На брата брат – Юрій Мушкетик

VI

Місячної осінньої ночі у глибокому яру під Суботовим Виговський викопував захований з Хмельницьким скарб. Матвій удостоївся високої честі тримати шкіряного мішка, у який кидали маленькі шкіряні мішечки з дукатами, польськими злотими, битими талярами. Поспішали – місячне колесо вже черкало ободом по кручі, з заходу напливали хмарки. У сусідньому байраці випробовували голоси ярчуки, майнула сова, неначе хотіла й собі вхопити золотого з напівструхлої скрині. Гетьман стояв збоку, палив люльку його немолоде чепурне обличчя в місячному сяйві здавалося виліпленим з темного осіннього воску, був байдужим чи вдавав байдужість. А Матвій хвилювався вельми – від виявленої довіри й ще бозна від чого (хто не хвилюється при копанні скарбу); хоч і стояла зокіл охорона, тремка моторошність огорнула його плечі.

Матвієві, під наглядом судді та писаря, було доручено складати лічбу грошам, одначе всієї лічби не знали – рахувало по частках троє довірених козаків у трьох кутках великої світлиці, казали, що було тих грошей близько мільйона. Гетьман заплатив військові й, відправивши Юрія Хмельницького до Києва на навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усі чигиринські козаки. Виговський горілки не любив, одначе цього разу чаркував і з старшиною, і з простими козаками – по корчмах і просто на вулиці, не відтручав тих, які лізли цілуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало – щербатий і слинявий, а й він обслинив гетьмана), вдавав з себе хмільного, вдавав козака простого, компанійського. Знав‑бо, то – найпевніша слава для гетьмана. Насправді таким не був, його душа плетена з тонкої шляхетської мережки, любив гарні речі, дорогі ікони, кохався в книгах – надто в латинських, грецьких, любив мудрі бесіди з мандрівними монахами й не любив п'яної перезви, хмільних балачок, брагарства. Одначе переступив через той бридливий пруг у власній душі, пиячив, і веселився, і стріляв з козаками з лука у пізні, котрі випадково затрималися на яблуні, яблука, а одного разу навіть погойдався через колоду з козаками на кладці в переваги‑ваги. А може, він не тільки братався з козаками, а й перечікував, відсовував градові хмари, які ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими зірницями. Гетьман – надзвичайно міцний і чіпкий чоловік. Чимало людей не помічали тієї міцності, схованої за стриманістю, розважливістю, й гірко помилялися. Хміль був міцний по‑своєму: гарячий, невтримний, гордий, скажений, непоступливий, швидкий на думку і розправу, Виговський – по‑своєму. Так, і стриманий, і розважливий – думку виважував, а виваживши, стояв на ній до кінця, за що й подобався Хмельницькому, рішень не міняв, нікому не лестив і ні перед ким не запобігав ласки. Ще й розумів, що на широкій і далекій дорозі, в кінечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрій, на найбільшу, найміцнішу фортецю; честолюбний (умів ховати честолюбство), він ніколи не сподівався взяти фортецю з розбігу, приступом, волів покорити її облогою. Він ступав до мети непомітно для інших, але впевнено, неухильно. Прожити життя в затінку, не першою особою – те просто мучило його. Але й ясних, видимих стежок до вершини не було. Вдовольнився високим писарським урядом і карався ним. Бачив увесь огром гетьманської влади, він страшив його, але, якби те сповнилося, сподівався впоратися за допомогою виваженості, стійкості, чіпкості. И не робити помилок, які робив Богдан. (Про можливі свої не здогадується ніхто.) А ще Іван Остапович був порядний. Та порядність, либонь, і не лежала золотим розсипом у його душі, він скорше відчував, відгадував, на яку половицю ступити варто, на яку ні. На його уряді будь‑який обман потягнеться за ним відьомським хвостом на все життя, і врешті хвоста прищемлять. Та й просто бридився легковажними жінками і дармівщиною. У нього були добрі батько та мати, мати давно померла, а батько й нині живе в Гоголеві під Києвом, вони вдовольнилися малим, ніколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка дума вироїлася в голові сина. И невідь‑звідки вона взялася: прийшла з грецьких та латинських книг, у яких розповідалося про Олександра Македонського та Юлія Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помріяти про щось подібне не міг, а проте мріялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд він піднісся б будь‑де. Те було трибом його душі, його сутністю… Перший учень у школі, найвправніший канцелярист. Найкращий стрілець із лука (нащо те було йому, але канцеляристи високого і низького чину вправлялися в стрільбі в саду, й там була своя честолюбна драбина). Інакше б він не зміг жити. От тоді, либонь, виродився б у скрипуна, заздрісника, дрібного шкодника. Ні, на те не йшлося. Доступно бачився уряд повітового маршалка, а потім депутата сейму.

И зненацька отака круговерть – полон, викуп, широка долоня Хмеля. Він цінував її потиск, жодного разу не змалів у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у душі, дивився йому тільки в очі і казав правду. Покійному гетьману завдячує всім, але й Хміль завдячує йому немало. Скільки разів стримував його від нерозважливих кроків, скільки тонких хідників підказав. Він не підлагоджувався під гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у вир гульбищ. Він розповідав йому про Аннібала, імператорів Августа, Нерона, Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те… Розповідав про знамениті битви, великі удачі й згубливі програші. Іноді протистояти гетьману було дуже важко. І страшно. А то й просто стояти й дивитися в його напівбожевільні очі. Але він знав: похитнеться один раз і втратить все назавжди.

Хміль іноді кпив над його чистюйством, над його шляхетністю, ґречністю, але він лише усміхався й звичок не міняв. Любив ошатну одіж, любив гарні речі, але не як коштовності, жадоба багатства не пойняла серця, інша жадоба заповнила його. І за це Хміль любив свого генерального писаря.

Друг, порадник покійного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як називали всі іноземні посли, обмираючи в душі, мріяв, що піде далі за Хмельницького. Був одним із тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вів від його імені та від усього війська Запорозького з нею перетрактації, плекав надію, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня почала облягати плечі та шию все тугіше, все важче, нецеремонніше, прибирала під себе все, підгинала до рабської покори й навіть на людське честолюбство та гідність не зважала. «Івашки, Петрушки, ніжайшиї раби…» И було страшно. Москва, котру зненавидів од перших днів гетьманування за невизнання гетьманом його, Івана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректність, нахабство, нахрапистість… Боявся Польщі, мстивої, гоноровитої, непрощенської, підступної. На перших кроках доведеться залагоджувати з усіма. Поволі набирати розгін проти Москви, одначе й убезпечити себе від удару в спину – повести хитру гру, нічого не обіцяючи, але й не допускаючи до війни, до пограничних утачок і конфліктів, з яких може розгорітися велика пожежа.

…Від'їхав з Чигирина польський посол Беневський і одразу вигулькнув новий – Воронич, крутився довкола гетьмана, приїхав посол від хана, незрушно сидів шведський посол, і кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, упевнити у своїй правді. Гетьман вислуховував усіх і про всіх доповідав у Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихів і Литву, визволені українськими полками; після замирення з поляками в Бихові лишився наказним Нечай, який писав у козацькі реєстри тамтешній люд, а московські воєводи тих людей з реєстрів виключали, били киями їх і сотників їхніх та осавулів – воєводи казали, що ці люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогодні‑завтра гримне війна з поляками козаків буде треба багато, й писав цареві: «Воєводи відіймають у нас села, з яких могли б мати хліб, козаків сломіць виганяють з дому, правлять з них податки, відрізують їм чуприни та грабують». Лісницький також писав із Миргорода: «Були ми в підданстві у його царської величності на своїх волях по смерть Богдана Хмельницького, а тепер ідуть до нас воєводи Трубецькой і Ромадановський з військом, і ви будете повинні давати їм харч і всяку живність, по наших городах хочуть посадити царських воєвод; і війська у нас буде тільки десять тисяч…» Затурбувалися й інші козаки, особливо за Дніпром, посилали на лівий бік універсали: «Ми, козаки задніпрянські, звикли до неволі й нам не треба її. А коли ви підклонитеся цареві, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав попередньої умови, ми своєю волею не поступимося, не хочемо воєвод царських. Бо ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять «кабаки», не всякому можна буде меди та горілку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанів сукняних не носити, понасилають своїх попів і митрополита в Києві свого настановлять, почнуть у Московщину гнати, а ті, що лишаться, муситимуть під капітанами служити».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: