На брата брат – Юрій Мушкетик

– Тебе не спитався, куди йому їхати, – чомусь сердито відказав Груша.

Матвій забідкався – кобилою з лошам у таку далеч не поїдеш, хороший кінь коштує дорого, ледве вдалося прилаштувати лоша в знайомого козака, в котрого щойно ожеребилася кобила, повозився довгенько – кобила спочатку не підпускала чуже лоша. В дорозі кілька разів здоював кобилу, йшла вона норовисто, тривожилася, іржала, – побивалася за лошам.

Гарно в степу козакові по весні – є де коня попасти, є де самому перепочити; стояла теплінь, трави піднялися враз, рутвяно зеленіли до самого крайогляду, жовтими і білими зірочками поблискували у них жовтець, нечуйвітер, козелець, соромливо виглядали з різнотрав'я синьо‑голубі ніжні півники, чаєчка‑чурабочка квилила над дорогою – вже тисячу літ – і спускалася низько, трохи не черкаючи крилом Матвієвої шапки, пара дрімлюг чорними ламаними стрілами креслили небо, качки й чаплі бовталися по ще не просохлих долинах – можна набрати качиних яєць хоч повну шапку, мілкі переброди, теплі кучугурища піщуги; їхав понад Дніпром – гарно козакові, коли тихо на серці й думка куняє в теплому гнізді. Матвієві ж думки кружляли вище дрімлюг, вище коршака, котрий облітав свої володіння, пильнуючи згори за вершником, понад самими хмарами, купчасті, посипані зверху борошном, вони пливли в ту сторону, куди їхав і Журавка. Матвій скрушно думав про домівку, про все, що там зчинилося, тривожився й несподіваним від'їздом гетьмана з військом на Ірклію. Чого він там? Готується до потички з татарами, таки вирішив поскоромити Пушкаря – з Ірклієва туди також пряма дорога? Ночував біля чумацького вогнища – валка правувала на Дон за чабаком, він наздогнав її ополудні і їхав з нею до вечора, трохи забарно, зате вигідно – у чумаків куліш з салом, і безпечно з ними – він пригостив їх своїм тютюном; чумаки тривожилися – впіймали чутку, що попереду кочують татарські чамбули, в те мало вірили – чого б вони забилися аж сюди, та й гетьманське військо пішло в той бік?

Матвій виїхав удосвіта і по обіді був на Ірклії. Козачий табір стояв на горбі вже довгенько – козачі табуни ледве манячили на овиді, – луки поблизу витоптані й витирловані до чорноти й попалені кашоварнями, гетьманів намет стояв далеко від води поруч з наметом‑церквою, довкола, купами – по сотнях – сіріли катряги козачі, вози поставлені не бойовим строєм, а як попало, на возах – бочки з солониною, смальцем, мішки з борошном та пшоном, кашовари саме ставили тагани, на ковадлах двох похідних кузень видзвонювали, мовби змагаючись поміж собою, молотки. Матвій одразу запримітив і другий табір – татарський, по той бік річки, в долинці, тільки ханський намет – великий і маленький (нужник) – на згірку. Поміж обома таборами мілкий брід, згарцьований кінськими копитами до чорного.

Матвій знайшов Таранця, прийняв від нього похідний справунок, спробував розпитати, чого вони тут стоять, але й Таранець не знав.

– Ми прийшли, а орда вже стояла, хан прибігав і гетьман їздив до хана, ниньки знову ждуть Карач‑бея. До якоїсь злуки йдеться, – почухав потилицю. – Може, й собі залишитися до завтра. Обід празниковий буде, і горілку даватимуть.

Матвій не зводив очей з того берега. Не раз і не двічі бачив татар, якось мав ще з Запорожжя з ними потичку, а потім вони ходили союзниками з Хмельницьким, і завше його не полишало почуття остраху. Таємничі люди, таємничого племені, які ставлять своїх богів вище за християнських, а самі їдять сире м'ясо, смердючий сир, п'ють кобиляче молоко й життя своє можуть віддавати за ремінний батіг.

Молоді татари шугали з горба на горб за річкою – вигулювали коні, вигулювалися самі – молода кров, якого б племені вона не була, просить волі та звитяги. На тому березі помітилася товчія, до броду з'їхав високого чину у круглій, отороченій чорними лисицями шапці татарин та троє нукерів охорони. До гетьманського намету підвели тонконогого арабаша, майнула вилога, Виговський легко, без допомоги джури, скочив у сідло, вигинаючи лебедину шию, кінь поніс його назустріч ханові. Вони повіталися, не злазячи з коней, і поїхали в степ; нукери вернулися назад. Хан і гетьман од'їхали з півверстви – було видно, як гетьманів арабаш бокує від татарського бахмета, який поривається до нього, – самі розкульбачили і постриножили коні, – вони одразу пішли попасом в різні боки, – посідали на сідла. И тоді, неначе по команді, кашовари запалили вогнища. Вибивали днища з бочок не тільки з солониною, смальцем, а й з стерлею, ікрою та баликом, підкочували в задки возів, чопиками назовні, барила з оковитою та пінною, а також бочки з вином – збиралося на велике гульбисько. Хоч той‑таки Таранець не втримався й сказав:

– Краще б самої соломахи поїли.

…І вже степ, до останнього видолинка, пропах кулешем та гречаною кашею, вишкварками та вареною бараниною, вже кашовари потомилися, підтримуючи невеличкий, щоб не вичахала каша, вогонь, вже подекуди запахло пригорілим кулешем, вже у козаків пошерхли від довгого очікування багато разів облизувані губи, а гетьман та хан все ще сиділи на згірку та вели розмову. Про що вони бесідували, про що змовлялися, можна було тільки здогадуватися. Розмовляли вони дві дзиґареві години – суддя Зарудний засвідчив це по своєму величезному годиннику з дванадцятьма звіздами, який носив у кишені жупана, – врешті підвелися й, не сідлаючи коней, пішки пішли до козацького табору. Біля гетьманського намету в довгих киреях, понакидуваних на плечі, стояли схожі на сірих граків старшини, гетьман підійшов до них і проголосив, що вони з ханом, за прикладом покійного Хмеля, уклали спілку на взаємний захист і взаємну допомогу, й кожен із спільників піде туди, куди поведе його союзник. З похідної козацької церкви вийшов ієромонах, виніс хрест і розкрите Євангеліє, гетьман підтвердив свою обіцянку, поклавши руку на хрест. Декотрі з козаків у ту мить чомусь поодводили погляди, а Зарудний голосно чхнув і погасив свічу в руках хлопця, ієромонахового помічника. Гетьман поглянув на нього строго.

З того берега приїхало кілька високих татарських старшин – аг, от‑аг, тримаючись Карач‑бея, вони пішли в намет. У наметі гетьмана і стіл, і скриня, і лави, й ліжко, але їх повідсовували, козацька та татарська старшина сідала просто на килими. Гетьману та ханові попідкладувано подушки. Подавали козацькі страви й баранину з чорним та червоним перцем, курагу, татари пили вино і в кінці трохи повпивалися. Козаки бенкетували просто неба.

Матвій стояв біля намету в гурті гетьманської челяді – напохваті, може, доведеться щось записати чи написати, тримав у шовковому мішечку, почіпленому на шнурочку до пояса, пляшечку з чорним – з дубових бубок – чорнилом, двоє затемперованих пер і пісочницю; одначе нічого записувати не довелося. Вже наприкінці, коли п'яний дух поперло з намету в усі щілини, зазирнув до середини: гетьман сидів біля хана, з лівої руки в нього чипів у незручній для нього татарській позі Немирич, з Немиричем Виговський перемовлявся по‑польськи, гомоніли про щось високе (раз по раз з їхніх язиків злітали слова «Облята», «Контумнація», «Конституція», які Матвій чував, але не знав, що вони означають; Немирич, як і всі інші, рвав руками варене м'ясо й сміявся з ханом. Витягнувши довгу борлакувату шию, до їхньої розмови дослухався Джеджалій, в недавньому полковник іркліївський, зсаджений з полковництва при потуранні гетьмана, він один з старшини розумів по‑татарськи, бо сам з окозаченого татарського роду, гетьман того не помічав чи вдавав, що не помічає, та й Джеджалій пив за здоров'я хана, ще й виголосив по‑східному пишного тоста на його честь. Матвій був неймовірно зворушений: Виговський помітив його й поманив пальцем, а коли Журавка підійшов, власноручно налив у рожковий келих вина й простягнув Матвієві:

– Випий за моє здоров'я і за власне благополуччя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: