На брата брат – Юрій Мушкетик

Коли почалася Хмельниччина, як і Супрун, взяв до рук шаблю. Він пройшов побідний шлях – Жовті Води, Пилявці, Збараж, – під Збаражем був убитий обозний писар, і йому дісталися його перо та каламар. Хлопцем три роки ходив до школи й мав не кепський стрій письма. Писав, прилаштувавши папір на котлах, і на возі, й на сідлі, в наметі й просто неба, й врешті потрапив підлиском до генеральної канцелярії під руку генерального писаря Івана Виговського, нинішнього, з двадцять шостого серпня 1657 року, гетьмана. За зароблені на гардах, викопані на Скарбній гроші та за писарську платню купив дворище біля Градизька (недалеко від Чигирина, від служби, й воднораз за Дніпром – безпечніше від поляків). На батьківщину не претендував, та й претендувати там було ні на що – тільки обійстя й город, землі не мали. На дідизні осівся Супрун, мати два роки жила при ньому й померла від застудної хвороби.

Мокрина розігріла кулешу, Матвій кришив велетенським ножем ковбик, кришив кров'яну ковбасу (Супрун краяв черствий, аж він скрипів під ножем, хліб), й трохи не сів на радість дітям у насіяне на лаву на завтрашні пампушки борошно.

– Ножака в тебе…

– Ге‑ге… В мене все до справи, кат його лиха, – ощирив щербатого, під щетиною вусів рота Супрун. Він жваво потирав руки, поглядав на барильце з калинівкою, і Матвієві це не сподобалося. А вихиливши дві чарки, розбалакався, розхвастався, похвалявся кобилою, яку «купив майже за безцінь», «хвілозопом»‑псом, а особливо дітьми:

– Ростуть Журавки! Он яке мале, а вже… Яремо, де бозя?

Дитя, якому ледве минув рік, вказувало пучечкою на ікони.

– Бач! А як мати мак тре?

Мале стулювало кулачки, ставило один на один і водило, нестеменно, як водять товкачкою в макітрі.

Старшенькі сміялися, трубили гостинці – бублики та цукерки – поки Мокрина не сховала мішечок.

– Та я про те – тупий дуже ніж…

– Такий хазяїн, – Мокрина.

– О, заскрипіла… Ану, діти, розвеселіть матір…

Діти похапали хто гребінку, хто качалку з рублем, хто ложки, й весело, з реготом вчистили жидівського «Триндика», а далі всі разом сипонули до столу. Супрун був задоволений, і діти також.

Вони любили батька, – він такий, що й насвариться, і вдарить інколи, але й пограється з ними, – а ще більше пишалися ним. Зберуться на вигоні парубки, підійде до них батько й почне борюкатися – ні навручки, ні попідсили не візьме його ніхто. Інші дядьки стоять під ворітьми, лузають насіння, підсміюються, але все те із заздрощів. Або озброїть лозинками парубків, почне навчати бойної справи, шмагає небораків по плечах і ребрах, аж вони пищать, ще й погукує: «Закладайся, закладайся, остолопе, чого голову підставив, дві їх у тебе, чи що? Одна, й та дурна». И так сполосує, а вони нічого – дякують. И до річки бере дітей, впіймають климлею карасів та в'юнів, а тоді варить у садку юшку. Сам і рибу почистить, і пшоно змиє. Діти в'ються біля нього, цвірінчать з радощів, допомагають… А батько куштує юшку на сіль, прискалює веселе каре око, підморгує їм:

– Мати такої зроду не зварить. Це – козацька юшка.

Мокрина сиділа навпроти дівера церемонна й показнопривітна, зі стисненими губами, й Матвій подумав: «Ну чому Супрун женився на такій куріпці?» Адже був парубок на всю губу. Ще хлопцем навчився грати на бубні, й парубки запрошували його на вечорниці, й пісню поведе, й відчайдух неймовірний, – найвищі кібчачі гнізда – його, найнебезпечніші водориї на річці – також його. Матвій – статечний, розважливий, мовчакуватий. Супрун – рахубний, гострий, рвійний. Його прозивали Ножиком. Ще й з себе показний, хоч і не рославий, широкий у плечах, кучерявий, дошпетний на слово. Але застаткувати не вмів, та й чомусь господарство не йшло йому в руку: то купив коня краденого й мусив віддати господареві, то зіпріло і пропало збіжжя в засіці, а то раптом наткнувся на забитого на своїй ниві невідомого чоловіка, перетягнув його до сусіда, та лишилася тясьма, яка привела суддів, одвестися не зумів, не захотів, й зо два роки тягали його по судах, витратився на суддів та райців, бурмістрів та війтів. Скінчилася та халепа, розсварився з городовим отаманом…

Він не здавався, але в боротьбі з стихіями життя ярий жар його серця дедалі більше брався попелом, і вже Супрун не жартував, а тільки шкилював, і все дужче оздоблювався та озвірчувався.

Якими брати були колись, такими й залишилися: Матвій статечний, рівний у поводженні, працьовитий, Супрун – запальний і запеклий, коли ж випивав (а то й не випивши), розвихрений та буйний, любив людський тлум, любив покомизитись і позбиткуватися, якщо було над ким. Тільки все те невесело, зі злістю. Матвієві до кривавиці шкода брата й ніяково перед ним, найперше за свій статок (хоч, звичайно, не віддасть його нікому, навіть братові), він щиро був переконаний, що все те найперше мало б належати Супрунові – той сміливіший за нього, дошпетніший, вправніший. Навіть майстровитіший. Бувало, хлопцем, і млинок змайструє, і ґринджоли, й самопала (ходить після того з обшмаленою щокою), й дивно Матвієві, що йому не статкується. Матвій тільки грамотніший, трохи знає навіть латину (Супрун ходив до школи лише рік, покинув її сам) і, як вважає сам, – мудріший. И застаткував з тієї ж грамотності, мудрості, обачності, розважливості. І все ж йому ніяково перед Супруном. І жаль бере на братове безталання, на нужду. Низенька, темна хата світить злиднями з кожного кутка: жовтий мисник з щербатими мисками, оберемок чорних рогачів біля печі, й сама піч чорна, давно не мазана, з чорним глиняним хрестом, павичі на ній схожі на весняних злинялих квочок, стіл і лава ще прадідівські, липові, тільки скриня багата, висока й мальована, окована залізними штибами, з лядськими ангелами на вікові – привезена з‑під Жванця, чи не єдиний бойний здобуток Супруна Журавки. Убогість і занехаяність, ще й дітей купа – коли їх наплодив, шість літ толочив конем поля, залітав додому тільки на час – зробити дитину – й знову в сідло. Двічі рубаний, стрелений кулею. Тим не хвастався, про те розповідати не любив. Жінка пісна, лаюча… Ще й прабаба. Не баба, а прабаба. Дев'яносто один рік! Людська подоба із зморщок і шкуратків, нічого не бачить, погано чує, ледве‑ледве човгає ногами. Сидить на лежанці, квилить:

– На людей смерть, а про мене забула. Жду її, виглядаю, як парубок невісту, а вона не йде…

– Мамо, не скигліть, – Супрун. – Півчарупинки вип'єте?

– А їсть добре. І навіть п'є, ще проживе, – скрушно мовила Мокрина.

Стара випила й знову:

– Хоч би померти за тепла. – (Останній клопіт, останнє прохання в Бога – не завдати людям прикрості.)

– Отак цілий день… Аж голова болить, – поскаржився Супрун, але без злості. И Матвієві защеміло під серцем: добрий чоловік його брат, інший би на таку поторочу, нахлібницю, ще й не свою – з жінчиного роду, – давно б запікся лютістю, а він – лишень так, для порядку, погримує на неї, але ставиться з повагою і милосердям. Мабуть, і жінку терпить з милосердя, та й куди дінеться? А може, любить? Чи можна любити таку гороб'їху? И зустрівся з Мокрішою поглядами, й щось засвітилося в її очах, аж йому стало страшно.

Їли з великої миски, діти хапали одне поперед одного. Матвій помітив, що ложки в усіх – і в нього теж – щербаті, пообгризувані, чомусь згадалися ложки у власному домі – новенькі, грушеві, з держальцями‑рибками.

– Я все про своє, – схаменувся Супрун. – А як же ти маєшся? Федора цвіте, як рожа? – й дивився на брата радісним світлим поглядом. Супрун помітив, що слова про рожу‑Федору не сподобалися Мокрині.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: