— А ця? — показує знов на Б.
— То Б, — бездадуми каже Володько.
— А ця?
— Аа! То я вже давно знаю «Ааа!» — викрикує Володько, зрадівши, що бодай одну знає.
І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.
Василь показав ще Володькові: ге, де, е. Володько миттю все затямив і хотів ще далі. Він хотів ще трохи пописати на дощині, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нічого! Завтра досвіта встану, думає він, то зараз і почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
Але він так розхвильований, так піднесений, що не може заснути. Він лежить, плющить очі, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну літеру шукає він порівняння. То як кроківка з низькою бантою. То гачок… На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А він її знав з Дерманя.
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторі. Ні тобі людей, ні вийти з хати. Снігу наринуло, луг засипало, тільки на льоду в деяких місцях вітер сніг позмітав і там можна ховзатись. Володько мусить сидіти в хаті і єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулі, а сніпки десь на провесні поробить. Тепер він пішов до села і там з Єлисеєм «заняли собі кар'єр».[6] З торішнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камінь, а лізти глибоко небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собі, як — орати, сіяти… А це праця. Як попогупаєш цілий день від світання до смеркання півпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бійсь… І циганські діти будуть тобі не милі…
По-перше, зверху треба зняти метрів півтора землі. А вона замерзла, як камінь. Опісля молотами пробити верству каменю і ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярі не здіймають її весь час, а йдуть «у глиб». Себто роблять глибокі печери, залазять туди, роздягаються до сорочки і видобувають камінь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали і тоді може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собі вічний спокій на дні виритої власними руками кам'яної могили, але це нікого ані відстрашує, ані не зупиняє в праці. Передовсім заробіток. За цілий день копійок вісімдесят на своїх харчах заробляли… А каменю потребували багато. Навколо всі села кинулися ставити кам'яні будівлі — клуні, хліви, льохи… Ціла велика підгора зрита отими «кар'єрами», а величезні багатосаженні стоси каміння стояли скрізь, чекаючи покупців.
Матвієві ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й більше в обидва кінці буде. Устаєш — ледве на світ благословиться, а вертаєш пізно смерком.
А скільки подереш одягів, постолів… Чобіт до каміння не настачив би. Як на вогні, усе горить, бо камінь же, відомо, який.
Розуміється, що в такі дні до батька не підходь. Він злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тільки щось не по своїй вподобі зауважить, попоїсть і спить тяжким сном, мов отой камінь, який він ламає. Уночі хропе на цілу хату. і так день за днем, день за днем. Дома рідко коли буває, хіба в неділю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цілу Пилипівку піст. Хліб із цибулею та олієм. Картоплю з огірком та пісний крупник. Цілий тиждень не обідає Матвій гарячого. Зав'яже йому Настя вузлик і тим обходиться. Правда, на харчі він не вибагливий. Що йому «стара спартолить», те він і їсть. Але стара не жалувала йому нічого, хоча ніколи не було між ними повної згоди. «Гризуться» мало не щодня і то за всяку дрібницю. Трапляється, що й до колотнечі доходить. Тоді на хуторі стає дуже гармидерно. Кричать усі, властиво кричить тільки Матвій, а решта плаче та лається.
Діти нидіють від сидні та поганих непоживних харчів. «Завше те саме й те саме», — скаржиться Володько.
— А що я тобі? Марципанів дам, чи що? — насварить мати. І Володько мовчить, бо ще й дістане за «велику губу».
Він зблід. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтріпався. Совається цілими днями з ним по полу та печі. Але зате вміє вже багато. За всяку недотепність дістається йому від Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школі вчитель із самим Василем. І Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж… Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А ті: ми-а — ма, ми-а — мама — ніяк капосні не хотіли слухатись. Ще «мама» то сяк-так. Але візьмім отаке:
бе-у — бу-к — бук… Ве-а — ва, разом «буква», до цього ще треба додати р і тоді нарешті вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василеві кпини та прозивання, і за короткий час вони досягли значних успіхів. Володько вміє читати, писати каракулі. Візьме дощечку, напише щось і до Хведота:
— Що то я написав? — питає.
— А хіба я знаю?
— Тут написано: Хведот порося… — і Володько сміється, а Хведот скаржиться матері.
— Маамо! Володько мене б'є…
— Ах, ти. Ну, чекай, — нащ' ти брешеш? — і Володько робить грізний вигляд.
Мати щось там на хаті порається, товч мішає, чи миє картоплю:
— Ну, ну там… Я вам дам… Не сидіть-но мені тихо, — сварить вона на дітвору.
«Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались», — думає вона.
Володько кидає Хведота і біжить до вікна. Вікно замерзло. Квітчасті ласиці розмалювали шиби і через них нічого не видно надвір. Навіть подвійні вікна, і ті замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого і витирає пальцем. Скло під пальцем пищить.
— Володьку! — гукає мати. — Як вичавиш шибу, то я тобі пальці пооббиваю.
— А дайте мені чоботи, то не буду, — каже Володько.
— Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то він з тобою пожартує…
— Дайте, дайте, мамо, — просить він таким нещасливим голосом.
— Що ти хоч? — кричить мати. — Куди ж, ледащо, полізеш? Там тебе хуртовина завіє. Я мушу он води худобі принести, до льоху піти, дров принести, у хліві підстелити, — починає вичитувати мати. І Володько знає, що поки вона все те зробить, то й вечір прийде. А йому так дуже хотілося б на годиночку надвір, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хіба змерзнеш? Зате він побачив би, які вже високі замети, що робить ліс, луг, річка. Цілими тижнями не бачить їх.
— А як все поробите, то дасте? — пробує він вже використати останні можливості.
— Ну, тоді дам…
І Володько далі нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом заграти, щось із казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або ні. Хведот вовком, а він лисом. Він буде їсти рибу, а Хведот має прийти і питати: «Що ти, кумонько, їси?» А він відповідатиме: «Рибу». А тоді Хведот: «То дай мені, кумонько, риби». Володько скаже: «Іди собі, кумоню, налови. Я ось наловила». «Де ти наловила?» — має питати Хведот. «А там в ополонці, на ставу», — навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному місці розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанці з камізелькою та прорізом ззаду. Через проріз вилазить ворочком сорочка. Володько ще більше висмикне її і це має бути вовчий хвіст. Намуштрувавши так Хведота, він починає його навчати далі, як то ловити рибу:
— Підеш на піл, всадиш хвоста. Оце твій хвіст, — і смикне його ззаду за сорочку.
— Не тягни так! — скаржиться Хведот.
— Отож всадиш хвоста в ту он щілину і приказуй: ловись, рибко, велика і мала! І так наловиш.
Хведот нарешті зрозумів, і гра починається. Коли Хведот іде до ополонки, стромляє у неї хвіст та сидить і покрехкує, Володько миттю лізе під піл і бере за сорочку.