На брата брат – Юрій Мушкетик

Міста звідси не було видно, в сірому мареві попереду горбатіли чи то стоги, чи то купи дерев, й тільки неугавний гарматний гуркіт, який вже виріс на дві октави, вказував, де воно.

Гетьман перепочивав недовго; наказавши Степану Гуляницькому пильнувати зувсебіч, взяв з собою Богуна та Дорошенка, шестеро осавулів для посилок і півсотні охорони, рушив уперед. Він був спокійний, і не відгадати: хвилюється й затис душу в кулаці, тримає її, як птахолов виплутаного з силець тремтячого соловейка, чи все вже там перегоріло, перейшло в думку, в попіл розмислів.

Кінські копита чітко стукотіли по сухоземлю глинистої, затверділої після дощів дороги, подзвякували вудила, вершники показували один одному нагайками:

– Чамбул полетів…

– Протри очі – то вихор.

– Іч, як закуріло.

Останні дні стояла дзвінка сонячна погода, сонце зависло в голубій блакиті, смалило немилосердно, до того ж парило, чи то після недавніх дощів, чи то знову на негоду. Дорога пішла похило вниз, і перед очима вершників відкрилася велетенська долина, перетята невидимою в осоках і бережняку змійкою річечки. Їхали луками, спочатку грудковими, а далі болотистими, терпко пахло татарським зіллям, гнилою осокою, лататтям, ліворуч, серед осоки, перекликалися деркачі. Гетьман натягнув повіддя, приклав дашком до чола руку. Пильно вглядався поперед себе. Долина розпливалася ліворуч, до синього гаю, була пустельна, в рідкій окиді верболозів, либонь, трави по ній ніколи не кошені, бо й негодящі – осока та різак на купинах, острівці ситнягу біля болотець, річечка петляла в низьких берегах, її означали кущики лози. Рай для гаддя та птаства, його тут і справді гибіль, наблизившись, почули скрипучий крякіт чапель – кілька їх злетіло з берегів річечки й важко, неначе несені вітром віхті соломи чи сіна, потягли до лісу, подзвонювали журавлі, зривалися чирки та крижні.

– Сюди б з рушничкою, – голос позаду.

– Нічого не вполюєш на такім роздоллі, – інший, розважливий.

– Пожди, ще тебе вполюють…

Богун суворо оглянувся, й козаки вмовкли.

А гетьман вже зорив праворуч, де за мостом земля перехняблювалася горбом, по якому дерлися терни, цвів глід, вони переплелися з жостером, крушиною в непролазні хащі, за ними зводилася стіна хвойнику. Промацував очима все, карбував, думав. Перерахували кінськими копитами соснові мостини на містку, перескочили на той бік, проїхали ще трохи лугом, відтак гетьман зупинив вороного румака, легко зістрибнув з сідла – козакам охорони наказав залишатися в сідлах, взявши з собою Богуна та Дорошенка, а також двох осавулів, – пішов на горб ліворуч, пославши поперед себе ще одного осавула. Той червоною ящіркою пов'юнив на горб, і Богун кинув навздогін:

– У тебе червоніших штанів немає?

Козак оглянувся, нерозуміюче витріщив очі, але Виговський махнув рукою: мовляв, чеши далі.

Незагайки осавул виповз на горб, роззирнувся й покликав рукою. Виходили обережно й не на саму маківку горба, спалену багаттями пастушків, а трохи нижче. Пастівник тягнувся далі, майже до самого міста, й на ньому манячило кілька табунів коней, гетьман видобув з шкіряної торбинки розсувну оглядову трубку й подивився в неї найперше на табуни – то були не селянські клячі, а огирі комонників. По тому перевів трубу на червоні черепичні та чорні ґонтові дахи міста, на зубчасті башти, на вал і нікого там не побачив, майоріло лише два прапорці, либонь, сьогодні місто ворог не приступав, отож з башти пильнували тільки сурмачі, ворожі гармати не стріляли, але гармаші біля гармат походжали, декотрі лежали в траві, схожі на виліплені дітьми з глевкого хліба ляльки. І всі люди – два вершники, які поколотили від гармат до рябих московських наметів під лісом, вартові по цей бік рову, викопаного довкола наметів, ратники, які щось копали посеред луки – схожі на іграшкові, ярмаркові ляльки, і зброя їхня іграшкова… але вона вбиває. Московський табір розташовано так, що він одним крилом прилягав до обложенських ровів з гарматами, творив одну окіпну в'язь.

Виговський пошукав жерлом трубки князівські намети – не знайшов, у очах рябіло – знову повів оглядову трубку по лугові в бік міста. Намагався розгадати – чи сухий луг, яка відстань звідси до гармат, де лежать містки через рів довкола наметів…

– До біса їх, – кілька разів намагався рахувати намети Дорошенко й збився з лічби. Він упрів під шапкою з кабарги, зняв її – на лобі лишився червоненький пружок, – підмоклий кучерявий чуб заворушив вітер.

А Виговський все ще вглядався у ворожий стан, йому не йнялося віри, що супротивник і досі не відає: козацьке військо стоїть від них за п'ятнадцять верст. Проґавили московити, чи це підступ, десь сховалася залога? Але де вона може сховатися?… Біля містка на горбі?… Там терни, поки крізь них продерешся… Проте вкрити крийма московський табір також не вдасться, щойно минуть місток, їх помітять. І все ж… Доконечного плану баталії ще не мав. Колючі тумани бродили в голові, там кільчилося одне зело і вмирало, прокльовувалося інше: дороги, лінії, комонні ряди і… річка. Скрізь – річка. Через неї туди й назад… Тільки туди?… А назад? «Славен Грицько Гуляницький, протримався стільки в фортеці…» Ще раз, вже востаннє, промацав окуляром трубки стіни міста, погар посаду, московські шанці – блиснула мідь гармати, – кучугури наметів і сховав до торбинки трубку. Він нічого не сказав, і Богун із Дорошенком йшли трохи ображені – гетьман не радився з ними щодо баталії.

Посідали на коні, ще раз проспівали‑простогнали соснові мостини, й гетьман нагло осадив коня, аж той забасував копитами й вигнув, гризучи вудило, шию.

– Тут має статися доконечний погром одного з військ.

Богун і Дорошенко перезирнулися.

– Сподіваюся, не нашого? – майже з серцем кинув Богун.

– Хто ж зичить собі лиха, – задумано відказав гетьман і відпустив круто натягнене повіддя.

За півгодини він під'їхав до мосту з Степаном Гуляницьким, покивом пальця наказав стати поруч. Кінь під Гуляницьким бокував, боявся гетьманового вороного румака, котрий пирхав і косував кривавим оком (скрипіло сідло, Гуляницький рвав повіддя), наледве вгамував його.

– Бачиш отсі терни, – вказав праворуч нагайкою на густі, щойно одквітлі, – ще не всі пелюстки пов'яли – чагарі. – Бери п'ять сотень козаків Білоцерківського полку й копайте від них рів до мосту. Копайте потайки, землю не вергайте в цей бік, а скидайте вниз, до річки. Маєте докопати до самого мосту. Тут ось ріденькі кущики, вони сховають вас. Після того, як я нападу на москалів і побіжу назад та перехоплюся через річку, москалі, погнавшись, теж перескочать через неї, ви одразу ж руйнуйте міст та гатіть ним Соснівку. І вкосіть трави, пов'яжіть у кулі – покидаєте їх на гатку. – Покусав вуса, легенько стукнув нагайкою по шиї коня, який нетерпляче переступав копитами. – І не пускайте до рову москалів, відганяйте їх рушничною стрільбою… Хоч їм в ту сторону втікати й нікуди.

…Увечері в просторому гетьманському наметі, де пахло міцним чоловічим потом і шкірою, при хисткому світлі двох трисвічників гетьман виклав план завтрашньої битви. Він не радився, він всю відповідальність брав на себе, й голосом, котрий виключав будь‑яке заперечення, казав, а сам водив олівцем по аркушеві паперу, де вже були намальовані річка з містком, луки, місто й обидва табори – козацький та московський. Полковники, генеральна старшина сиділи на килимі, по‑татарськи попідгинавши ноги, він стояв, зігнувшись над скринею, до якої був прицвяхований мапований аркуш. Світло від полум'я свіч грало на його обличчі, й воно здавалося застрашливим. Виклавши все, що вважав за потрібне (дещо лишив собі), змусив себе впевнено усміхнутися й, побажавши всім доброї ночі, відпустив полковників та генеральну старшину. Відітнув запитання, розмови. Либонь, нелегко це йому було. Здушив усі тривоги, відкинув вагання, поклався на власний розум, на здобутий у боях разом з Хмелем досвід, чіт чи лишка, на землі чи на небі… Все вирішить завтрашній бій: гетьманувати йому чи ні, скинуть вони з плеча московську руку, чи чавитиме, гнутиме вона їх і далі, жити чи вмерти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: