Матвій нічого не сказав, мовчки вийшов з хати.
По обіді читав з святим чоловіком Євангеліє, по тому вирішив пройтися по селу, заразом навідатися до корчми, корчмар Шмойло тримає також крамничку‑рундучок, продає в ній тараню, тверді, як камінь, пряники, цукерки та бублики; ті твердючі пряники дуже любили діти.
У корчмі – задушливо, гамірно, чоловіки сиділи двома гуртами з кінців довгого брудного столу. У ліву руку – хутірські, багаті козаки, в праву – сільські, здебільшого новосельці. В тому гурті Матвій помітив В'юна, либонь, вже похрамував і поховав дитину, був добряче напідпитку, вимахував руками. Матвій присів збоку, замовив кухоль пива. Патрав тараню, яку Шмойло приніс до пива, розбирав її акуратно, вміло – обчистив шкіру з лускою, відломив спинку, вийняв ікру… Солона ікра з пивом – заласся.
У гурті, де сидів В'юн, розповідали про пограбування церкви в Градиську, взяли срібло та шкатулку з грішми.
– Дожилися небораки, вже церкви грабують, – сказав вислоплечий, з круглою і великою, як казан, головою коваль Каленик Луплений.
– Бо лад втеряли, – вихопився В'юн. – Пушкар хотів навести – не дали.
– Наводить на тому світі, – хтось з другого гурту.
– Москаль он пише, що без царя не наведемо.
– Кому пише? – поцікавився Луплений.
– Всім. Під церквою цидулу читали. Цар гроші всім присилав, а старшина з гетьманом забирала.
– Брехня, – ліниво заперечив Луплений. – Старшина, звісно, свого не упустить, але москалі самі голі. Гомонів я з прочанами їхніми…
– Все одно самі, без москалів, не проживемо. Так там і написано…
– Чого ж це, Трохиме, ми без них не можемо прожити? – тамуючи роздратування, запитав Матвій.
– Так. Бо не проживемо.
– Шведи – можуть прожити, семигородці – можуть, а ми – ні?
– Так…
– Бо ми – українці? Малоросами нас почали москалі взивати. – Матвій відчув, як йому з дна душі підвелося щось тверде, горде, як його й самого мовби щось піднесло вгору, й підказало незнані раніше слова: – Себто, ми – ніщо, сміття, гидь?…
В обох гуртах заворушилися, почулися слова незгоди, обурення. Матвій підвівся.
– Чого нарікаєте? А як же інакше? Якщо ми такі, що самі собі не можемо дати ладу… Не вміємо себе поважати. Уміємо тільки працювати.
– І то не всі, – коваль похмуро подивився на В'юна, який поривався заперечити й боявся. Боявся свого державця, боявся козаків, бо не міг розібрати, кого вони підтримують: його чи Матвія. Либонь, були серед них і такі, й такі.
– Самі себе упосліджуємо, самі себе ставимо в ніщо… А якщо ставимо, то хто ми є?
– Турків, татар побивали – і ніщо! – обурився старий козак Йосип Пляшечка й помацав лівою рукою синій шрам на підборідді – правої руки в нього не було. – Ляха громили…
– А тепер знову під нього стелемося, – швиденько втулив В'юн.
– Не стелемося ми під нього. Пакта уклали… Будемо князівством осібним…
– А король – над нами? – Каленик Луплений.
– Над нами й не над нами…
Засперечалися. Одні казали так, другі – інак. Матвій намагався пояснити, але його погано слухали, та й йому самому бракувало вагомих доводів.
– Ти не думай, що такий розумний, – п'яно проварнякав В'юн. – Ти – того… Кінчається.
Матвій стояв вражений. Не знав, що відповісти.
– Краще хату збудуй, – сказав.
– Он у грамоті царській…
– Де читав ту грамоту? Де вона?
В'юн зам'явся, закліпав об'їденими якоюсь хворобою повіками.
– Я не читав… Казали…
– Казали‑мазали…
Хряпнув дверима.
По дорозі додому Матвій міркував, що й гетьман і старшина погано розтовкмачили людями ті Гадяцькі пакти, пунктів багато, вони вельми складні, деякі зовсім незрозумілі. А москаль бриє прямо: даватиму гроші, всі люди будуть козаками, не буде панщини. Брехня очевидна, але яка солодка…
Увечері вдома гомоніли про те ж саме з Самійлом та циганом Яковом, який обшивав кожухами Журавку з родиною. Яків зиму шиє кожухи, а влітку запрягає в кибитку коня і мандрує по білому світі.
– Понад усе – воля. І мандрую я там, де на цей час немає війни й найкраще живеться. То в Україні, то в Польщі, то в Молдавії, то у Волощині, добивався й до Семигорода й аж під Відень. – Циган лежить під піччю (вподобує те місце), де розіслав куль соломи, і його червона пика з котячими вусами та чорною бородою блищить від задоволення: поїв борщу, пиріжків з квасолею та сиром, випив чарку – що циганові ще треба?
Самійло сидить на лежанці в білих полотняних споднях та білій сорочці, на плечі накинув свиту, теж білу…
Обоє вони, наче перелітні птахи. Розповідають про далекі краї, про солодкі виногради та всілякі дива, вихваляються всім тим, неначе своїм, Матвієві й цікаво слухати, й чомусь гнітить серце досада, й думає він, що немає нічого в світі кращого за доспілі над Синичкою яблука‑антонівки та черешні, за українські гаї та широкі луки. І не ваблять його високі гори, на яких стоять химерні фортеці, кам'янисті долини, в яких течуть бистрі ріки та ростуть дерева з дивними квітами і плодами. Нехай всі їхні добра тим, хто в тих долинах живе. У нас долини не гірші, трави в них м'які та лагідні, ріки чисті й сади рясні та щедрі. Можна б жити… Можна б перетворити все те в рай. Якби… Якби не тягли врізнобіч. Якби плекали цю землю. Якби хижі сусіди не стригли на наше багатство жадібними очима.
За вікнами гула хуга. З білої каламуті виглядав тільки хрест на церкві Різдва Богородиці, здавалося, він пливе у повітрі. Сніг налипав на шибки, осідав з того боку на підвіконні невеликими, схожими на труни заметиками, а то тарабанив крупою. Гетьман поглянув на вікно: високе, вузьке, гостре зверху, кілька шибок кольорові, вікно – лядське, й годинник на карнизі кахлевої печі теж лядський: двоє шляхтичів посхилялися на гармату, з жерла якої щогодини вилітає бемкання, схоже на постріл. І стрій думок у цей час у гетьмана лядський. Чомусь згадався єзуїтський колегіум, у якому навчався півтора року. Там його хотіли навернути в католики. Він опирався… З нього насміхалися, над ним збиткувалися… Либонь, саме тоді по‑справжньому прийняв у серце провослав'я. Але спокуси й загрози були великі… Батько забрав його з колегіуму. Його батько Остап – простий, вдачі лагідної, одначе у вірі стійкий. Врівноваженість, спокій у Івана Остаповича – від батька. І впертість та напорапливість. Він знав, що сягне високих щаблів. Брався вгору непоспішливо, уперто, спокійно. Міг би рвонутися… й шелехнутися вниз. Чимало людей на світі важаться на щось значне, беруться за одне, залишають його, хапаються за інше. Й так півжиття. Стратять силу, впевненість. Стають дратівливими, злими, а з тим‑то й взагалі далеко не зайдеш. Траплялися миті і у Виговського, коли його мовби щось підносило вгору, піддрочувало рвонутися, але він не довіряв їм. І долав урвища… У житті і у власній душі. Хвилини розчулення, зневіри. Розчулитися міг. Але його розум був дужчий, аніж душа. Іноді і його водило в боки. Кілька разів зманювали на свій бік поляки. Московити підкочувалися також, ще за Хмеля. І тим і тим відповідав ласкаво й стримано. Не хотів мати ворогів, та й… про всяк випадок… Сливе згодиться на крайню скруту. Гетьману доповідав, але щось залишав для себе. Воно не вело до зради, а слугувало для особистої безпеки… Не зрадив Бога єдиного в трійці сущого, гетьмана і народ свій. Тоді, коли продирався через нетрища життя, чимало славетних українських родів поміняли Бога, стали відступниками від православ'я. Чи не найбільшої кривди завдали Православній Церкві нащадки славетного Костянтина Острозького та його сина Олександра, котрі поміняли відправу в церкві на лядську в костелі та заходилися з неймовірною запопадливістю викорінювати «схизму», особливо прославилася на цьому терені онука Костянтина Анна‑Алоїза, спадкоємниця всіх багатств старого князя, котрі перевела на костели та кляштори. Либонь, ніякий Бог не любить, коли ним нехтують і мають його за нізащо, він тяжко покарав усіх нащадків Костянтина, прибравши їх з сього світу, остання, Анна‑Алоїза, щодуху втікала з обснованого єзуїтською павутиною родового гнізда, підпаленого зо всіх боків козаками Кривоноса, й потім тулялася по чужих кутках у Варшаві та Кракові.