– Він їде. Я не можу нічого йому зробити.
– Ну й чорт з ним, – не забираючи з‑під голови рук, відказав гетьман. – Поставте йому катрягу біля Носачової.
Ліг на ліжко і взяв з‑під подушки книгу. Це був його улюблений Плутарх, поринувши в якого можна на якийсь час забути про ненагодоване військо, мокру кирею і навіть про недалеку битву. Не менш улюблений і Цицерон, чоловік хвальковитий, непомірно честолюбний, але до кінця вірний своїм принципам і республіці. Виговський саме й любив його за оцю незахищену хвастовитість, за тонкість аж до сльозливості, щирість. Не те щоб приміряв до нього себе… Одначе знаходив у своїй душі відгомін його думкам. Республіка, у якій зростав, – Річ Посполита, далека від римської, а все ж між сенатом і сеймом, між римською і польською пишнотою є багато спільного. Про римлян і греків з якогось часу почав читати не просто так, для втіхи, шукав там потвердження деяким своїм думкам, знаходив і не знаходив. Усе було, й нічого не було… Було високе грецьке мистецтво, греки, а за ними й римляни, осягли, що володіє людиною, що веде її в життя, які спонуки, які пристрасті, відали, що в ній переважає, знали, де і які застороги потрібно ставити… Переступали через них самі, та й потім люди не зважали на них. Кожен починає все спочатку, він не повторює чужі помилки, а робить свої.
В узголів'ї лежали ще дві книжечки – віршів якогось Кирила Ставровецького, видрукованих перед початком війни з поляками, але тоді він їх не побачив, і вірші та проповіді Лазаря Барановича. Вірші його цікавили мало – Мельпомена, Терпсіхора, Калліопа – то щось таке, як цвіт на яблуньках, який обсипається. Може, хтось ще посмакує з нього яблучка, але не він. Сам списав тисячі аркушів ділових паперів, всі оті витійства, пишноти, то щось таке… забаганка чи самовтіха. Либонь, тільки два рядки й запали йому в пам'ять:
Як човен хвилі б'ють щонайгрізніші,
Так Україну нашу – ще й сильніше
І далі про те, що Україна потопає в крові, а труби воєн зводять людину нінащо. Це – з Лазаря Барановича, якого нещодавно висвячено на чернігівського єпископа, – співзвучне його власним думкам. Адже хотів проплисти човном так, щоб не зачепитися за корч, не сісти на мілкому і щоб не тіпали човен хвилі… Був переконаний, що уникне крові, що буде вітчизні… як Август – спершу Октавіан, а потім священний Август, батько вітчизни римської. Але не склалося. Довелося чіпляти до бока шаблю. Якби тільки на тому скінчилося. Далі поведе човна по тихій воді. Військова слава його обходить мало. Його сила в іншому – в мудрості. Сім разів відміряй… Міряти він уміє. Міряє все життя.
Проте полежавши якийсь час на засланому килимом ліжку, відкинув нерозгорнуту книгу, сів і сказав Самійлові:
– Є на світі нещастя, якого слід завжди наполегливо уникати… Цим нещастям є війна. Немає воістину речі згубнішої, злочиннішої, небезпечнішої за неї.
Самійло здивовано подивився на нього:
– Це ти до чого?
– Не я, а Еразм Роттердамський.
– Ну… тоді слухайся… цього Еразма.
– Хотів би… Не дають… – І вже інакше, суворіше: – Нехай посол тюпачить сюди, і старшину поклич.
Посол був кручений, ренговий і гоноровитий, як дідько. До гетьманського намету палицею докинути, – але коли Самійло сказав: «Ходімо, гетьман чекає» й рушив сам, стольник затрусив головою:
– Не піду. По чину маю їхати.
– Так оно ж намет гетьманський, – тицьнув пучкою Самійло.
– Я – царський посол. Мій чин і сан вимагають… – И до своїх слуг: – Осідлайте коня.
Самійло побіг до гетьманського намету й вернувся з власним конем, який стояв осідланий.
Скуратов сповзав з сідла повільно, двоє служників підхопили його під руки. Стояв гордовито, піднісши голову, дві чорні дірочки кирпатого носа‑пиптя дивилися майже в хмару. Очі в стольника вузенькі, наче щілини в паркані, вуса й борода ріденькі, а щоки повні, наче два кавуни. Полковники вклонилися йому, гетьман виступив на три кроки з намету. Стольник вітав його та старшину довгою промовою: було видно, вивчив її напам'ять й виповів без затинки, впиваючись власним красномовством. Скуратов подав гетьману два листи, запитав його про здоров'я.
– Нівроку, – коротко одказав гетьман.
На вершечку груші писнула мухоловка, прагнула дістатись у гніздечко й боялася, писнула ще раз і спурхнула. Гетьман мовчки зламав печатку на першому листі, пробіг його очима; в листі сповіщалося, що в українські міста йдуть воєводи з військом, а боярина Бориса Васильовича Шереметьева настановлено для реєстровання козаків, він почне з полків, які розташовані біля польської границі; гетьман проковтнув лист, неначе чарку отрути, але вигляду не показав, згорнув папір і поклав до кишені, ковзнув оком й по другому листу й наказав Груші читати вголос. Матвій, що стояв під рукою в генерального писаря, подав йому окуляри. Груша відкашлявся й розпочав:
– «Божою милістю ми, Великий государ, цар і Великий князь Олексій Михайлович, всія Великої, і Малої, і Білої Русі Самодержець, Князь нових городів і низовських земель: Московський, Київський, Володимирський, Новгородський, Цар Казанський, Астраханський, Сибірський, Государ Псковський і Великий Смоленський, Тверський, Югорський, Пермський, В'ятський, Болгарський та інших, Государ і Великий Князь Чернігівський, Рязанський, Полоцький, Ростовський, Ярославський, Білоозерський, Одорський, Обдорський, Кондинський, Вітебський, Мстиславський і всієї Північної країни Повелитель і Государ Іверської землі, Карталинських і Грузинських Царів і Кабардинської землі, Черкаської і Гірських князів та інших многих Государств і земель, Східних і Західних, і Північних Отчич, і Дідич, і Наслідник, і Обладатель, Наша Царська Величність…»
Зітхання злетіло з вуст Виговського.
«Яка нісенітниця, – подумав він. – Всієї Русі і Тверський, Пермський, В'ятський, Одорський і Обдорський… Ще б Обжорський… Вже й Чернігівську землю туди зацуркував. І як се безглуздо, темно писано. Та й чому дивуватися? У них святе Євангеліє не те що миряни, а піп не гожий втямкувати. Переписане від руки сто разів неграмотними дячками, воно зліплене з помилок та недоладностей; один Никон, новий патріарх, щось тямкує, запросив з Київської школи тридцять спудеїв із Єпіфанієм Славинецьким во главі, й вони спорядили в Москві друкарню та переписують з грецьких оригіналів і друкують всі богослужбові книги й книги світські: гісторію Фукідідову, космогонію, математику, логіку, а московити ще й вар'юють проти них, кричать, що українці їм несуть латинську єресь та скверну. І оце нам вікувати з ними?… Може, й самі невдовзі не прочитаємо Євангелія». Гетьман зітхнув ще раз і сів на похідне ліжко, жестом запросивши сідати гостя. Але Скуратов знову затрусив головою:
– Достоїть царської величності грамоту слухати з усією, яка належить, честю, стоячи, а не сидячи…
Гетьман обвів поглядом старшину. В його грудях щось круто поверталося, було соромно перед полковниками, соромився себе самого, хотілось плакати від власного безголів'я, безсилля, від усього цього безглуздя. Згадав польську сторону, сеймики й сейм, де кожен може говорити вільно, що думає, має право голосу, король мусить дослухатися до сейму, а сейм не потурає королеві, стояли в мислі козацькі звичаї, де гетьман запитує на раді порад у старшини (щоправда, Хмельницький останнім часом забрав у свої руки всю владу, нікому не потурав, ні до кого не дослухався), а на великій козацькій раді виконує волю всіх козаків, і все в ньому повставало проти оцього «нижайший раб» і «холоп ничтожний», як підписувалися всі московити й чого тепер вимагали від нього.
– Все у вас по‑високому, – мовив. – Усі літери великі, тільки неправильно написані.
Але підвівся. Груша вловив настрій гетьмана й далі читав лист на дві октави нижче. Цар закликав у листі Пушкаря змиритися, не бунтуватися, покоритися гетьманові. Виговський узяв листа в Груші, ще раз пробіг очима:
– Хіба таким листом погамуєш Пушкаря! – мовив. – Та й чого це цар пише до нас, а не до винуватця? Дали йому попуску. Під'юдили… Полигача його, посланця Іскру, в почоті тримають. Тепер його тільки втихомириш, стявши дурну голову.