На брата брат – Юрій Мушкетик

Не всі козаки відали про те, не всі тямкувалися в тому, Матвій також, і хоч вибори стояли перед його очима, неначе відбулися вчора, не захотів розповідати про них Супрунові, бо той і так знає все, адже звістка про вибори гетьмана облетіла всі полки, всі сотні й переповідали її в усій повноті. Либонь, тільки про оте, хто саме порадив раді, аби Виговський підписувався «Гетьман на той час», Супрун не знав, інакше б виказав жартом чи клином, а Матвій чомусь промовчав. Хоч і кортіло йому похвалитися, хоч і вертілися ті слова на кінчику язика. Він уже побачив, що згоди у поглядах на гетьмана вони не доходять, через те продовжувати неприємну балачку не хотів. Подивився на ясний зореграй угорі, позіхнув зумисне широко, з протягом.

– Втомився я, – мовив. – Mo' будемо спати?

На обрії мляво намигувала бровою мигавиця, й він подумав, аби не намиготіла до ранку дощу. Супрун повів його до клуні; Мокрина постелила Матвієві на возі, який стояв на току, Супрунові – під возом, на розперезаному кулі соломи. Матвій запротестував, але Супрун одвів протест жартом:

– Ти ж бо в вищих рангах…

– Супруне!

– Ну… оце б я клав гостя нижче себе…

Полягали, але обоє не спали, розмова сама сукалася од тієї ниточки, яку розмотували на колоді під тином. У клуні пахло збіжжям – лежало в засторонках, прілістю, дьогтем від коліс воза, та й мазниця висіла на підтоці.

– Хто ж там був, на раді? Які полки?

– Лубенський, Чернігівський, Ніжинський…

– Тільки старшина, та й та куцопола. Вчора ще були гольтіпаки, як і всі ми грішні, а це повилазили, дорвалися до урядів й тягнуть під себе, й кирпи гнуть. Де ж пак – козаки значні, товариші бунчукові… А по чиїх ребрах списи лядські черкали?…

Матвій не заперечував, аби не роздрочувати дужче брата. А заперечити було що… Супрун вихрив проти родової шляхти й проти старшини, яка стала нею за Хмельниччини. Майже всі ті, проти кого вар'ював Супрун, понатирали мозолі шабельними руків'ями, проте комусь пощастило, комусь, як Супрунові, не пощастило, й що тепер вдієш! Звичайно, вони не хочуть з тим примиритися; на Матвієву думку, ті козаки мають отримати за пролиту кров, за свою доблесть і пошанівок і добра, й шляхетство. Але те від нього не залежить.

– Може, – мовив обережно, – ще отримаєте запомогу… угіддя…

– Дулю з хріном. Були чорняками, чорняками й лишимось. Хоч проливали таку саму кров – червону… – Супрун одхаркнув горлом, харкотинням не сплюнув. Може, там і не було харкотиння, може, дряпало йому в горлі, але виробилася в нього така звичка, він одхаркував навіть за столом, і Матвій бридився, йому було це вельми неприємно. Уявив Супруна в поважній компанії, за святковим убрусом, де сидить старшина, їхні дружини та дочки, і убрус біліший за лебедине крило, де шовкові хусточки, срібний посуд… Треба б сказати братові, щоб облишив цю звичку, але як скажеш? Образиться.

– Гомонять, посол польський у світлицях гетьманських ошивався…

– І польський, і шведський, і інші… Так ведеться.

– Московського не було!

– У Москву гетьман послав листа одразу по виборах…

– Що ж він там написав?

– Не знаю, не я листа перебіловував. Звідомив про вибори, виказав цареві шану…

– Бач, польський посол кутки гетьманські обтирав, а московського не було, – вперто провадив Супрун.

– Польського посла гетьман тримав яко на волі і яко не на волі. При варті. Московського царя мостять на польське королівство… І він сам того хоче.

– Брешеш. Яким це побитом? – недовірливо запитав Супрун, і солома під ним зашелестіла. – Тулиш горбатого до стіни:

– Може, й горбатого, але тулю не я, – вперше гостро відказав Матвій. – Як почав побивати Карло поляків, повоював міста їхні, то вони й удалися до Москви, аби та прихистила їх під своєю рукою. Сейм таку постанову виніс, і у Віленських пактах це записано. А ще записано там – віддати Польщі всі краї, які Хміль привів до визвілку. Я сам був при тому, як вернулися наші посланці з Романом Гапоненком з‑під Вільно… Гетьман лежав у ліжку, вони попадали на коліна, почали хапати його за ноги й плакали та кричали: «Згинуло військо Запорозьке… Домовлялися ми в Переяславі разом проти ляха стояти, а з нами не те що не радилися, не те що в посольський намет не впустили, а гнали від намета, наче псів від церкви, і вже від чужих людей краєм вуха почули, що нас знову під ляха оддають». Гетьман тоді неначе збожеволів – він взагалі у хворості став лютим і немилосердним, до нього боялися підступитися, закричав: «Діти, не горюйте! Я знаю, що робити. Пішов той цар під три чорти, без нього проживемо, підемо туди, куди вкаже Всевишній, під бусурманського царя…» И тоді Виговський теж ухопив його за ноги й почав просити, щоб не гарячкував, щоб розузнали спочатку, які ті статті, а вже по тому думали, що робити. Одначе достеменно й сьогодні невідомо, про що москалі з ляхами за нашою спиною домовилися. Статей нам не показують. Литву ми цареві привоювали, а тепер цар хоче стати королем Польщі. Певно одне: якщо збудуться ті Віденські статті, опинимось під шляхтою з волі царя московського пшекльонтими хлопами.

Підітнув Супруна, аж тому на якийсь час заціпило. Умисне не сказав, що то тільки в скрутну, смертельну годину шляхта хилитнулася під руку царя московського, аби прихистив її, лишивши в автономії, при всіх правах, а щойно небезпека минула, й думати про те забула, почала помишляти, як би відтрутити Україну від Москви, й нині веде перемови з турками, татарами, збирає сили до нової війни. Польщі вдалося нацькувати Москву на шведа, шляхта сподівається, що й ті й ті поламають одне одному ребра, стратять сили, а вона погріє біля того вогню руки. Щойно поляки довідалися про Переяславську угоду, то панікували й шкодували вельми, й згодні були на величезні уступки козакам, закидали до Хмеля гаки, й він розпочав таємні торги. Але сього Матвій не сказав Супрунові, бо не був у всьому тому до кінця певний, та й не вирішив остаточно для себе, чи правильно чинив покійний гетьман, шукаючи згоди з ляхами. Знав лише одне: немає добра козакові ніде, і там пече, й там гаряче.

– И коли ж то та угода буде укладена? – недовірливо мовив Супрун.

– Що ти мене запитуєш? Хто я такий? Писар простий – підписок. У царя запитай або в короля.

Супрун зашарудів соломою, мабуть, звівся на лікті:

– Не вірю. Старшина крутійствує… Кулі ллє…

– Не віриш, не треба, яке мені до того діло. Та й, Супруне, од нас все те не залежить, – сказав примирливо. – Нам – свою нитку прясти, дітей ростити, хазяйства доглядати.

– Якщо воно є, те хазяйство, – буркнув з‑під воза Супрун. – Ти сам читав ті Віленські статті? Сказав же, що козаків туди не допустили. Звідки ж відомо?

Матвій мовчав. Засопів, удав, що спить. Але заснути не міг довго. Вовтузилися в стропі горобці, ще двічі виходив курити Супрун, кашляв, одхаркувався; брехав десь неподалік пес, брехав без злості, але безугавно. И через прорвані стрілки разом з приблудною зіркою залітала до клуні дівоча пісня, вже достоту втомлена, манлива, будила щось приспане, солодке, щемке, що звіялося, неначе сон, вже не вернеться, з чим людина примиряється й не може примиритися. В тій пісні стільки обіцянки, стільки надії…

* * *

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: