На брата брат – Юрій Мушкетик

…Неначе горохом обсипає вал, ядра вгризаються в дубовий частокіл, всі козаки залягли на валу, а Супрун походжає по валу, люльку покурює, ляшків дратує. І скаженіють вони, й палять надаремно порох. Супруна й просили, й усовіщали, а він тільки усміхається. И на герці першим виривався – проти гусарів, окутих панцирями, проти уланів у кірасах – а сам у одній сорочці, без шапки. Червона крайка майорить під горлом… А коли після Збаража виряджали додому з їхньої сотні козака покаліченого, а в того козака вдома тільки цвіркуни по кутках та купа дітей на печі, розстебнув Супрун шкіряного череса, вигріб звідти всі, які мав, гроші, – а зібралось їх чималенько, – й висипав козакові в шапку. Матвій тоді також розщедрився, але тільки на шість талярів. Отакий він, Супрун! Чимось справді вищий за інших людей, чистіший, ясніший. І ось тепер перетлів у дрантя. Ну, не в дрантя, а в пошарпаного, озлобленого нетягу. Але ж Матвій захищає того, колишнього Супруна! І колишнього, й теперішнього. Проклинав життя й годину, в яку почало валитися на його голову каміння. Народжений він для життя тихого й простого, а має ступати в такі копці!

Верталися з школи школярі, оддавали йому добридня, збиралися на свою цехову сходку кравці – цехмістр прошкував поважно, ніс тростину з гербом, йшли майстри, підтюпця чвалали підмайстри, з цеховим писарем, знайомим Матвієві, привіталися, доторкнувшись до шапок. Матвій вийшов у посад, мимоволі зупинився перед широким, як майдан, ще не огородженим подвір'ям значкового товариша Карпа Голубенка, де працювали теслі. Працюють вони майже рік, і ростуть, ростуть Голубенкові хороми до неба, нащо йому такі високі, нащо такі пишні? Має хутір під Києвом, має ще один під Прилуками…

Матвій не заздрив Голубенкові. Надмірні бажання, заздрість – вони не дають жити, забирають сон, вдовольняйся тим, що маєш, якщо, звичайно, маєш, – ну, примножуй потрошку багатство, в міру. Неначе на відповідь його думкам за спиною пролунав студений голос:

– Дивіться, хлопці, як розбудовується наша Україна!

Матвій оглянувся: позад нього стояло троє козаків, всі вони дивилися, як ставлять соху для Голубенкової клуні, соха величезна, кілька чоловік тягнули за мотузки, кілька підпирають кіллям, намагаються запровадити велетенського дуба в яму, а він опирається, немов ще пам'ятає свій зелений шум, неначе знає, що вже йому довіку трухлявіти в тій ямі, ще й тримати на собі всю покрівлю.

– Еге ж, розбудовується, – мовив схожий писком на їжака козачок. – Яка занепадає, а яка розбудовується. Скільки старців, калік…

– Хто заслужив… – ще голос.

– Чим заслужив? Зіпав на всіх сходках: «За волю, за правду! За права наші!» Під саме небо підплигував.

– И доскочив прав.

– То були пани, а ці…

Матвій тихенько рушив від Голубенкового двору, хоч і кортіло побачити, чи впораються теслі з сохою.

Вийшов за браму. Синіла перед очима вода, по ній – шерех: дрібний лід: під сосняком чорні та білі плями, у всіх ступнях – калюжки – і хоч зривалася сльота, сніг танув просто на очах, стояла неймовірна теплінь, невідповідна до пори року, верби та лози розбрунькувалися, великі білі й сиві котики вкрили віття. «Невже буде весна? – подумав Матвій. – Рано». И знову стало перед очима «ремезове гніздо». По весні там роботи – прірва. Матвій подивився туди, де в неясній весняній імлі мали лежати Синички, зітхнув і повернувся до канцелярії, де також прірва роботи, де за день з‑під писарських рук вилітають десятки паперів, – комусь на добро, а комусь на лихо: напучувальні й застрашливі, на обрання всіляких чинів у полках та сотнях та на скинення інших, на податі та на маєтності. А ще ж йшли всілякі сторонні прохачі: написати скаргу, позов, клопотання, просто листа до сина чи брата у військо в далеку Литву чи в Запорожжя.

…Сьогодні Благовіщення. В гетьманських палатах – бенкет. Приїхали гетьманові родичі, з'їхалася старшина. Матвій також одягнув люстриновий жупан – запрошений у гостину. Не як рівня, звичайно, на кожен такий бенкет запрошують кілька простих козаків – щоб було, як у давні часи, коли старшина й нетяги гуляли разом, – сьогодні ти полковник чи кошовий, а завтра – рядовий козак, – отож і сиділо за столом двоє чи троє пошрамованих у боях дідів та кілька писарів і канцеляристів. Звичайно, честь велика сидіти за столом з гетьманом, але (Матвій розумів те) для нього не по чину, – кожен повинен знати своє місце.

Він своє віднайшов зразу, в куточку кімнати, яка прилягала до світлиці. Але з того свого місця бачив і гетьмана, й тих, що сиділи побіля нього… Виговський мочив у чарці губи – міцних напоїв не любив, і якщо можна було не вдавати з себе відчайдушного пропийголову‑козака, не вживав їх, і бенкет цей не стільки гулянка, безпечна й весела, не відпочинок, скільки огляд сил. Найперше – родичі, брати Данило, Костянтин, Федір. Особливо Данило – перший порадник, гетьманова підпора, він – в'яже докупи, в поміч йому й іншим – одружений на смяглявій, веселій Катерині, старшій дочці Хмеля, молодша – тиха, як літня вода, Олена – за Іваном Нечаєм, братом Данила Нечая, про якого вже й нині співають пісні кобзарі, отож обоє з ним у злуці. Василь Золотаренко – рідний брат третьої жінки Богдана, мовби й ніякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собі на мислі, лестивий і привітний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною покійного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому діамантові відсвіти з булави також пропекли дірку в голові, одначе поки що обоє з ним, пораділи б із його смерті, зчепилися б між собою, як люті пси, але при господареві – зась, Юрій Немирич не родич, але певнішої людини в гетьмана нині немає – рейментар затяжних військ – всіх отих найманців у панцирях і без панцирів, з кожним з них вміє погомоніти на його мові, і тримає всіх їх у руках, а без того наброду гетьманові зараз не обійтися; по той бік столу палахкий, звитяжний Богун, Петро Дорошенко – козак валечного клича, красень і мартопляс Григорій Гуляницький, Михайло Ханенко – чоловік нитковий, собі на мислі – все це полковники досвідчені, пороховим димом обкурені, військовий вишкіл пройшли під корогвою Хмеля. Таких звитяжців нині немає ні в поляків, ні в Москви, а може, й по всій Європі.

Якби ж тільки мислили в одне. Він… – вознісся над ними. Серед них є друзі й приховані недруги, заздрісники. И ті й ті ходять довкола нього, як звізди довкола місяця. Одні ходять охоче, інші по неволі. Сподіваються на винагороди, бояться кари… Все в нього, гетьмана, ніби добре й усе нетривко. Ті, що за нього, лихої години можуть одхитнутися, ті, що проти – не прихилитися й за доброї години. А треба б прихилити всіх. Не шкодує грошей, нагороджує маєтностями. Собі під руку взяв Чигирин і Гадяч. Декотрі за дарунки вдячні щиро, інші тільки вдають щирість. Тепер йому вгадувати правдиву щирість важко. Навіть найближчі, з ким донедавна їли сухарі з одного мішка, починають лестити: «Ну, ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався». Ось і вгадай: каже правдиво чи лестить. На цьому майже всі державці ловляться. Починають вірити у власну мудрість, непогрішимість. Вірити у мудрість і непогрішимість державця мають підлеглі. А сам він повинен проглядати сутінь лестощів оком розуму. І в усьому сумніватися. І все ж полковники в нього чудові! Якби тільки під їхні перначі стійкі, бойні полки… Заразою не ушкоджені. Зараза та розповзається, зачіпає все нові й нові полки та сотні. Вже ушкодила й Миргородський полк – Лісницького зсунуто з уряду й на його місце викричано Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посилає в Москву на гетьмана наклепницькі листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Яків Барабаш, Запорожжя – то поважна сила, січові корогви звабливі й не потьмарені для всіх козаків, гетьман змушений поставити застави, котрі б не пропускали на Січ порохового та хлібного перевозів, хоч і розуміє, що застави ті з одного боку одгороджують од своєвольної, розбійної Січі його полки, з другого – його самого, гетьмана, від тих полків, від простих козаків. Але найчорнішою заразою, найбільшим чиряком на білому тілі Гетьманщини є Пушкар. Множить і множить доноси, вже його гінці на дорозі від Полтави згубили стільки підків, що ними можна б обкувати цілий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й поливає її щедро. І Москва не повідбиває йому руки, навпаки, приймає та ниже на один шнур всі наклепницькі супліки. И не просто приймає… Хитрово, котрого гетьман ґречно вітав у Переяславі й напував солодкими медами, який божився Виговському в дружбі, з Переяслава поїхав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячі й кілька разів шарпався на Переяслав і зупинявся, обійнятий страхом, відходив назад. Хитрово обвішав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського полковника у царській милості, висловлював свою прихильність до нього. Москва грала у дві труби й щодалі голосніше. Цар кликав Виговського, грізно наполягав, аби їхав до північної столиці, в Путивлі вже наготували й підводи для нього, і супровідну варту, а гетьман вигадував усілякі приключки, посилався на недобрі звістки: король польський змовляється з шведами й хоче рушити на Київ та Москву, й велика литовська сила скупчена на границі, татари вже вихрять на Киселях з великою потугою – не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в Москві йому продиктують умови, після яких від українських давнин, від українських вольностей залишиться хіба що шабатурка. Пушкар же наперед обіцяє цареві підписати будь‑які параграфи, будь‑які пункти, й Москва рішуче стає на його бік, хоч про людське око рає йому не ворогувати з гетьманом. Після Хитрово до Пушкаря приїхали стольник Іван Олфімов та шляхтич Нечипір Волков, вивідували, підбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. «Яко вірний підданий його величності, я відкинувся від властолюбства Виговського й прохаю як собі, так і всім вірним підданим його величності царської оборони та ласки», – відповідав ворохобний полковник. Він послав до Москви значного полтавського товариша Івана Іскру з карткою, на якій списав усі негаразди гетьмана, трохи не від народження, називав його зрадником і намовляв усунути від гетьманства.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: