На брата брат – Юрій Мушкетик

– Чий ти? – запитували козаки.

– Сатани, – шемріло потрісканими губами хлоп'я.

– Перехрестись.

Схоже на бісеня, хлоп'я лупало булькатими очима.

Хрестилися козаки.

Хтозна, через що забрав його Матвій. З жалощів? Він зроду жалісливий і добрий. Викупав хлоп'я у м'якій воді Синюхи, нагодував холодною саламахою. Хлоп'я довго відходило. И не знало, звідки воно, де поділися його батьки – Сарани, хлоп'я шепелявило, й з Сарани виходило Сатани. Воно навіть не знало, прізвище це чи вуличне назвисько. И не знали, звідки воно взялося, інші невільники. Вони побачили його вже в мішку.

Матвій привіз його до матері, яка ще тоді була жива. Пасло свині на гороховиську – двоє чи троє своїх, а то чужі, – збирало свиням жолуді, одні свині влягалися салом у боднях, підростали інші; й наче з води ріс їхній пастух. Понурий, роботящий, відданий Матвієві до дна душі, лінькуватий, потайний. Матвій, одружившись і застаткувавши, забрав хлопця до себе. Сам працював, як луг, і Сидора привчав до роботи, їли з ним з однієї миски, одежу справляв раз на рік. Тричі, вже підпарубчаком, Сидір кудись запропадав, один раз його не було аж два місяці, потім вертався. Де був, не казав. И тоді ставав ще мовчазнішим та понурішим. Не раз Матвій намагався його розкутурхати, але ані сварка, ані ласка не впливали на Сидора. Особливо очужів Сидір останнім часом, може, в тому був трохи винуватий і Матвій: появилися свої діти, почав віддавати всю любов і приязнь їм. Але до Сидора ставився як і раніше – рівно, хвалив за добру роботу, ганив за погану, брав з собою на ярмарки й на полювання, котрі той дуже любив. А ще Сидір любив вибиратися в нічне з волами та кіньми, часто пропадав на озері та на болотах: ставив крильчаки та верші, бив качок.

– Ну, чого стоїш, як межовий стовп, заводь коні, – Матвій дратувався. Він пасіював на нього всю дорогу – Сидір був непотрібний йому тут, просто зайвий, а от мусив брати з собою. Дратуватися на Сидора почав ще раніше, до тієї останньої події… Так, знедавна Сидір вельми перемінився. Став мовби причмелений чи прибитий, збайдужів і обледачів, дзиґом дивився на Матвія, не виконував його велінь, уникав домівки. Навіть ночував невідь‑де. И мовби дослухався до чогось, мовби думав якусь потаємну думку. Чи його зурочено, чи йому пороблено, але до шептухи йти не хотів. И таки щось думав, бо додумався…

У Матвієвого сусіда по бортях Охріма Цурки було підчерчено дві бортні сосни, по тому ще одну, Цурка зробив засідку й глупої ночі вхопив біля сосни зловорожця, шкідника, який вирвався, але Охрім упізнав його. Ще й не світало, як побігла по хутору від хати до хати копна булава, й зібралася копа на місці звичнім, на Ваньківщині. Приволокли Сидора, одразу вчинивши його винним, і ланцюгом ув'язнили до сохи, привезли з Крилова містра з начинням катівським, привели попа. Сидір пробував одмагатися, одначе копа контр‑аверсу слухати не схотіла, то більше, виявилося, що він довго не був на сповіді; окритий копним декретом, Сидір до вчинку свого признався, а далі озвірчився й зиркав на людей, як загнаний вовк. Мабуть, став би він під сосною на драбині, на останнім щаблі життя – бортних злодіїв і шкідників карають нещадно, – та дехто почав раяти й долягати, щоб дочекалися Матвія, котрий мав у суботу приїхати з гетьманської канцелярії. Копу перенесли й вчинили знову, уже з Матвієм.

Сидір більше не відмагався, й злість його звіялася, стояв покірний долі та людям, звісивши голову. Шуміли сосни, десь плакала іволга, а горлиця туркотіла заспокійливо, мирно – у світі немає нічого лагіднішого й заспокійливішого понад туркотіння горлиці, – й заплакало Матвієве серце, згадалася йому Синюха в пожухлих осоках, і чорне, смердюче хлоп'я в мішку, скручене недолею і сирицею, й виступив він наперед та сказав, що бере Сидора на поруки, а заподіяні шкоди винагородить. Шкоди довелося платити значні – за три всохлі бортні сосни, за дві копи – потрачені хліборобами в літні дні, – за клопоти містра, хоч він і не працював, попові й війтові. И однак копа не погодилася відпустити Сидора без кари, його прив'язали до сосни, вирізали дубця, поклали біля Сидорових ніг. Бити мав Матвій, Сидорів державця й названий батько. Матвій узяв дубця, подивився на широку Сидорову спину з темними волосинами по жолобку між лопатками, примірився… завагався. Поб'є він Сидора й навіки розіб'є довіру, яка оддавна жила поміж ними, і приязнь, а може, вб'є й Сидорову любов до себе, не поб'є, не покарає – втратить в очах сусідів, та й Сидір занесеться ще дужче, забуде страх; і так, і так добра не буде. И долягала його думка: нащо вчинив Сидір шкоди, нащо попідчерчував бортні сосни? Не з дивного дива? И не з бешкетництва. Бо й не був бешкетником, та й шкоди великі, карні. Копа чекала. Жаско горіли очі в Цурки, він жадав побиття й боявся підштовхнути до того Матвія, боявся Сидорової помсти, бо теж не розумів, за віщо йому від того кривди, й сікався, аж клацав зубами, поривався до дубця Хвесько Бурда – собаколуп та п'яничка, чоловічок злий і кровожерний: «Дай я, дай я», але Матвій йому дубця не дав. Розщібнув калитку й кинув з сердечним жалем на траву таляра:

– Всій громаді на горілку.

А тоді спересердя і з жалю за гроші таки вперіщив двічі по Сидоровій спині. А вдома увесь вечір допитувався в Сидора:

– Ну для чого ти? Він тебе колись скривдив? Побив тебе?

Сидір мовчав. У сутіні хати був схожий на обгорілий пень. До нього на коліна стрибнув Лисько, й він гладив кота. Так нічого й не допитався в нього Матвій і не почув від Сидора каяття. Якби Сидір покаявся, Матвій простив би його, але Сидір був неначе камінний, у його очах горів холодний вогонь. Тепер жили вони, неначе з'єднані отим ланцюгом, яким Сидір був ув'язнений до сосни. Матвій боявся лишати його вдома, аби не вчварив, не заподіяв ще якоїсь шкоди – не розкаявся ж, і вчинок його незбагненний – тягав з собою, як карний злочинець колоду. Може, він і залишив би його вдома, так і Федора, жінка, вельми просила: «Забери з собою, не лишай тут…» Сливе, вона щось знала? Але якби знала, мусила б сказати.

– …Заводь коні! – гукнув з воза. – Та повертайся кукібніше.

Сидір байдуже повів коні, й віз зачепився заднім лівим колесом за ворітнього стовпа.

– Роззява, мармула, тюхтій, – лаявся Матвій. – В тебе розуму не більше, ніж у цього стовпа.

Сидір обійшов воза, вхопився ззаду за розвору й посунув воза праворуч – з усією кладдю й Матвієм поверх неї.

В'їхали в двір. Тісний, перегребаний курми, зацвірканий качиним послідом, качки бовталися в калюжі біля колодязя. Двір убогий – хата на одну половину, лісяний хлів, клуня та ще погрібник. Над погрібником – велетенський в'яз, Матвій пам'ятав його маленьким в'язиком і пам'ятав, як обрубував його батько – в спідній сорочці, з закачаними рукавами, рубав віття й весело насвистував. Чомусь запам'яталося саме це. Може, тому, що потай хотів повторити той батьків свист і йому не вдавалося, а Супрун свистів на всю леваду, аж гнулися лози. Далі за погрібником раніше стояли дві шовковиці, однієї вже не було – замерзла в безсніжну зиму. Це подвір'я і все село Жуки – Журавчина батьківщина. Яка нині майже не промовляла до нього. Промовляла лише споминами про бідність, лихо, а він проганяв їх. Приїхав провідати брата, в якого давненько не був, приїхав на гостювання, – щойно минув Успенський піст, друга Пречиста, можна розговітися, і є чим розговітися – глибокого воза запакував повністю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: