— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!
— Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!
Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся…
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…
— Тепер, мамо, — казав він, — до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…
Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле… І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права… А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.
Місяці йшли далі… Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами… Кожна його камера — це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села… І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не «вивротовєц»[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.
Серпень, вересень, жовтень… Надворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.
Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг вгледіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа, молода жінка.
— Це ти? — здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.
— Пізнав мене? — питала вона з ноткою кокетства. — Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут… Моя тітка має знайомого дозорця… Той дістав мені дозвіл… Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлаті… Володько не знав, що й відповісти, така далебі несподіванка.
— Принесла тобі ось, — і подала йому невеликий пакунок.
— Була ти в Тилявці? — запитав він нарешті і прийняв без подяки пакунок.
— Була. На Чесного хреста.
— Що ж там?
— Нічого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володькові хотілося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.
— Тебе також згадують… Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.
Ці її останні кілька слів хотіли, мабуть, сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном, і Володько це. відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків, і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.
— Ага, — відповів він невиразним звуком. — А як там читальня? — квапився перейти на іншу мову.
— Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергій з Роною. Не розумію того Сергія… А знаєш? — Ганка на мить завагалася… — Наталка не вийшла заміж.
Володько швидко глянув на неї, ніби його вкололи.
— Як то?
— Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворіла… Мала запалення легенів… — і Ганка замовкла.
— Ну, і що? — хотів він довідатися більше, але очі їх зустрілися і настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докір, жаль і щось ще інше, чого б не міг висловити. Після цього Ганка скоро відійшла.
Але залишила по собі враження. Навіть вже в камері Володько все ще бачив її докірливий погляд, а разом чув її голос, повний натяків і тривоги. Як також та вістка про Наталку… Така справді болюча рана в його серці — хотів було і позбутися цього разом зо всім тим, що там було, але один і тільки маленький натяк — і все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у житті і лишається в ньому назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрів Володько помітно змінився. Змінився сам його м'який, довірливий погляд і навіть лагідність усмішки… І вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету — безпосередність і довір'я, особливо те до людини. Починав бачити противенства між думками і ділами, однаково, як там десь високо на горі, так і тут на цьому найглибшому дні. Правдоподібно, людина не хоче або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго і недоброго дуже виразно розмежовані, і треба бути дуже вправним знавцем цієї штуки, щоб ці речі відповідно бачити.
Змінився Володько і зовнішньо, зорово, тілесно. Здавалось, він виріс, змужнів, згрубів, спотужнів… У кутиках його рота залягла твердість. Міг бути різким і міг без на-думи кинутись у бійку і битись до крові за передачу, яку хотіли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили інші, за свій пояс, якого не хотіли йому повернути… При цьому міг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному світі упокорені можуть мало сподіватися від норовистої фортуни, байдуже до яких категорій добра і зла вони б належали.
Місяці йшли далі: листопад… грудень. Різдво. Новий Рік. Січень… Лютий…
XI
У Матвійовій хаті вже давно не було так тісно. Вечір. Над столом висить восьминомерна нафтова лампа. У плиті топиться. На лаві сидять Стратон, Іван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє… Всі вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Він роздягнутий до сорочки, комір розщеплений, обличчя виголене, вимите, свіже. Волосся дбайливо зачесане і розділене зліва проділом. Перед ним тарілка яєшні. Їсть виделкою і розмовляє з сусідами.
Матвій сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу і слухає оповідання сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вікном виє метелиця і раз у раз сипле у шиби снігом. Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші… Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.