– Груня. – Груня покусувала губку. Мабуть, вагалася. – Зачекай, я перевдягнуся, – сказала. – И підемо.
Її не було довгенько, а коли появилася, у горіховій сутіні вечора ясніло її личко, жевріли чорнобривці в косах і біліла вишита сорочка.
Йшли провулком, йшли вигінцем, йшли затіненою вербами вузенькою вуличкою поміж похилених тинів… і не дійшли. Сидір зупинився в тіні верби під клунею з низько напущеною стріхою.
– По‑моєму, накрапує дощ.
– Звідки він візьметься? Небо он у зорях.
– А на мене крапнуло.
Груня тупцяла, не знаючи, що їй робити. Вже недалеко й до гурту, і не хотілося залишати такого чудного, гарного, хоч трохи й похмурого і тим лячного парубка. Одначе молодість завше йде навстріч молодості. Та ще й розважила, що він, може, таки боїться жуківських парубків або не хоче ставити їм одкупного. Врешті, й собі ступила під стріху, аби не стриміти посеред вулиці, аби не трапити кому на очі. Тут стояла сутінь, з вулиці їх не було видно, та й за весь вечір ніхто повз них не пройшов.
Груня ж була балакуча, зацокотіла, як курка під кущем порічок. Про подружок, про парубків, про свій рід‑родину. Не зчулася, як щось їй замуляло… в пазусі. Кинулася, а то Сидорова долоня. И шнурочок‑зав'язочка на сорочці розпущена. Спробувала вийняти Сидорову руку, а вона наче влипла до груденят. Груня спаленіла, розсердилася, розгнівалася, куснула Сидора за руку, і він вихопив її з‑за Груниної пазухи:
– У‑у‑у, куниця.
Груня кинулася до втечі, але Сидір притримав її. І вже не грубо, а ніжно, за стан. Потроху дівчина заспокоїлася, знову почала переповідати їхні жуківські придибенції, і знову Сидорова рука рушила поза станом, попід пахвою, вже по сорочці до тугих Груниних груденят, але тепер Груня стояла на сторожі, не пускала її: то притискала ліктем, то завертала нахабу‑руку назад своїми теж дужими рученятами. Так і валандалися увесь вечір. Йшли додому, і Груня думала про те, чи вийде завтра до Сидора (він кликав), спочатку вирішила – не вийде, а далі передумала: вийде, але матиметься строго, неприступно. На душі в неї було тривожно, бентежно, хвилююче, ще ніхто з парубків не мався з нею так – грубо і ніжно водночас, ніхто не притискав її так, та вона нікому з своїх і не дозволила б того. Вона відчувала на собі всі Сидорові доторки, вони палили її, палали на ній, Груня соромилася їх і… прагла ще. А Сидір ішов і похмукував, і думав про те, що трохи взяв не той підхід, не той розгін, і що завтра вчинить інакше. Але те довелося перенести на пізніші часи.
…Матвій від'їхав наступного дня, після обіду. Хоч допіру збирався побути довше, з'їздити з Супруном до Полтави, поблукати по полтавських крамницях, купити там дьогтю (в Полтаві він дешевший за кварту на шаг), вибрати якийсь подарунок Федорі (жодного разу не вернувся з далекої поїздки без подарунка дружині), одначе зненацька поміняв рішення. Супрун з Мокриною залишали його, але він сказав, що на нього чекають справи в канцелярії. На гостинець йому всипали в міток дві коробки яблук та коробку груш, він удавано радо дякував, хоч тих яблук у нього півкомори, залишившись на мить на самоті з Мокриною, тицькнув їй до кишені корсетки кілька талярів – сріблом та міддю, вона спаленіла: «Нащо, нащо?…» Супрун провів його за село. Матвій не мав на нього злості, одначе лишилася гірка, як полиновий дим, досада, образа – не за що інше, а лише за те, що зіпсував йому брат гостини, обом було трохи ніяково, одначе гострий вогник в очах Супруна не погас. Розлучалися невдоволені один одним. Матвій запросив його в гості до себе, з тим і попрощалися на горі. Віз поторохтів на сей бік гори, Супрун почвалав на той, по кількох хвилинах втратили з очей одне одного. Матвій їхав додому, до затишної господи, віз у серці тривогу та страх за брата. То губив їх у полях, то вони знову наздоганяли його й кусали, неначе голодні пси, а далі помчали вперед за видимий обрій його життя. Там очікували із засади.
IV
Відомо оддавна: навіть двоє людей рідко коли мислять в одне; те, що одному в радість, другому в кривду, й жодна рада не може задовольнити всіх. Що вже казати про тих, хто не був на раді: мають себе за обійдених, обдурених, обділених. Чигиринська рада була неповна, й після неї, неначе хвилі від кинутого у воду каменя, покотилося: рада відбулася не подлуг права козацького, гетьман – самозваний, булаву заграбастав самочинно. Найдужче каламутили воду Пушкар та Лісницький і намовляли інших полковників не коритися велінням Виговського, пускали погрози. Людське сонмище – глухий бір, відбиває всі луни: погрози, нахвалки, чутки верталися до гетьмана, згнічували йому серце. Не хотів навіть поголосу про самочинне гетьманство, повелів скликати двадцять п'ятого жовтня повну, велику раду в Корсуні, аби туди зібралися посланці від усіх українських полків. У Корсунь приїхала вся старшина, всі сотники, й за козацькою регулою по двоє козаків з кожної сотні, й чимало козаків – товпами – з ближніх полків.
Рада ставала в полі за Корсунем, під лісом – на толоці й стернищі, й притоптали трохи лужка. Саме там, на пагорбі, стояла старшина, й вітер ворушив бунчуки та стріпував корогвами, бавився козацьким вусом. В пригусклім, з присмерком осені повітрі струменів дим з люльок, вітер відносив його на ліс, за яким на обрії громадилися білі, неначе посилані цукром, хмари. Стернями побіг вітер, покошлав сивий полин над дорогою, а тоді кинувся просто в натовп, загойдалися, заметлялися червоні, сині, зелені, жовті шлики, кілька шапок полетіло з голів, їх ловили з реготом.
Високо в небі над лісом крутили колесо журавлі – коло за колом, коло за колом – розпростерті нерухомі крила, витягнуті шиї та дзьоби, – повільно й таємничо; журавлі закручували своє колесо в небі, люди – своє на землі, тільки журавлі крутили колесо злагоджено, в одне, люди ж закручували своє, хто куди хотів і міг. Журавлине колесо викруглювалося все ширше й ширше, відтак почулося закличне курликання, птахи витягнулися у два шнури й над людськими головами потягли на південь. Попереду летів вожак – навіть знизу видно: найбільший, наймогутніший птах – дужо розтинав крилами повітря, – невідомо ким обраний на ватага, але вибраний безпомильно, за ним інші досвідчені птахи, далі тендітні журавки й молодняк, в одному строю, в одній відвічальності, до одної мети.
Козаки, притримуючи руками шапки, задирали голови. Щось вічне, віще було в тому летові, тому курликанні, воно накликало до заздрості, спокою, розважливості, доброти. Одначе в людських серцях той настрій не тримався довго.
Від Корсуня дорогою в полинах на гнідому, окульбаченому оксамитовою, з срібною лукою, кульбакою, в критому гаптованою золотом по срібному попоною під'їхав гетьман, молодо скочив на землю, пішов на пагорб. Козаки розступалися перед ним, вклонялися. Гетьман ступав повільно, роззирався. На півдорозі до чопика горба стишив крок. Купкою, неначе залітні граки, стояли посли: австрійський, турецький, кримський, семигородський, молдавський, волоський, російський, шведський. Вчора було звершено договір із Швецією: Карл X Густав зобов'язувався добиватися визнання незалежної України Польщею, посунення границь держави української аж до Пруссії. Одначе шведський король припізнився, він застряг у війні з Данією, на нього напирали Австрія та Бранденбург, він не мав колишньої сили й не міг допомогти Україні.
І все ж Виговський поздоровкався з шведським послом привітніше, ніж з іншими послами, й кивнув головою Юрію Немиричу, своєму сусідові по вітцівщині – батьківському маєтку біля Овруча. Немирич вклонився на відповідь, і біла піна кружев загойдалася довкола його шиї. И кружевами здавалися біленькі, легенькі кучері довкола круглого, пещеного, схожого на дівоче обличчя. И сам Немирич статури тендітної, гнучкої, й руки в нього пещені, обнизані коштовними перснями. Цей шляхтич з українського роду отримав і світську, й богословську освіту, скінчив Раківську академію, примножував свої знання на університетських кафедрах Лейдена і Амстердама, побував у Оксфорді та Кембриджі, а також у паризькій Сорбонні, вів диспути з кращими професорами Європи й майже завжди в тих диспутах отримував гору, написав кілька вчених праць з історії та теології, й ті праці помітили, чимало відомих європейських університетів запрошували його на свої кафедри, але він вернувся додому. Цей пещений, тендітний з вигляду, схожий на юнака чоловік насправді мав чіпкі руки й гострі зуби, стійко боронив від сусідів свої маєтності й налітав з оружними залогами на сусідські, побивав він і побивали його, не каявся, очухавшись, знову сідав у сідло й брався за шаблю за прикладом і спонуками інших довколишніх шляхтичів. Мушкетом і шаблею захищав аріянство – віру свого батька й свою власну, став покровителем всієї аріянської протестантської секти на Волині, Житомирщині, на що вельми злобилися католики – ксьондзи та біскупи, не раз накликав на себе гнів коронного і польного гетьманів і навіть короля. А поза тим його не раз обирали маршалком рицарських сеймиків і ватажком всіляких ополчень, водив шляхту на війну проти шведів та московитів, врешті отримав високий уряд київського підкоморія та був обраний послом на сейм, а там – сенатором і в одночасся на початку цього, тисяча шістсот п'ятдесят сьомого року покинув усе, перейшов у православ'я й став на українську службу. Запальний, веселий, дотепний, не пишався своєю вченістю, своїм шляхетством, але й не відрікався від них, не підлещувався, не піддобрювався до закоржавілих у боях козаків, тримався незалежно та впевнено. «Цей собі в кашу наплювати не дасть», – сказав про нього Іван Богун. І все ж чимало старшин косувало у Немиричів бік, одні не до кінця довіряли йому, вважали, що плете свої тонкі мережки, недаремно ж отако з одрубу одчахнувся од високих польських урядів і привілеїв, інші вбачали в ньому надто могутнього суперника на своїх, українських урядах, потерпали за них, намагалися відтерти від гетьмана – не вдавалося. Юрій Немирич, принаймні поки що, ні на які уряди не претендував: «Я прийшов служити моїй українській вітчизні, мені байдуже ким – полковником чи простим козаком, але маю розум та досвід дипломатій, гріх засушити його».