— Золоте правило альпіністів: дряпайся високо, а спи низько. Ходімо. Зараз тобі стане легше. Спуск — найкращі ліки.
44
Люди в цих краях були тихими. Кричали хіба на худоб, й дивовижно співали.
— Дуже на наші пісні схоже…
Не бажаючи переривати багатоголосого жіночого співу, Редька зупинилася і трохи почекала на дерев’яних сходах будиночку, котрий вони бачили ще здаля, хвилин за тридцять до того, як сюди дійти. Чиясь скромна оселя чи сезонна корчма для погоничів яків.
— Може, в них іще сало з часником знайдеться? І борщику?
— Не знаю. Співали вони стару тибетську пісню. Навряд чи тутешнім богам у дар варився борщ.
Дордже увійшов до кухні першим. Спів затих. Чути було, як жінки розмовляють із прибульцем. Редька чекала на східцях, завузьких навіть для її 36-го розміру взуття. Нарешті Дордже гукнув і її.
Очі не поспішали звикати до темряви. У кволих відблисках вогню Редька нарешті розгледіла двох старших жіночок, що сиділи біля грубки-боа. Одна підгортала коров’яків, інша роздувала полум’я через велику, розширену на кінці, металеву рурку.
Третя жіночка, очевидно, господиня, в масивних золотих сережках, із низкою крупних намистин бірюзи й гірського корала на шиї, привітно посміхнулася до Редьки. Відтак заправила дві чорні коси за пояс теплого смугастого кітина. Налила подорожнім солоного чаю з маслом. Безкінечний напій — скільки не випий, все одно доливають, люди тут не жадні.
У пофарбованих на синє стінах, певно, завжди були сутніки. Темно-червоні з зелено-синьо-жовтими розписами меблі невиразно нагадували Редьці щось штибу дитсадка. Хоча який міг бути дитсадок у такій гамі?
Вогонь тихо шкварчав під казаном із рисом. На даху галасували запізнілі птахи. Чорна кицька заскочила на глиняну лавицю, вмуровану тут по півпериметра, потяглася, погострила кігті об килимок, постелений для тепла, і раптом зашипіла в порожнечу кімнати. Жінки підскочили й підняли галас. Одна набрала повні пригоршні зерна із діжки й, крутячись довкола, заходилась його розсипати, відтак, зачерпнувши ще, вибігла з галаканням надвір. І, не знайшовши під рукою ніякого гучнішого за порожню мідну каструлю, взялася лупити в неї великим дерев’яним черпаком. В той же час господиня схопила з полиці дерев’яне барильце й, зануривши в нього дерев’яну лопатку форми павиного хвоста, зачерпнула рідини й тричі покропила місце, на яке сичала кицька.
Редька спостерігала це все з відкритим ротом. Спати явно перехотілося.
Жінки тим часом поволі заспокоїлися. Господиня щось сказала Дордже, і всі вони тихо засміялися.
— Що? Що таке? — Редьці не вірилося, що ця статечна компанія ще хвилину тому виробляла таке, що обзаздрився б і найталановитіший постановник сучасного етно-театру.
— Та нічо. Питають, що ми таке за собою приволочили, що вона аж мусила кропити святою водою з ґомпи Ґар.
— Шо це за така спеціальна вода?
— А я звідки знаю?
— То спитай.
— Та блін. Дай людям спокій.
— Ну спитай же… бо стукну.
Редька примірилася носаком черевика до його гомілки. Дордже зітхнув: дуже страшно.
Він досить довго говорив із жінками. Відтак повернувся до Редьки, що нетерпляче виблискувала очищами з темряви.
— Це вода з джерела, що витікає з храму Ґар, просто з-під статуї Ґуру Рінпоче. Яка, в свою чергу, дивним чином була піднята догори живим деревом, що виросло просто під нею. По всьому тому струмку навіть у найлютіші холоди росте ясна зелень. Не знаю, як ця рослина перекладається, але її вони також висушують і лікують всіляку гидоту чаями й притирками з неї.
— А ми будемо десь там поблизу йти? — позіхнула Редька.
— Це вже, сама знаєш, як карта ляже. В прямому сенсі.
— О. У них півас продається тут, може? — запримітивши за склом шафки золотисте горло пляшки, Редька відразу ж забула про всі свої духовні інтереси.
— Я би не радив.
— А я би не питала поради. Хочу пива.
— Ти ж тільки що стогнала від холоду?
— Клин клином, сам знаєш.
За якийсь час Редька вже пила крижане пиво, гріючи роззуті ноги в термошкарпетках біля розпеченої пічної труби.
Дордже сам до себе засміявся.
— Ти чого?
— Та так.
— Кажи!
— Кумедно, що господиня універсальний спосіб вигону духів вживала, а прийшлі тітки — точковий.
— В сенсі? — Редька вдоволено прослідкувала шлях своєї пивної відрижки. Прекрасна культура — тут такого встидатися не прийнято.
— В сенсі, що розсипанням зерна і биттям у барабани завдають нестерпного болю і так нещасним духам-пертам — шинам і серакам.
— Сракам і шинам?
— О, то ви знайомі. То вже я думаю, з якого ти милого вічно голодна. Дивися, бо ще й тобі зерна під хвіст насиплять… — Дордже сміявся, і жінки сміялися з ним, дарма, що не розуміли, про що він зараз.
— Ну і ладно. — Редька відвернулась в інший бік.
— Шини і сераки вічно помирають від хвороби. І не можуть ні виздоровіти, ні навіть погризтися один із другим. Того єдині реципієнти їх тяжких недугів — люди.
Крізь маленьке віконце видно було, як сонце скоро зовсім зникне за химерною горою.
— Чуєш, До, ану спитай в цеї тети, чи ходила вона коли за он ту гору.
Дордже покірно спитав.
— Ну?
— Тета каже: я шо — дурна? Чи роботи не маю?
— Так я і думала. Ніхто з місцевих толком і не підозрює, що тут є ще люди, крім них. Мало хто за ближній горб зайде, коли він не по дорозі до іншого села.
— Ну, це нормально, думаю. Це тільки ми, придурки в їх очах, можемо з рюкзаками по добрій волі горами валанцатися, — знизав плечима Дордже. — Нічого не продаємо, дітям їсти не несемо — поторочені якісь. У них у мові навіть нема свого слова «краєвид». Вони англійське «View» вживають. Дуже смішно виходить.
— А найбільші експлорери в них — пастухи, — провадила собі Редька. — Та й то вони вниз ідуть зазвичай, бо скільки тут тої трави. — Редька відчувала в собі пробудження юного натураліста. — Коротше, ховайся тут хоч цілим мегаполісом. Тільки доріг не прокладай і шастай не сильно.
Дордже довго й прискіпливо дивився на Редьку, відтак посміхнувся.
— Що? — насторожилась вона.
45
В синьому небі наче хтось пролив сквасніле молоко, не розбовтуючи. Тим більш сюрреалістично на такому тлі червонів великий і, здавалося, давно порожній монастир на пагорбі понад селом. В декотрих місцях його стіни, як і мур довкола нього, були фарбовані смугами трьох кольорів — теракотовим, білим і сіро-зеленим. Над входом проти сонця виблискувало щось, що Редьці звідси годі було роздивитися.
Поки Редька роззявляла рота, Дордже швидко йшов у бік села, дивним чином не здіймаючи за собою куряви на цій запилюженій широкій дорозі.
— Ого. Та тут не село, а цілий форт! — аж присвиснула Редька, підійшовши ближче. — Диви, які укріплення. Від вітру чи від демонів?..
Під криваво-червоними стінами поселення спала на зігрітій землі ціла зграя кудлатих чорних псів, подібних на ротвейлерів. Інших псів у цій місцевоссті Редька взагалі уже не бачила. Поміж псами сидів, торочачи в пальцях край своєї груботканої жуби, місцевий дурник. Забачивши подорожніх, він підскочив так високо, що Редьці здалось, ніби вона марить. Наступної секунди він уже був коло них і щось таємниче шепотів Дордже. «Махакала, Махакала!» — робив він страхітливі очі й тикав пальцем у бік низеньких дверей, завішаних старою рядниною.
— Шо вже є? — спитала Редька.
— Нічо, — глянув на неї Дордже. — Туристам пропонуються відвідини храму страшного Махакали, трансформованого в демона індійського божества Шіви.
Все це він казав, затиснувши голос так, як виходить, коли затискаєш носа. Імітував тьотю з мегафоном, очевидно.
— І що в ньому страшного?
— Для тебе мало чого. Фрески пам’ятаєш? Там, де багато очей і язиків?
— А. Ходяче желе з кинджалом?
— Ага. То ж не твої страхи художники змальовували. А так-то, кажуть, із шафи, де замкнений його дух, ще донедавна ночами чулося виття і текла кров. Якось навіть пару людських черепів знайшли. Страшно?