автобусами, обов’язкові тортури високими вокально-інструментальними частотами included.)
— Будеш? — Дордже дістав із кишені куртки пляшку місцевого віскі. — Диви, який закос у дизайні під Джоні Вокера.
— Ага. Бо тут «keep walking» це те, що каже собі кожен підірваний західний і заспаний турист о п’ятій ранку. Потім встає і йде, як воскреслий Лазар, і носії його позіхають і теж ідуть, здобуваючи хазяїну славу героя, а собі десять баксів за день.
Дордже ковтнув віскі, поки Редька розпиналася зі своїм людинолюбством.
— То й хай ідуть… — спробував відкинутися на дермантиновому подертому сидінні Дордже. Редька, що дуже злилася, бо вся начисто змокла і до сидіння того прилипла, вже й не пробувала рухатися — надто бридко.
— Та хай ідуть. А ми собі розслабили булки. Не забувай, що в нас, згідно штабного плану, фори всього один день. Типу, якщо треба буде акліматизуватися чи стане сильно впадло. Ми можемо ще десь день проваланцатися.
Редька так і не підняла дупи за весь час, щоб ознайомитись зі «штабним планом» — датами, кілометрами й загальними напрямками. Все це десь малося в Дордже, але їй, як вона себе виправдовувала, було занадто жарко, щоб вивчати те, що і так у них буде весь час із собою.
— Думаєш, зайвий день — на випадок «впадло?»
— А на що ще бувають всі відгули й вихідні за свій рахунок?!
— Ти так кажеш, ніби працювала в офісі років десять.
— Ненавиджу офіс, — скривилася Редька. — Клята робота вбиває відчуття реального часу і навіть час реальності.
— Ну, щось типу того.
— І типу того, що я завжди стараюся буди фрілансером, ніде подовгу не затримуюся. От один знайомий тата, наприклад, із шістнадцяти років поїхав десь халамандритися, дивитися на світ, всюди налаштовувати якийсь смішний бізнес — приміром, тюхав домогосподаркам наднову суперефективну відбілювальну зубну пасту чи корисний для талії шоколад — запускав той бізнес, а потім продавав, і їхав далі подорожувати. Так він пожив усюди потроху в Латинській Америці, аж на вісім років застряг в Австралії, в цих краях теж вештався, здається, але ніде на все життя не залишився, бо в нього не було тьотьки, яка б його заякорила. Кльово, нє?
— Вісім років у Австралії? Щось він не дуже поспішав, — Дордже сьорбнув теплого шмурдяка зі своєї пляшки, — може, він десь на північному заході тусувався. Там, кажуть, півтьотьки на сто квадратних миль припадає. Не дуже розженешся.
Дордже простягнув віскі їх допитливому сусідові, але той засміявся й помантиляв головою:
— Но, сенк ю. Ве ду ю го? Маліпак? Ю нід е гай?
— Гай? Нє, я нікого не нід. Мені і так харашо. — Редька спробувала невимушено, наскільки то дозволяв вузький крісельний простір, потягнутися.
А що Дордже не відреагував на її жарт, поспішила реабілітуватися:
— А, гайд, гід у сенсі? От блін, париться нам гайд ше тут один… Як би йому так понятно сказати: баблоса в нас нема на тебе, вуйку. Донт хев лот оф мані! — повільно розжувала Редька.
— А. Ноу, ноу мані! Ай гоу Маліпак. Май фемілі! — і він почав крутити над головою німби своїми доісторичними нігтями, зображаючи високогірний побут своєї родини. — Ю гоу віз Амі… — (нігті показали на груди дяпчика, проясняючи його земне ім’я) — Май нейм Амі! Амі Дава. Ю сліп ін май хау!
— Та шо ж, бляха, таке… — злилася Редька. — Ноу, сенк ю, ві джаст гоу.
— Ноу, ноу проблем! Ю гоу май хау, май фемілі, май нейм Амі!
— Бель амі, курва мать. Пристав, як папір до сраки. Ну і як від нього відчепитися? — від надміру липучої люб’язності чужих людей Редька деколи панікувала.
— Хочеш, щоби я дав йому підшипником по голові? — Дордже завжди жартував із цілком байдужим виглядом. — Прізвище його каже, що в понеділок родився. Так що, за радянською легендою, він має бути звиклим до невдач.
— Та нє, підшипником не треба. І я, до речі, теж у понеділок… — Редька оцінююче глянула на гайда. — Спробуємо ненав’язливо з’їбати від нього.
Але її простий, на перший погляд, план, як згодом виявиться, вимагав би десь таких же морально-етичних затрат, як удар по голові підшипником. Якщо ви людина вихована, вас у дитинстві вчили казати «дякую», «будь ласка», ви поступаєтеся місцем у транспорті людям похилого віку та пасажирам із дітьми, обурюєтеся, коли десь комусь незаслужено хамлять і ніколи не вдарите ногою пса (ну, вселили вам мікрочіп такий у сім’ї, і проапгрейдили його в початковій школі!), то нізащо не зможете тупнути ногою на доброго самаритянина в національному майже одязі, щоби він перестав за вами йти й відчепився, реп’ях настирний. Ні, ви будете зі стражданням великомученика зносити його нігті у вашій пачці сигарет, його присутність за столом, де ви їсте рис руками, а він алюмінієвою ложкою, ви віділлєте йому свого пива і в решті-решт заплатите за його їжу. Бо ж ви з багатого Заходу, а він тут бідний локал, що безкоштовно, хоча і проти вашої волі, напарив вам свої послуги гіда.
Згадавши про їжу, і що тепер нею доведеться ділитися, Редька дістала з кишені ще теплу енчіладу з м’ясом і бобами, загорнуту в фольгу і безваріантовий пластиковий пакет.
— Ба, як довго тримається? — гордо кивнула Редька Дордже, виправдовуючи цю явно задорогу для тутешніх цін страву. Просто в єдиному місці, де готували не місцеву їжу, а з якогось дива подобу мексиканської, Редька так було ожила, що Дордже не пошкодував астрономічної суми — доларів 13 — за цю енчіладу, шматок яблучного пирога і дві мікроскопічні шоколадки. А коли, збагнувши, що їх нагріли на рівному місці, пошкодував про свою неуважність, було запізно: хитра тьотька (китаянка, як упереджено і гнівно стверджувала Редька) не показала їм рахунку, а тільки назвала цифру, коли за ними прибіг хлопчисько з автобуса, що мав відвезти їх до зупинки, якби не зламався дорогою, і їм не довелося пішки чеберяти до дяді з зябликами.