На брата брат – Юрій Мушкетик

Моторошна в'ялість опанувала все військо, козаки ходили, наче п'яні. На луці порядкували осавули – загадували хоронити загиблих. Своїх ховали в могилі на горбі біля стану, московських ратників у рові біля мосту, їх волокли туди полонені; у рів, тільки в інший його кінець, ближче до тернів, зносили й козаків Безпалого, хоч дехто й заперечував, мовляв, не треба ховати козаків із москалями в одній могилі. Але ще однієї могили ніхто копати не хотів.

Матвій підійшов до тернів. Троє козаків вистилали осокою рів. Кільканадцять козацьких тіл, навіки упокорених, лежали вряд на окопі. Зовсім недавно ці люди кипіли пристрастями, стріляли, рубалися, кричали, а тепер були тихі й маленькі, смерть позакарбовувала на обличчі гримаси. Здебільшого то були гримаси жаху. На мить Матвій згадав очі Зірки, жах, який плескав у її очах, коли вони вирвалися з бою…

Увесь напружившись, вдивлявся в обезкровлені обличчя з посклеплюваними повіками, двоє мертвих козаків дивилися в жарке полуденне небо, один обозник не пошкодував мідяків, поклав на повіки…

«Слава Богу, немає», – подумав Матвій, і в цю мить його серце рвонулося й полетіло в безодню: він упізнав Супруна. Брат лежав останнім, ще й голова його перехилилася на правий бік. Він видався Матвієві маленьким‑маленьким, меншим за всіх, і тихим‑тихим… Обличчя ще дужче закібчилося й… усміхалося. Так, усміхалося його звичайною, ядучою посмішкою. Матвієві здалося – ця посмішка призначена йому. Сорочка на Супрунових грудях була розірвана й виднілася на шиї цятка, нестеменно така, як і в Матвія, і в їхнього батька.

Ця цятка чи не найдужче струснула й розчулила Матвія, впеклася в пам'ять на все життя. Колюча удавка стискала горло. Все дужче й дужче. Вже темніло в очах. Враз відпустило. Навіть майнуло крилом кажана в думці: це – кінець всьому, страхові, тривогам… И стиснуло серце знову. Під горлом закипіли сльози, він міцно, до болю стиснув зуби – не показати печалі та хвилювання, аби ніхто не дізнав, що в цьому рову засипають його рідного брата. І ще здалося Матвієві, що Супрунів вус… ворушиться. Вус і справді поворушив вітер, і здавалося, що Супрун зараз розплющить очі й скаже солоне слівце. Або гукне на весь голос: «Ану, діти, розвеселіть матір…» І хто тепер розвеселить самих дітей?

Матвій не знаходив слів прощання. Що він може сказати? Що пам'ятатиме завжди?… То це – саме по собі. Що брат зробив помилку? Але хіба маємо право дорікати мертвому? Що помститься за його смерть? Кому? Москалям? Гетьману? Самому собі?

І знову думка, наче тінь… а може, Супрун і не був отаким задиристим і ворохобним? Може, Матвій зробив не все, щоб його врятувати? «Боже, чому й навіщо такі думки?… Він ще не похований». Під ноги Матвієві впала тінь, він оглянувся й побачив Сидора. Той також дивився на Супруна. Матвій скосив очі й зустрівся поглядом з Сидором, цей погляд не помирив їх, навіть навпаки – зробив ще більшими ворогами. В Сидорових очах горіли злостиві вогники. Він насолоджувався, що Матвій у його волі, у його владі. Либонь, він трохи шкодував і за Супруном, але перше почуття було дужчим. Холодною змійкою проповзла по Матвієвій душі ненависть, її тамував страх. «Викаже – не викаже, – гойднулося на терезах думки. – Сам був у Полтаві з Супруном». І все ж, долаючи жарке хвилювання й ламаючи гнучкий пружок страху в душі, запитав значуще:

– А де Щербій?

У чоловічках Сидорових очей метнулися дві сполохані змійки, він відвернувся й сказав:

– Не знаю… Не бачив.

Неслухняними ногами Матвій ступав од рову. Кілька разів оглянувся, тепер він бажав одного: аби швидше засипали рів. «Господи, прости мене, грішного, я не винуватий», – прошепотів і підійшов до Зірки, яка радісно заіржала йому назустріч, треба було відправити її в табун та стриножити. Бив у зеніт піснею жайвір, в тернах сварилися сороки – день як день, а для Матвія – один такий чорний на все життя.

…Залита холодною повінню місяця ніч згоряла, наче купальське вогнище. Козаки святкували перемогу, Матвій справляв поминальну учту. Розслабилися, розв'язалися всі супоні в душі, сльози спливали з кутиків очей гарячими намистинами. Гаразд, що чаділо багаття, і якби хтось навіть добачив Матвієві сльози, він би подумав, що то од диму. Назавжди обірвалися їхні розмови з Супруном, суперечки… Матвій згадав, як поза його волею щось зраділо в ньому, коли засипали рів, й злякався власної малості.

– Ти чого не п'єш? – звернувся до нього веселий, баляндрасний козак Шавула й кинув у багаття жмут соснових гілок з сухими шпильками. Гілки затріщали, спалахнули так яскраво, що дехто посунувся від вогню, а Матвій затулився долонею. – Не захворів часом?

– Лихоманить мене… – Він просто забув про корячок із горілкою в руці.

– Тоді випий безпремінно…

Горілка видалася солоною, як ропа, і терпкою, як отрута. Зринула в грудях злість – на людей, на світ, злий і несправедливий, який душив його («Прости мене, Господи», – але не покаявся), злостився на себе, що не зміг вирватися з цього зашморгу, а може, навпаки, не все зробив, аби втримати Супруна від рокованого кроку. Може, Супрун сподівався на нього? Чекав більшої помочі? Але яку ще міг поміч подати? О Боже, Боже, нащо ти так тяжко покарав мене, за які гріхи, за які вчинки?!

…Нікому не розповів Матвій про Супрунову смерть – ні Федорі, ні сусідам, ні Мокрині – щоб не виказали, не викричали в розпуці правди, – і Супруновим дітям також: нехай думають, що батька занесла війна на другий кінець світу й він колись вернеться. Тепер ті нещасні діти й на ньому, годувати та одягати їх, доводити до зросту, бо ж погинуть, як руді мишенята. О, горе, горе!

Навіть попові на сповіді не сказав. И тільки коли верталися з‑під Конотопа, по селах, де про Журавок ніхто нічого не знав і не чував, ставив по церквах свічки та давав на часточку, аби піп спом'янув «убієнного раба Божого Супруна».

Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з половиною тисячі – без коней – коней поїли за дванадцять тижнів облоги, – це йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.

Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них, й дуже багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в міцній Путивльській фортеці.

…На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну турецького й одчинені обидві вилоги – аби виходив дим. Він валував з намету, наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, зчинилася сварка.

– Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.

– Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.

– Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами…

– Там роботи – гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита викосили…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: