На брата брат – Юрій Мушкетик

Супрун також допомагав осавулам, хотів зупинити козаків своєї сотні, хапав їх за руки, за поли кунтушів і свит, його відпихали, йому реготілися в обличчя, й врешті, побачивши, що всі його зусилля марні, він сів на дишель воза й тяжко застогнав. До нього підійшов знайомий козак, свиснув з подиву:

– Тю, дурний… Ти ж поглянь, як веселяться наші молодці! Побіда! Випий за неї, – і простягнув ківш.

Супрун підвів голову, в його очах горів вогонь відчаю:

– За погибель! – і припав до ковша.

Молилися явори, молилися верболози, й сльози скрапували на вологу землю, кожна гілочка, кожен листочок молилися окремо, і стояв туман густий‑прегустий, і козаки потонули в ньому; вгорі, над їхніми головами, горіли червоні мечі – промені сонця. Пролунала команда, дзвякнули вудила, коні переступали на місці, не зважуючись розірвати грудьми пелену туману; спонукані вершниками, рушили, випливали з туману, неначе з каламутного виру. Перша сотня потягнула попід яворами – вже видно в тумані, вирвалася нагору, заграла шаблями. Мокрі від роси коні тремтіли з холоду, рвали з рук повіддя. За нею випірнула друга сотня, за другою третя… Щойно вибрався увесь полк, гетьман наказав рушати. Полк котився в густих травах, далі перебіг на пасовиська з двома високими могилами.

…Татари пролетіли через баштан, згарцювавши його до чорного, забігали зліва.

Матвій сидів на Зірці під старою, напівсухою вербою збоку від гурту старшини. Просто над ним у вербі чорніло кругле невелике дупло (міг дістати до нього кінчиком шаблі), й з нього вилітали вогнисто‑рудаві, чорно‑сірі кулі, то були шершні, величезні, волохаті, тонко поперетягувані в стані, десяток таких шершнів може вбити коня, й кобила під Матвієм здригала холкою, перебирала копитами, Матвій стримував її повіддям. Він не од'їжджав од верби, бо стояли на горбочку, й звідси бачив і Полтаву, й обоз, і Подузор'я, бачив, як вирвалися з нього козаки, обтекли леваду й пасовисько і на ходу розгорнулися в лаву.

Матвій і собі попустив повіддя, рушив слідом. Його ніхто не спонукав до бою, ніхто не наказував їхати до обозу, одначе у світі є спонуки, вищі за будь‑які накази. В серце натекло стільки болю – диво, що воно витримувало, а по краях того болю – печаль, і досада, й гнів хтозна на кого. И жаль себе, – не Супруна, а себе! Матвій був певний, що Супрун там, біля обозу (де ще міг бути!), тертий у боях, старший Журавка давно розгадав замисел гетьмана (та й хто б його не розгадав!), замисел простий, навіть спрощенський, розрахований на дурні голови, на жадобу, на захланність, які вінчала п'яна смерть. Боже, Боже, на чому тримається світ, на чому тримаються людські життя, – вони наче павутинка з павуком на гілці верби, котра нависла над водою, шугоне вітер і зірве її та пожбурить у пінявий вир.

Бризкала з‑під копит роса, з крякотом зірвалася качка й рвонулася прямовисно вгору, Матвій летів напереріз лаві й приладнався їй у хвіст. Кобила прищулила вуха, люто закусила вудила, хотіла наздогнати лаву, але Матвій стримував її повіддям, волів не обагряти шаблю братерською кров'ю. Хоч знав, що в цій веремії, в цій хурделиці спіткати Супруна – це те ж саме, що знайти голку в копиці сіна, сама думка про можливе зіткнення груди в груди була нестерпною. Навпаки, в чорній пітьмі безнадії жевріла іскорка, що, може, припадком долі йому вдасться врятувати брата, відвести від його голови шабельний удар…

Глухо стугоніла земля, сичали трави; прочавкотіли, прошелестівши лепешняком, перескочили болотистий ручай, злякано прошурхотів табунець чирят над головами, здавалося, вони ось‑ось зачепляться об шаблі, які застилали горизонт перед Матвієвим зором. Козаки попригиналися до грив, коцюбли в напрузі, тільки Матвій летів, відкинувшись у сідлі, намагаючись охопити зором поле та дорогу попереду. За шаблями, за козачими постатями погано бачив обоз, ячмінний лан між Полтавою і обозом був порожній, по ньому втікала одинока постать. Земля попереду гуділа і вгиналася, гнулася хвилею, як молодий лід. Так здавалося Матвієві. Мчали мовчки, без крику – тільки підвивав вітер, ранячись на відточених до жаскості вістрях шабель, і Матвій відмітив, що кричати зараз «слава» було б безумством. Кому і яка слава?

Від вітру ломило у вухах, Зірка махнула головою, і просто в обличчя Матвієві полетів шмат піни. Безладно, розпачливо пробахкали постріли, десь праворуч вибухнуло нещадиме татарське «алла», козаки ж мчали мовчки, і враз замелькали шаблі, рубаючи на січку навскісне сонячне проміння, рубаючи зведені вгору для захисту руки з корцями, ковшами, падаючи на плечі, голови; десь заіржав кінь, лунали зойки, крики, звідкілясь долинув божевільний регіт, сукав ногами поранений кінь, а козак намагався витягнути з‑під нього придавлену ногу. Матвієва Зірка ударила грудьми чийогось коня й козак на ньому люто ощирився, цвінькнула над головою куля, й вже Матвій пересягнув між двома возами дорогу. Й, власне, все було скінчено. То тут, то там ще мелькали шаблі, втікали ячмінним полем зіщулені постаті, їх доганяли вершники й навічно вкладали шаблями в яре зело; біля кількох возів, згромадившись, шаблями, дишлами возів, товкачами, ратищами відбивалися дейнеки, а вся дорога, й поле побіля неї були завалені трупом. Дике, трагічне, жахне видовисько, тільки люди в силі видіти його, звірі, тварини божеволіють від такої кількості крові, зчиняють ревиська, втікають у ліси, в несходимі нетрі або вбивають одне одного.

Затихли останні постріли, останні зойки, хтось подав команду, й лава, розтягнувшись на весь лан, покотилася до Полтави, аби на плечах втікачів увірватися у ворота. А тут лишилися мертві та поранені й кілька цилуриків, які підбирали своїх, а чужих обходили стороною.

Матвій вклав у наділки шаблю, яку й видобув лише про чиєсь пильне око, в трагічному сум'ятті оглядав побоїсь‑ко. Порубані дейнеки лежали під возами, на дишелях та голоблях, на ячмінному полі – де кого наздогнала смерть. Декотрим пощастило – їх порубали в п'яному сні. Матвієві не вельми було шкода цих людей, й однак якась чорна, важка тінь приглушила всі його чуття, він думав про те, що біля цих возів могла скінчити своє життя будь‑яка людина, кинута сюди випадком долі чи власною волею. И з жахом думав про те, що десь отут лежить Супрун, він шукав його очима, повільно їдучи вздовж обозу. Спочатку Супрун увижався у кожній постаті, всі ці трупи здавалися Супрунами, а потім все попливло перед Матвієвими очима, й він уже не вірив, що впізнає брата. Та й як його впізнаєш, коли всі мертві схожі один на одного, майже половина їх лежить долілиць, під возами і в травах.

Матвій зійшов з кобили й повів її в поводі. Він не одважувався перевертати мертвих, а тільки нагинався й біля деяких стишував ходу. Зірка рвала з рук повіддя, заточувалася, хропла, тягнула Матвія назад – чманіла од запаху крові. В Полтаві бемкав дзвін – на поразку чи на перемогу, те Журавку не обходило.

…Ось тут відбулося справжнє бойовисько – тіла в розсип, поміж них – кілька черкаських козаків (сині шлики шапок), пасся в ячмені осідланий кінь, один дейнека чомусь завис на катрязі воза, ще один звісився з передка, двоє – дейнека і козак – заснули в смертельних обіймах, дейнека тримав у задубілій руці запоясного ножа…

І знову купа трупів, неначе хтось стягнув їх до цього місця, й зненацька погляд наштовхнувся на пушкарівського козака, який лежав, заломивши під себе ліву ногу та страшно вибалушивши мертві очі, а поруч ще один козак, ліва рука на серці, як у пісні про загибель козака, а права з шаблею, й шабля впоперек грудей, жалом до неба, неначе й мертвий захищався. И далі вздовж дороги горбики, горбики – людські тіла. І тиша, в'язка, кривава, хвилю тому тут ще все кипіло, скреготіла сталь, хрипіли живі й надрубані горлянки, а нині спокій і щось схоже на сон. Спали й ті, і ті.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: