На брата брат – Юрій Мушкетик

– Геть від мене… Геть… Бо зарубаю, як собаку.

Перетяткович визадкував із світлиці, спиною прочинив двері.

Гетьман упав головою на стіл: гірко заплакав. Не плакав тоді, коли його захопили в полон татари, ані тоді, коли ображав п'яний Хмельницький, не плакав за жодної поразки, й заплакав тепер, вгадуючи поразку найбільшу, роковану, оплакував усе, що мало збутися й не збулося, оплакував лихо прийдешнє своє, своєї родини, свого краю.

Три дні по тому він не виходив на люди, снував по замку, ступав підбитими барсовою шкірою турецькими чобітьми м'яко, наче тигр. Тиша стояла в замку, немов у гробниці.

Щоправда, така вона тут оддавна, з перших днів його правління. За покійника Хмеля Виговський мешкав у простій хаті на околиці міста, більшого будинку не фундував, хоч поставив на власні гроші церкву й монастир, землями не володів. За Хмеля від рання до ночі, а часом і знову до рання в замку дзвеніли келихи, рокотали бандури, лунали п'яні пісні, Хміль не вмів пити наодинці й запрошував до столу кожного, хто першим трапиться на очі, чи то був генеральний осавул, чи воловник, який прийшов повідомити господаря, що здох найкращий віл. Він міг висвідчити будь‑кого з палат нагайкою і випити з будь‑ким відро горілки. За це його любили, пили з ним горілку та меди й прощали канчуки. Біла челядь не заважала, гетьманші – дві Ганни, дружини, перша – Сомківна, й третя, остання, Золотаренчиха, були жінки тихі, богобоязливі, перша – хвороблива, третя, Золотаренчиха, Пилипиха (по першому чоловікові), до решти віддана господарству, в якому таки навела лад, жили в Суботові, й тільки друга, Мотря – степова Олена, як її називали шляхтичі, мешкала в замку, ділячи з гетьманом застілля, та й собі втягнулася в чарку, й полюбляла гульбища. За Виговського подзвін чарок у замку лунав тільки у свята. Та й то неголосно, цнотливо, урочисто. Гетьман будував свій двір на європейський кшталт, де – урочистість, тиша, високий штиль. Вже не бродили по палатах підпилі осавули, сонна челядь не тинялася по кутках і не губила з таць страв та келихів. Всюди – чинність, спокій, уважливість, порядок, нестеменно такий, як у Виговського на столі, де кожен аркушик має своє місце, пера – добре затемперовані, каламарі щільно позакривані. Нічого зайвого, і все під рукою. Хміль, бувало, шукає з джурами свою шапку по півгодини. Щоправда, думку, рішенець він знаходив швидко. И швидко тверезів, коли було треба. Виговський не має Хмелевої безпосередності, нещадимості та суворості, та, мабуть, і його відваги, бере іншим – вивіреністю думки, акуратністю, точністю. Хмеля любили, Виговського – ні. Хоч нікому не заподіяв шкоди, нікого не відтрутив від себе, але нікого й не впустив ні у тверезе, ні в п'яне серце. Мовчакуватий, тактовний, дипломатичний, сором'язливий, він ховав сором'язливість у похмурості брів.

А ще Виговського не любили за дружину‑шляхтянку, з сенаторського роду, пов'язаного з Четвертинськими, Огінськими, Любецькими, й нелюбов та зростала від дня на день. У неї в роду й православні, і католики, і вже саме це рубцювалося на лихий карб гетьману, за Хмеля вона в Чигирині не появлялася, приїхала вже гетьманшею з музиками в голові кортежу, в кареті з гербами, з нею, також у багатих каретах, їхали придвірні панянки‑шляхтянки, а на возах – кондитери, пивничі, кравці. Все це, а також пляшечки з рожевою та жовтою водою на туалетному столику, благовонія, увесь шляхетський етикет спочатку викликали насміх, а нині – злість. «Гетьманша не зичить добра Україні». И нарікали, що гетьман завів власну корогву з волинян під командою Олексія Вербовського, православного, але ж шляхтича, й що має радником грека зі Львова Федосія, й буцімто вночі веде з ним довгі бесіди, а той грек, мабуть, продає всі таємниці чужинцям, і що Чигирин обсіли гетьманові родичі, двоє – рідні брати гетьмана – Данило та Костянтин отримали полки, інші поступили в надвірну хоругву та справляли всілякі високі уряди. Гетьманський двір, та й сам Чигирин перемінився до невпізнанності: не стало в ньому товчії, шарварку, реформувалися, зменшилися в лічбі сотні заснованої Хмельницьким гвардії, не шнипали по палатах, не товклися іноземні посли та місцеві прохачі – кожен чигиринець мав знати своє місце і свій час.

Виговський вважав, що фундує все на добро, воно ж знаходило в козаків та посполитих своє, лихе потрактування.

…Причаївся, сидів, як миш у чужій норі, й Криштоф Перетяткович. Не виходив з хати, не давав нікому о собі ніякого знаку, одначе про нього вже дознали, в неділю його запросив у гостину осавул Ковалевський, який супроводжував Перетятковича з Гадяча до короля. Стіл угинався від наїдків: ковбаса та ковбик, смажене порося, вергуни та книші, начинена моченими в горілці сливами качка, але Перетяткович тільки пив меди, до страв не доторкався. На запитання Ковалевського, чого він не їсть, відповів сумирно: «У мене піст».

– Ляхом став, – не стримався Ковалевський. – В тому все й лихо. З унією приїхав?

– Не відаю; приїхав з тим, з чим прислали.

– А ми вже відаємо. – І до господині: – Внеси послові чогось пісного. Що в нас є?

– Щука варена… для челяді, – та й загнулася.

– Неси щуку. Став ляхові, нехай їсть челядницьку їжу.

Перетяткович неохоче жував щуку, жував таку ж пісну розмову, на скоромне – про мету свого приїзду, не сповзав. Ту ж щуку кутуляв ще один неправославний, волошин Астматі, посол турецького султана. Ковалевський для чогось звів їх, а для чого – Перетяткович не знав, й то більше цідив слова крізь ріденькі зуби, неначе вишнівку з мухами: «Не знаю. Не бачив, не чув». И пив запахущий мед – келих за келихом. Пішов з гостини голодний, п'яний, невибала‑каний.

Наступного дня Перетятковича покликали на церемонію проводів Астматі, людей було небагато, точилася некваплива, незначна розмова, з якої не дізнати, хто з чим приїхав і з чим від'їжджає. Гетьман стояв край столу похмурий, мовчазний, покусував вуса. Гетьманський писар Борисович, кругленький, натоптуватий, як барильце, чоловік, приніс Виговському на підпис листа до султана. Гетьман взяв до рук папір, пробіг його очима й зненацька зацідив Борисовича кулаком у вухо.

– Як ти написав, бодай тебе ганьба вбила?! Я тобі що наказував!..

Борисович затіпався, неначе в пропасниці, а гетьман зблід, відтак густо почервонів, змішався. Таке з ним сталося вперше, він сам не стямився, як його рука сягнула Борисовичевого вуха, внутрішні нурти позбавили його контролю над собою. И тепер ніяковів та нітився, а через те й далі поводився невпевнено. Покликали іншого писаря, гетьман відвів його на сторону, тицяв пальцем у папір, щось говорив стиха. Служники тим часом внесли таці з келихами, налитими вином та медом, гості закропили солодкими напоями гірку неприємність.

Перетяткович повертався від гетьмана після полудня, йому стрічалося багато людей – ішли з церкви, і всі відверто вороже поглядали на нього, й ніхто не вітався з ним. «Дивилися на мене, наче на вовка, – розповідав Перетяткович на постої своєму підпомічникові, писарю коронної канцелярії. – Відають, з чим приїхав. Звідки? Ну звідки вони знають?… Муха не пролетіла поперед мене… Сам я не випустив з вуст жодного слова. Диво, ці таємниці… Вони мають запах, і самі звістують про себе».

…В понеділок уранці гетьман приймав польського посла за всією регулою. У великій залі зібралася генеральна старшина, полковники – всі, які на той час були в Чигирині. Виговський у скромному, тісному козацькому строї власноручно вийняв з різьбленої скриньки королівського листа й сам же прочитав його. Читав рівно, холодно, безпристрасно, по тому поклав листа на стіл, мовив:

– Яка ваша рада? – Шкіра на його вилицях напнулася до білості.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: