На брата брат – Юрій Мушкетик

У душі туга, наче перегірклий мед. Сотні запитань і жодної певної відповіді. Молоді меди з часом гускнуть і прогіркають. Так прогіркли Хмелеві меди. Після Збаража вже не було сили продовжувати війну, Україна з Польщею зчепилися, неначе два виморені борці, й ні той, ні той не міг подолати супротивника, та й не мав уже до того ярої хіті. Чи не станеться так і нині? Москаль відступив, москаль зачаївся, чогось вичікує.

…Виговський у свою чергу очікував, що в його табір приїде з медоточивими речами Кікін, й собі приготував промову на зустріч московського посла, і надіслав листа до путивльського воєводи Григорія Долгорукого, але відповіді не отримав.

А тим часом дні коротшали й коротшали, з півночі посунули важкі дощові хмари, військо ремствувало, розбігалося, й врешті гетьман наказав відступати до Дніпра. Відходили на Веприк, а далі на Чигирин. Мокрі коні тягнули по глибоких, розбитих коліях мокрі вози, схожі на граків обозники в довгих киреях брели обіч по глибоких калюжах, кіннота тюпачила позаду, холодний осінній вітер висвистував у дулах рушниць, рвані клапті туману чіплялися за ратища, на могилі чорт чи кошлатий пес нюшив гострим писком повітря, й тягли через дорогу зграї гайвороння. Схудлі, з темно‑бурими, пошерхлими од вітрів і сонця обличчями козаки мовчазно хилиталися в сідлах, мерзлякувато щулилися – киреї понамокали, за коміри текла вода, їхали без пісень, без жартів, без гомону. Вряди‑годи котрий уперіщить нагайкою коня, зірве на ньому злість, та одразу й розкається, кінь – власний, найвірніший товариш, й ще густіша заляже на серці козака мжа. Сумно й печально кінчався для Виговського похід, який розквітав такими надіями, заколосився чудовними Гадяцькими статтями, котрі одні козаки не зрозуміли, інші розгубили їх по розгрузлих дорогах важкого відступу.

XVI

У Матвієвій голові товклися спогади: отако само він їхав вісім літ назад і під'їхав до кузні, щоб перекувати коня, тоді входило в пору літо, на траві сиділа чорнява дівчинка й з приполу пригощала черешнями інших дітей, а на поламаній гарбі без драбин, котра чекала своєї черги на ремонт, сиділи дядьки та гомоніли про те, що дощі, які пройшли недавно, хоч і припізнилися, але, може, підправлять ярину та городину, й Матвій присів до гурту й собі запалив люльку, далі дядьки спом'янули якогось Шереха з хутора Синички, котрого вбили за грунти та маєтності тесть і дівер (його дружина, Шерехова дочка, нагло померла). Вдали, що поїхали в ліс, а вночі прискочили і вколопікали небораку. Дівер од природи німий, а тестя, Печінку, окрили декретом і тричі брали на пробу, й він відмагався, і тричі після того його відводив у бік піп та зрадливим способом намовляв: «Признайся, а я розгрішу, я тут для того, щоб на смерть тебе сповідать, а так відбудешся утинанням члонків», і Печінка клявся, що не вбивав, а за четвертим разом зізнався попові, по тому і йому, і синові наклали на шиї поврози та повішали обох на сосні. Піп вчинив мовби й правдиво, але тепер ніхто не йде до нього сповідатися, й святити паски носять в сусіднє село. Печінчиха продає дешево хутір і грунти, грунти непогані й вельми гарна лука біля хутора…

Матвій околясом розпитав, де ті Синички, й подався туди. И торгувався з Печінчихою, яка стояла, поопускавши руки з ядучо‑жовтими пучками – саме пасинкувала тютюн, – й тими ж жовтими пучками хрестилася. Потім Матвія трохи полягало, що купля відбулася по свіжій крові, але він у тій крові невинуватий, навіть мертвих не бачив і не знав за життя, стару хату оддав підсусідкові і застаткував. Проте кожного разу, як проїжджав через це село, все згадувалося.

…Матвій виїхав за село й натягнув повід. По небу повзли важкі, розтріпані знизу хмари, зривалися мокрі сніжинки, в шпаринах кори придорожних верб білів сніг, над полем стояла біла каламуть, й не вгадати: вже вечір чи ще день. У ній гойдалися сині тіні кущів, одинока верба обіч дороги манячила, наче привид. З того боку почулося виття, воно ледве долинало й було порубане вітром. «Собака чи вовк?» Матвій вагався: їхати йому чи вернутися, до Синичок – п'ятнадцять верст, вертатися в село не хотілося, з поля ж віяло тривогою. Зненацька позаду почулося цокання копит і скрип збруї, за мить з Матвієм порівнявся вершник, у якому він упізнав Сидора. Либонь, той також вертався додому. Сидір натягнув поводи.

– Тпру. Чого став?

– Зривається на хвищу. І вовк озивається з поля. К ночі розгуляється справжня хуга.

Сидір скривив у глузливій усмішці товсті губи:

– Вовка боятися…

Рушили разом. Деякий час їхали мовчки, коні пофоркували, йшли обережно – дорога була в грудді й рілля чорніла груддям, вітер потріпував коням гриви, звівав у лівий бік хвости, але сніжинки летіти перестали. И потроху стихав вітер. Над полем просвітліло; кущ бересклету одсвічував червоними ягодами, над дорогою попереду пролетіла зграя куріпок і десь закрякало вороння. Матвій почувався незатишно – обіч їхав ворог. Шпортоне знишка ножем… Чисте поле, вони тільки вдвох…

Й досі не міг скласти справи, як і чому став ворогом Сидорові? Через Федору? Через Груню? Сидір мав би фрасуватися перед ним, почуватися провинним, а він підчерчував сосни бортні та казани поховав, щоб скласти вину на Матвія. А був же таким тихим, поштивим, слухняним. Ну, не мав його Матвій за рідного сина, але й на наймита не зігнув. Справляв раз на рік нову одежу, привчав до роботи, навчав грамоти, од якої Сидір одкараскувався, як чорт од ладану. Що ж таке сталося? Темний Сидір з лиця і душа його темна… А як згадає Матвій про Федору, аж чамріє в очах. Неначе змія пролізе по серці. Він би, може, й сам дістав запоясного ножа – ятагана турецького, – а тільки не може згубити чужу душу. Навіть отаку погану.

Вони так і не поговорили жодного разу. Та й про що їм говорити? Одрізав його Матвій від серця й краще б більше ніколи не бачив, так доля розсудила інакше. Може, Сидір вважає, що Матвій його боїться? Не боїться він його. А поговорити б треба. Але як?

Балачка розпочалася сама по собі.

– Навоювалися… Наробили слави, – мовив Сидір мовбито сам до себе, а насправді до Матвія. – И треба було волочитися на край світу…

– Гетьману видніше. Отже, треба, – стримано відказав Журавка. И згадав зустріч з Виговським. – Показати ворогові силу.

– Вчора були друзі, сьогодні – вороги.

– Не наша в тому вина.

– А чия ж?… – Сидорів чалий кінь збився з кроку, й решту слів Матвій не почув. За мить Сидір порівнявся з ним.

– Москалі порушили угоду, вирішили прибрати нас до рук.

– Москалі хочуть навести порядок…

– А нащо нам їхній порядок? Ребра в усіх тріщать. Наш – кращий. Ми самі обираємо собі старшину, суддів… Полковників, гетьмана.

– Ну… й вибрали.

Матвій не бачив Сидорового обличчя, але відчув, що той усміхається. Це озлило його.

– А що – гетьман. Мудрий і достойний чоловік… Дбає за людей.

– Яких людей? Тих, що в кармазинах?

– За всіх. За Україну дбає. Щоб були ми нікому не під шапку.

– І що з тої України?

– Е‑е, – протягнув Матвій… – То ти так, наче з чужого стану.

– А що мені з цього стану? – повернув широке мідне обличчя Сидір.

Матвій сторопів, несамохіть потягнув на себе повід. Зірка ледь повернула голову на той його незрозумілий порух; звикла вибирати дорогу сама.

– Як то що? Це твоя земля. Рід твій…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: