На брата брат – Юрій Мушкетик

– Під Сєвськом московське військо стоїть, – голосно казав Сидір, притоптуючи великим пальцем тютюн у муругій люльці. – Ось‑ось рушить на нас.

Іншим разом він би не зачепив Сидора, адже поклав уникати його, не помічати. Але нині, після зустрічі з гетьманом, не стримався. Зупинився й запитав:

– А ти звідки знаєш?

Сидір з несподіванки сторопів:

– Купці приїздили…

Матвієві заманячила на овиді пам'яті темна хмарина, гостренький шпичок ввіп'явся в серце. Справді, з‑під Сєвська в козацький обоз безперестану їздять москалі, купці та стрільці, точаться торги та переторги, точаться розмови. Матвій ні до тих торгів, ні до тих розмов не вступав, а от Сидора кілька разів біля московських возів бачив. Чого він там крутиться? Торгувати в нього мовби нічим. І чому гетьман допускає ті наїзди‑приїзди москалів, чому не відтрутить їх, не поставить варту? Якщо поклав одколотися од них? Малі козацькі партії шарпають збройно московські села, стрілецькі загони шарпають села українські, а в обозі ті й ті «товчуть одну ступу». Треба б сказати гетьману, щоб поставив варту. Але як він тепер скаже…

– Брешуть купці, як попівські пси. Немає під Сєвськом московського війська.

– Яка це кума тобі нашепотіла? – глузливо запитав червонопикий козак з відрубаним вухом.

– Така кума, що вміє й рота заклепати, – раптом гостро відказав Матвій. – Дозорці приїхали. Побували під Сєвськом і поза Сєвськом. Вчинили повний вивід. Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще знає, що робити.

И смикнув за повід Зірку.

…Виговський з жахом побачив, як у жовту сутінь кімнати, ледь освітлену вогником лампади, котра чаділа, пригасала, увійшов хтось волохатий, розкошланий, зупинився біля столу й, погойдуючись на тонких, кілчастих, павучих ніжках, зареготівся п'яно, гнусаво. В одній руці тримав велику громову – поминальну – свічку, в другій – келих з павичами. Келих знакомитий – три павичі крутять колесо, а посередині місяць уповні. «Його келих. Та це ж він і є». Справді, посеред кімнати стояв Богдан‑Зіновій. Тільки він, Виговський, умів уговтати п'яного гетьмана, сідав біля нього, обнімав за ноги і починав розпитувати щось із його життя, з далеких походів, або розпочинав бесіду про дива сього світу, й Хмельницький спочатку відповідав куцо, а далі розбалакувався, одтавав серцем. Він був і до дідька пронозливий, розумів усе, й підозріливий: «Вчений ти, вчений біс, ну де ти такий узявся, ким до мене підісланий? Ось і заговорив мою скруху, мою лють, мою біду…»

Через те й зараз повів обережну запитальну мову:

«Чого це в тебе в руках свічка громова? Кого йдеш ховати?»

«Тебе», – вибухнув реготом гетьман.

«Я ще живий…»

«Кінчається твоє життя. Сам порішу шаблею…»

«За віщо?» – далі смиренно запитував Виговський.

«Га‑га‑га, – загримів гетьман. – Ти ще запитуєш?»

«Божевільний», – чорним птахом промайнула думка.

Але не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Наледве розтулив зуби:

«Не зчинив супроти тебе нічого злого…»

«Не вчинив, – грізно вирячив очі Богдан. – А сакви забрав у мого сина».

«Які сакви?» – прошепотів Виговський.

«З булавою. Одняв у сина мого…»

«Він сам оддав. Не подужає носити… Верну з часом…»

«Брешеш!» – витягнув руку з свічею Богдан, і полум'я на свічі захилиталося, здавалося, воно ось‑ось погасне, Виговський злякався, що тоді настане повна пітьма – лампада в кутку вже погасла.

«Он свідки».

І враз звідти, з кутка, де стояв іконостас з іконами, загриміло багатоголосо:

«Бреше… Бреше!»

«Він ще буде гетьманом».

«Знаю, але не твоєю волею».

«Старшина того бажала…»

«Спокусив. Знадив. Ти що, думаєш, перехитрував мене? Вивершився на моїх перемогах, на моїй крові! Туди сипнув пшона, сюди сипнув… Горобці клюють…»

Справді, біля печі застрибали горобці. Виговський злякався ще дужче.

«Ухопив сакви. Бачиш, які вони важкі? Бо порожні. Що є найважче у світі? Сакви старцівські! Вони порожні. Гроші проциндрив. Млини, левади пороздавав…»

«Ти р озпочав…»

«Мовчи, плюгавче, – й очі загорілися знайомим спопеляючим вогнем, при світлі якого рубав і ворогів, і друзів. – Я нагороджував за звитягу, а ти купуєш мерзенні душі».

Виговський знав, що це трохи так, а трохи й не так, і не одважувався заперечити. Посунувся в куток ліжка, потягнув на себе ковдру, але з‑під неї виглянули ноги, злякався, що Хміль одрубає їх одним помахом шаблі, підтиснув під себе. Повів очима, де власні шабля й пістолі. Гетьман помітив те.

«Завмри! Винагороджував за те, що ляхів потинали. Море крові пролили… А тепер ти нею свої квітники угноюєш. Ляхами та кров пролита, ворогами нашими…»

У цю мить, несподівано навіть для нього самого, серце Виговського вибухнуло, розбилося на трусок.

«А ти… Чому не пішов з‑під Львова на Варшаву?… Ляхів пожалів! А позаторік не шепотівся з ними в килимовій кімнаті? Вже був майже уклав договір…»

«Брешеш!» – і замахнувся свічею. Але навіть це не злякало Виговського. Відчув себе, як у бою під Пилявцями, коли вже не сподівався жити, а влетів, врубався без пам'яті у ворожу лаву і вже не знав, де він – на землі чи на небі, а страх залишився десь там, позаду. Рідко таке з ним траплялося, але бувало.

«Сам брешеш. І з шведом, і з Ракоці домовлявся, тільки смерть твоя…»

І враз павучі ніжки затремтіли, свіча погасла, настала повна темрява…

«У мене не було іншої ради… Після Вільно… Одурили москалі… Отруїли серце…»

«А в мене воно є?»

«У тебе сухе серце…»

«Тебе увесь вік вела ненависть».

«Може… Але й любов…»

«Ненависть завжди сильніша від любові».

«Спізнай‑но її, мерзотнику», – й плеснув просто з кухля з павичами в обличчя.

…Виговський лежав з розплющеними очима – виплив зі сну, неначе зі збуруненої ріки, – й думав важко, до болю в скронях. Він думав усі ці дні. Ревниво звіряв думки по Хмелю, переважував те, що змололи вдвох, те, що вже змолов сам, але скрізь випадала нестача. Не вистачало йому Хмелевої запальності, крутості, прозірливості, з чим не міг примиритися. Хміль умів гуртувати людей, умів привертати їх на свій бік: після Берестечка його вже майже були покинули козаки, одвернулися від нього; шалений, гарний у шаленстві, в красномовній простоті зумів повернути навспак потік, який прорвав греблю, зумів перевести людей через пруг свого серця, гордий, і інших робив гордими, бачив людей наскрізь, ватагів настановляв саме таких, яких треба, але не раз ломився на тонкий лід, і саме йому, писареві, доводилося його од того льоду одвертати. Тяжко переживав, що його одурили москалі, з того й пішов на той світ. Москалі нічого з того, що потримали в зубах, вже не випустять. Як і ляхи. Виговський привів сюди військо, аби вирішити все вмах: укласти нову угоду з Москвою (якщо вона виявиться кращою за Гадяцькі пакти), або прийняти удар. Тепер у нього є з чого вибирати. З чим вести торг. З Москвою буде важко. И гетьманова душа не хилиться в той бік. Там сатрап. Гетьманові миліші польські елекції і пакти конвентів. Ще й титул князівський, яким його нагородили за Гадяцьким трактатом. «Князь руський». Опора – в традиції!

Але, можливо, доведеться вести перетрактації і з москалями. Чимало людей, надто лівобережці, хиляться в цей бік. Хилиться простий люд, який хоче мати над собою одну владу, нехай і круту. Московський уряд зваблює його обіцянками. Обіцянка – птах у небі. Всі його бачать, всім він кортить. Старшина воліє тримати в руках меншого птаха тут, на землі. Розколюється Україна по духові, по статках, по нещастях. Вона неначе втомлений олень, який зупинився на галявині, а з трьох боків на нього чигають ярчуки. Куди податися, як відбитися одразу од трьох?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: