Лихі передчуття тривожили гетьмана. «Як же швидко все сталося, – думав, згадуючи такі близькі вибори його на гетьмана, маєво корогов, піднесення, яке панувало у війську і серед поспільства. – Як швидко… вкисло це пиво. Чому? Чому все повернулося так? Через те, що не роздушив гадину зради одразу? Загравав із Москвою?»
…А козаки з колесом все не їхали, й врешті гетьман попросив коня, його обережно підсадовили в сідло. Він подивився на затяжців, і йому защеміло в серці: мусить спиратися не на своїх, а на чужинців, на оцих, оплачених золотом, незнайомих йому людей з різних країв та племен, й одягнених по‑чужинськи – кожен у своє; були серед цих комонників люди в латах і кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмітті. Ці, що отуто, з ним, оплачені краще за інших…
«Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?» – у думці. Дорога то збігала нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нині ж – згамзяна копитами, трава на узбіччях затоптана – пройшло чимало війська, дорога то одбігала од круч, то знову наближалася до них, внизу рябів Дніпро, вітер гнав круті брижі хвиль униз по течії, посередині, штовханий вітром і течією, прудко летів дуб під сірим вітрилом, на носі біля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутій чумарці – ще молодий, видно по поставі, – й правував човном. Побачивши комонників, зняв шапку та помахав нею.
І гетьмана пойняло щемке, тужливе відчуття, він позаздрив козакові й подумав, що як то добре бути молодим та летіти на швидкому вітрильнику, ковтати на повен рот напоєне річкою повітря й не думати про раду попереду, про підступи, наусти, чорну невідомість. Отак би став під вітрило й мчав до самого моря.
Повернули ліворуч, у широку долину, дорога пластала поміж чагарів, садів, понад річечкою Красною, то перескакувала через неї по містку, то одбігала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так і називалося Долина, і в'їхали в Германівку. Ще здалеку почули гомін. Місце для ради було обрано на схилі, біля перехрестя трьох доріг – на Трипілля, на Обухів та на Станки, широка‑широка галявина, а по її краях, півколом, шипшина та глід, які закипіли червоно, й дикі груші над ними та в'язи, а внизу, біля річки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися на схилі, сиділи й стояли на спеченій сонцем траві, по сотнях, полках і вперемішку, поміж ними шастали якісь незнайомі людці в козацькому і міщанському вбранні, й стояло гудіння, козаки перегукувалися через голови, і вже скипали суперечки, й осавули розтягували забіяк. Спряжені сонцем, втомлені довгим чеканням, козаки були роздратовані, витирали шапками піт, і кинуті з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий віз стояв унизу, ще й пеньок підкотили ззаду, щоб легше ступати на віз, звідти й падали на голови козаків кличі та погрози. Саме промовляв маленький, у химерній, казанком, шапці козак, побачивши гетьмана з почтом, він втягнув голову в плечі й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу для гетьмана прокладали затяжці. Попереду їхав польський хорунжий на вогненно‑рудому коні, й сталевий панцир дратував козакам очі. И дратували їх нагайки в руках гетьманської охорони, і їхні ситі коні, і їхнє вбрання.
Гетьман під'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце світило просто в очі, і йому було погано видно обличчя козаків. Оглянувся назад і побачив табуни коней, які паслися на толоці, й козаків у сідлах, котрі стерегли їх, і побачив кілька карет понад дорогою; пошукав очима затяжців: вони стояли строєм біля містка через Красну. З‑за горба вихопився коршак й, побачивши стільки люду, неначе підкинутий невидимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на Трипілля. Поткнувся з тієї самої сторони з коровами пастух – гнав їх на обід – і не міг пробитися, завернув назад.
Гетьман зробив порух, щоб злізти з коня, до нього кинулося двоє козаків охорони, але він показав очима – мовляв, не треба, – долаючи пекельний біль у коліні, підвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козакові повіддя, мовивши тихо:
– Нехай стоїть тут.
Пошукав поглядом политаврщика, той сидів під кущем, палички стриміли за поясом. Спершу Виговський хотів у кого‑небудь запитати, чи били в котли на відкриття ради, а тоді подумав: якщо й били, те відкриття нечинне, подав политаврщику знак. Той неохоче вибив дріб.
Повіяв вітер, пострілом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся. Він мовчав, дивився в товпу. Гомін потроху вщухав, але не скрізь. Ті козаки, які були ближче до воза, опускали очі. І враз гетьмана обпалило жаром: блукаючи поглядом, наштовхнувся на гурт запорожців, посередині того різномасного гурту кругліла лялькова, недоросла голова Юрія Хмельниченка. Юрась повернув голову трохи вбік, йому на вухо щось шепотів червономордий, носатий запорожець. Виговський подумав, що Юрій приїхав неспроста, що приправу на куліш, який має зваритися нині, збирано не з однієї сторони, не з одного городу. И оті сірі, схожі на мишей людці, котрі шмигають попід руками в козаків, опинилися тут не випадково.
Так і не дочекавшись повної тиші, гетьман розпочав:
– Панове рада! Як і попередник мій, славної пам'яті Богдан Хмельницький у всіх випадках за свого уряду чинив усе з відома й згоди вашої (покривив душею, але куди подінешся), так і я погоджую все з вашою волею, для цього й скликано отсю раду. В Євангелії сказано, що є час розкидати каміння і є час його збирати. Ми довго його розкидали, і нинішня година є годиною до збирання. Годиною праці, злагоди та миру. Погляньте, як поруйновані цілі полки на тогобічній стороні, і в полках Полтавському, Лубенському, Миргородському…
Й одразу ж пролунало:
– Чи не ти їх руйнував і кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до відплати.
Виговський застеріг, що кричали запорожці, й повернувся до них обличчям:
– Новим пролиттям крові, помстою нічого не наживеш. Не виореш нею поля й не збудуєш з неї світлиці. Я шкодував і шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею наші шаблі не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й перемогли…
– І пішли під ляха!
Кругле, дзюбасте обличчя, злі‑презлі очі. И ще одне поруч – великий лоб, важке підборіддя, а поміж них – пипоть носа. Крикнули в дві горлянки.
– Про ляхів потім… – По натовпу прокотився шелест, гомін («Зараз кажи, чого крутійствуєш».) – І про москалів, і про ляхів… Але я прошу спокою. – Не помітив, що приклав до грудей руку. – Спокою та розважливості. Тільки добром можемо залагодити наші справи. Інакше надія одурить нас. Звертаюся до вашої мудрості, до вашої совісті. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода – найбільша наша біда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кінь стоїть на місці. Прошу вас, сиві та буйні голови, славне військо Запорозьке, годитися між собою, тільки в згоді наша сила. Нас хочуть порізнити москалі…
– А ляхи ще більше! Цар нам гроші дає… – знову той дзюбастий. – Ти ж нам не даси! – И ще голоси. Їх покрив громовий бас:
– Таж дайте сказати!
Виговський спробував підійти з іншого боку.
– Я знаю, тут, на раді, є багато мудрих голів… Але якщо кожне слухатиме тільки себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте ваші думки й поради при собі й не повставайте проти думки громади… Це я вам кажу, – раптом не втримався (на що одразу ж і пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом‑пиптем, які кричали без угаву, не давали говорити. В натовпі закричали, засвистіли, найдужче пускали гомони запорожці.
– Ми – громада! А ти нам ніхто! Як порішимо, так і буде, – дзьобастий.
Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не міг зупинити розбурханий натовп. И тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив угору з пістоля:
– Тихо!
– А то що? – здалеку.
– Стрільну у твою дурну пику.
– А ти спробуй!
І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.
– Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх суддів, бурмістрів тарайців. Ми ніколи не мали такої можливості…