Запорожці й слухати не хотіли про будь‑яку спілку з поляками. Тамували роздратування найближчі підпомічники гетьмана – генеральні старшини, донедавна мали гетьмана за рівного собі, він дослухався до кожного голосу на генеральній раді, а тепер враз вивищувався над усіма, ставав князем, всевладцем, чиї веління мали королівську силу. Як то можна миритися з цим! Він з такого ж роду‑племені, як і вони, той самий куліш і ту саму саламаху сьорбав з похідного казанка… А тепер він – князь! Пробі! Зсадити… Потоптати… Принизити! Знищити! Що буде з того – байдуже, хоч і вселенський потоп. Нехай затопить всю Україну, але спершу погине самовладний гетьман‑князь!
Простих козаків найдужче полягали чутки про шляхетство: це ж може статися, що мій сусід вивищиться в шляхтича, а я лишуся чорняком. Ще й Гадяцькі статті не були утверджені на сеймі, ще їх ніхто і в вічі не бачив, а чутки про них ходили найнеймовірніші, статтями лякали не згірш, ніж татарами.
Тривожно крокував по світлиці гетьман, поглядав у високі стрілчасті вікна на Дніпро, який котив свої голубі води попід гетьманську столицю, на повите сивим маревом заріччя, де синіли замріяні очі придніпрянських озер і темніли гостроверхі стоги, й снував важку самотню думу. И не мав з ким її розділити, всі старшини були мовби з ним і мовби поза ним, кожен молився своєму Богові, кожен шукав свого хосену, були серед них такі, які раді б служити Україні, але після того, як Україна послужить їм, такі, що їм Україна боліла, наче зламана під серцем татарська стріла, вони б і життям наклали задля неї, але щоб діяти лише з власного розмислу й за власним покликом. Вони – попереду, Україна – за ними. Влада – вона, як криця і як вода, нею можна потяти ворогів, понищити друзів, і в той же час вона розтікається поміж пальців, наче стиснута в кулаці грудка снігу.
Дивовижний настав час: ніхто нікого не хоче слухатися, кожен має свою думку за найпевнішу, меншість не скоряється більшості. Й повилазило нагору безліч дурних, ворохобних, горластих людців, декому з них взагалі б сидіти в пристрітних будинках під наглядом, а вони горлопанять на велелюдді. Ще інші користуються сим непевним часом та вигрібають срібляники та мідяки з громадської кишені… Слава та гроші… Гроші та слава…
Гетьман думав про те, що він неначебто обмислив усе, а чогось і не охопив розумом, хоча б і тих‑таки Гадяцьких трансакцій… А може, й справедливо лунали в Гадячі та Варшаві голоси про те, що давати шляхетство треба всім або нікому?…
Вік живи, вік учись… а помилки будуть твої, нові. Який трудний шлях він пройшов, яке довге життя прожив… Ні, навпаки, коротке. Ніби ще вчора ганяв у Вигові з своїм улюбленим гнідим білокопитим лошаком‑стригунцем Соловейком, і ніжно та дзвінко сурмив лошак у далечінь, грала на ньому кожна жилочка, й спирало від надмірності почуттів подих малому Іванкові, і летів він мріями за обрій, і життя здавалося безкінечним, чистим, барвистим, як райдуга після літнього дощу. Гай‑гай, де той лошак, він теж пограв на бенкеті життя – це був перший Іванів верховий кінь, – купався в чистих приприп'ятських озерах, пив дзвінку джерельну воду й підминав копитами шовкові трави, мчав навперейми вітрові, а вже ж досі… й підкови на його копитах стекли іржею в чорнозем. Спив свою чашу й гетьман. Пив обережно, невеликими ковтками. Мало любив, і його мало любили, багато думав, ошатно одягався та солодко їв, – хоч цим не вельми переймався, – карався й мучився, зичив добра своєму краєві, досягнув вершини влади й ось тепер відчув, які пронизливі та гострі вітри дмуть на вершині. З таких вершин коли падають, то розбиваються на смерть. Мусить триматися. А щоб утриматися, щоб звершити свій замір, треба щось робити. Насамперед виштурнути з України рештки московських військ – вигнати з Києва Шереметьева, – погамувати ворохобних полковників та інших старшин і розтлумачити всім Гадяцькі статті.
Сіно над Рогачиком збирали толокою, Матвій платив толочанам по три шаги за день і увечері ставив відро горілки. Трави перестояли, переплетені горошком, деревієм, – вже й кінський щавель викинув зелені султани, й вони потемніли на вершечках – важко лягали під косу, а велетенські покоси‑бурти довго сохли. Косарі косили, гребці гребли, а копначі копнили й громадили в стоги. Матвій парою муругих волів стягував до стожарища стіжки: охоплював стіжок мотузком, підбивав, сам ставав ногами на мотузок, гейкав на воли, й вони зривали стіжок, а тоді він біг наперед і вів їх за налигач. Двоє подавало, дід Нишпорка вправлявся на стозі.
У лузі стояла тиша, чаєчки‑чубарочки вже вивели чаєнята, не кружляли понад самими головами людей, на болоті подзвонювали журавлі та застережливим кіркотом попереджували одна одну чаплі про те, що скрадається лисиця. Четвертий день пряжило сонце, по небу зрідка пробігали куценькі, кучеряві, як молоді баранчики, хмарки й вицвілий, повний, але не гожий змагатися з сонцем місяць дрімав над лісом.
За Рогачиком поралася інша валка, й верховодив там Сидір, Матвій раз по раз поглядав туди, та лука була Радна Охріменка, й чи то Сидір найняв її, чи відкупив у Радна, це чомусь непокоїло Матвія…Задзвонив мантачкою об косу кашовар, скликаючи до казанка.
Обсідалися під березами, які вибігли з лісу, одбилися од гурту та й завікували на лузі. Дрібненьке листя на довгих поворозах гілок ледь шелестіло, й від того прохолода здавалася більшою. Разом із Матвієм працювали ложками біля однієї дерев'яної миски, поставленої в траву, Матвієві підсусідки – старший і молодший Нишпорки, Трохим В'юн, а ще немолодий козак Василь Плакса, який, як і Матвій, також ходив у похід під Конотоп.
В обід Матвій налив тільки по одній чарці, й то лише чоловікам, – аби не розморила косарів та копнувальників горілка, аби працювали справніше, кукібніше, зате їжі було в достатку: пшоняний куліш, юшка з линів та карасів, – двічі протягнули волок по рукаву озера, – ще й дві макітри вареників, ув'язаних у хустки, принесла з хутора Федора. Поставила й зорила кудись удалечінь, а Матвієві здавалося, на той бік Рогачика, де на високому стозі з вилами в руках стояв у білій полотняній сорочці Сидір. Не вгамувалася Матвієві кривда, не заснули в серці ревнощі. Бо переказували йому, що Сидір, котрий повернувся раніше від Матвія, навідувався на хутір і хоч до хати не заходив, але гомонів у городі з Федорою. Матвій не запитав Федори, чого він приходив і про що вони гомоніли, не хотів принижуватись, але маленький, гостренький кігтик зачепив за душу й посмикував її.
– Перестояла трава, перегоріла, – вивертаючи з казанка просто в траву великого жирного лина, сказав старий Нишпорка. – Ще б трохи, й була б, як нежар.
– Загаяв нас гетьман, – мовив, аби щось одказати, Матвій.
– Йому сіна не косити, – дмухнув у ложку, відстовбурчивши нижню губу з великою синьою бородавкою на ній, В'юн. – За нього вкосять.
– І пожнуть, і змелють, – обізвався Плакса й струсив з рудої бороди крихти. – Що йому наші клопоти.
Матвій краяв ножем хліб – велетенську паляницю, притискаючи до низу живота, й чомусь згадав, що так само краяв його батько і Супрун, і взагалі у нього багато батькових звичок, дарма що той погинув бозна‑коли.
– У гетьмана клопотів більше в тисячу разів, – розважливо заперечив. – Його думка не тільки про себе, а про всіх нас…
– Кепсько ж він думає, – виплюнув у траву риб'ячу кістку Плакса, його пригаслі, у віялах зморщок очі незгідливо блищали. – Ось і похід цей… Нащо він мені?
– Як то нащо? – трохи роздратовано мовив Матвій. – Не ми розпочали – москалі.
– А мені яка рахуба, хто буде наді мною… Мені той батько, хто хліба дасть і чим піч натопити…
– Може, й дасть, а тоді забере все.
– А я й так нічого не маю. Шляхтичем не стану.
– Станеш. Шляхетство найперше даватимуть тим, хто найдовше служить у війську. А ти…
– Без землі? – наставив руду бороду на Матвія Плакса. – Нащо воно мені?
Матвій хотів сказати, що, можливо, ще ділитимуть займанщину, але це не було означене в жодних пактах, в жодних реляціях, і промовчав. А Плакса провадив далі: