На брата брат – Юрій Мушкетик

Ще одну ніч Супрун переночував на печі, а наступного вечора не відгукнувся з прикладка соломи на Матвіїв голос. Матвій відчув мимовільну радість, хоч трішки й подосадував, що Супрун пішов не попрощавшись.

Через чотири дні зустрівся йому на порозі корчми Сидір. На його тлустому обличчі плавала темна посмішка. Він пропустив Матвія й кинув йому в спину:

– Не гостинний ти господар, Матвію, і родак поганий. Доводиться твоїм родичам тулятися по чужих людях.

Матвій здригнувся. Він зрозумів, що Супрун жив, а може, ще й досі живе в Сидора.

XVIII

За давньою регулою віншувати гетьмана з Великоднем до Чигирина з'їхалася вся старшина. Не було тільки Гуляницького – з своїм та чернігівським полком доглядав московського пограниччя, а також Дорошенка, який з Прилук тримав на відстані шаблі Безпалого в Ромнах.

Разом відстояли всюнічну, розговілися паскою в малому замку – паски святив сам митрополит Денис Балабан, бесіди вели святобливі, про мирське майже не говорили. Сиділи за двома довгими столами – по старшинству й за віком, упокорені святою молитвою та святим хлібом. Неначе діти, грали навбитки, відбирали програні крашанки й клали біля себе. Тетеря наскладав цілу купу. Були схожі на збитошних хлопчаків і сердилися за програне по‑дитячому, й раділи також, і гетьману степліло серце, на них глядячи. Виговський пригадав, що й батько його Остап вельми полюбляє гратися навбитки – така собі майже дитяча забавка‑пристрасть, виходить на вулицю й перестріває першого‑ліпшого прохожого: «Діставай крашанку»; він готується до Великодня заздалегідь, відбирає яйця, обстукуючи їх об власні зуби, ще й сам розфарбовує. Одного разу програв псаломщику цілий підрешіток крашанок. Потім хтось сказав, що псаломщик проколов голкою яйце, видув жовток та білок, а натомість напустив у шкаралупу розтопленого воску. Батько страшенно сердився.

И згадалося гетьману, яким радісним було це свято у дитинстві. Воно приходило з теплом, з першим зелом і прилітними птахами, з прибутніми водами…Мати мастить жовтками паски, садовить їх у піч, пахощі розливаються по хаті, по двору, все село пропахло пшенично‑солодким, духмяним пахом пасок, на синіях вишикувалися соловейки, жайворонки з тіста, їсти хочеться, аж у голові гуде, і все одно неймовірно хороше, тривожно, побожно на серці. Так буває тільки в дитинстві, коли увесь твій світ з віри, з чистих слів, безгрішних бажань і солодких мріянь. Все збудеться! Дрібне й велике… Світ котиться під ноги, неначе крашанки з маминих долонь. А яка то великодня ніч у церкві! Щоправда, там стоять тільки дорослі, парубки та дівчата ходять довкола церкви парами або гуртами, дітвора пурхає, неначе горобці в молоденькому садочку. Прив'язують парубкам та дівчатам солом'яні «хвости», задмухують свічки (хоч то й гріх), ховаються одне від одного. А яка смачна паска з крашанками, ковбасами і який солодкий сон після великодньої ночі! А потім, виспавшись, діти повибігають на вулицю, дівчатка в стрічках і квітах, хлопчики в нових шапках та свитках, а в теплінь то просто в сорочечках, і граються у «вовчка», «в довгої лози», «в масла». И перші доторки до дівчачих – майже дівочих – долонь, і скрадливі погляди спідлоба…

…Край столу, під образом грізного Спаса, сидів Богун. Голову схилив на руки, час від часу підводив її й мовчки пристукував кулаком. Щось його полягало, щось йому муляло, щось його гнівило. Шуміла йому в голові горілка, шумували ворохобні думки – міг зіпсувати застілля.

Не личило гетьману йти з келихом до свого підданця, але це все‑таки Богун – пішов, вдаючи нудьгу та нічев'я. Зупинився край столу, пахолок миттю примчав фотель.

– Давай вип'ємо, Іване.

– За що вип'ємо? – вперся закипілим поглядом Богун. – За що?

– За все краще… за наше.

– Наше, це чиє? – Богун недовірливий, як чорт, і довірливий, як дитина. Його легко вкинути в гнів, легко розчулити. Його неважко підмовити до пиятики, так само просто повести на майдан, де співають козаки та лірники, там він розм'якне душею й пустить сльозу. Але стережися оскаженілого Богуна!

– Ти знову плетеш з Москвою одне лико. Послав туди Кравченка з вітальними листами. Безпалий туди пише й ти пишеш. Кажуть, Старкова приймав і таємну розмову з ним мав. Це правда?

– Правда, Іване. З одного кінця…

– Такого не може бути. Правда – вона одна, – напорапливо мовив Богун. – Кого дуриш?

– Кожна палиця має два кінці, – м'яко заперечив Виговський. – І ця – також. А дурю не я… Москва намагається одурити нас і нарід наш. Я пишу в Москву, щоб спинили колотнечу, а Безпалий просить пороху та олива. Мені пишуть ласкаві слова, а йому шлють бойові припаси. Така їхня правда.

– Так нащо ти пишеш?

– А нащо вони пишуть? Щоб людям голови затуманити, щоб виставити нас розбійниками та колотниками. А самі тим часом… – Гетьман навмисне обірвав мову. Навіть узяв прозорий, що аж світився, шматочок паски й поклав до рота. – Смачно!

– Що – тим часом?

– Ми тільки обороняємося. Ми завжди тільки обороняємося… Князь Олексій Микитович Трубецькой веде величезне військо. Він вже в Путивлі.

Одначе це не було великою новиною для Богуна.

– Казали – в Сєвську.

– Вже в Путивлі.

– Гомонять, ти з ним згоду вчиняєш.

– Такий надійшов йому голосний указ – щоб всі знали – учинити з українцями згоду. Його скрізь вичитують. Аби всі знали… про добрі наміри і турботливе серце царя. Цей указ князь отримав тринадцятого лютого. А через тиждень отримав вісімнадцять підбурювальних карток, підступними писарями зложених на під'юджування козацького люду. Аби ширив їх у полках.

– Чому вісімнадцять? – в голосі Богуна недовіра.

– Бо стільки є, – майже роздратовано (але роздратування не на Богуна, той відчув це) відказав гетьман. – Стільки встигли наскладати. А в першому листі велено Трубецькому зійтися зі мною в Переяславі. І направити справу так, щоб сталася там велика рада… з черні. Перекабатити її на свій бік. И настановити іншого гетьмана. А поки що велено князеві йти на всілякі поступки. Почитати Гадяцькі пакти й скласти словесну обіцянку підписати з нами такі самі.

– Звідки знаєш? – вражено запитав Богун.

Гетьман поморщився.

– Либонь, Іване, живеш на світі не перший рік. Не в тім справа… Ти віриш, що цар і бояри погодяться на ті пакти? Щоб короля… себто царя обирати? Сейм з двох палат – їхньої і нашої?… Щоб наш митрополит не їздив на поклик до московського патріарха?

Богун рубонув долонею повітря.

– Не вірю.

– Ось так. А є такі, що вірять.

Гетьман підсунув до себе келих варенухи з родзинками, але тільки понюхав її.

– Вірять. Або вдають, що вірять… Щоб домогтися свого. Кривди свої і приватне самолюбство ставлять вище України. – Останнє мовив на чутливе Богунове серце, і в того очі затуманилися. – Ще й моляться Богу. А він терпить.

Богуна зморозило. Серце наливалося гнівом. «А мені все це не в шапку», – хотів сказати, не сказав. Не зрозумілі Богунові потайні людські стежки. Якщо вони навіть на добро, якщо навіть топтані мудрим гетьманом. Для нього – все інакше… Отако стій, отако йди – гордо та прямо.

Зчепив руки на литому з срібла поясі, задумався. Гіркота давньої слави і поразок душила горло.

– Були вкупі. А тепер?… Кожен хоче возвеличитися. Для чого?

Се йому було незрозуміле. Враз підхопився:

– Чого ж ми тут сидимо? Жуємо ковбаси… Треба вдарити.

Виговський м'яко натиснув на полковникове плече. Той підкорився.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: