– Ти сам просив воєвод…
– Я?! Приснилося тобі. Ще ж ніби з глузду не спав…
– Як же приснилося… Я сам тобі привіз лист великого государя, де оповіщалося про воєвод. Ти листа прочитав і жодного слова не сказав.
– Таж не сказав. Мовби не знаю, чим це має скінчитися. Он у Києві не перший рік наші люди з царськими киями б'ються. А довелося Пушкаря вкоськувати – царські люди де були, га? З ким? Я сам бачив барабан, який відняли у них мої німці.
– То не барабан, а бубон… Ваші люди їздять у наші міста і купують, що їм хочеться. Мабуть, і того бубна купили та загубили. Наших людей з Пушкарем не було.
– І не переховують вони недобитих пушкарівців? І Барабаш не в них, не в Ромодановського? І воєводи ваші по‑граничні не переховують тих людей?
Гетьманові очі бризкали іскрами.
– Віднині і я ваших злочинців вам не видаватиму. Жодного. І воєвод ваших до нас не пущу.
– Жени їх, гетьмане, втришия, – гукнув Богун, який вже давненько під'їхав і стояв за спиною в гетьмана. – Ідуть жінок і дітей наших переписувати. І ти, стольнику, лисом крутишся, не згірший за тих воєвод. Чого в Чигирин прешся? Наглядати! Доносити!
– Пане гетьмане, – осідаючи в сідлі, закричав Скуратов. – Я царський посол. Як він сміє!
– Цить, – блиснув до Богуна очима Виговський. – Се не теперішня річ. – Його очі пригасли, він дивився на спохмурнілий – хилилося на вечір – луг, на молоді отави і молоді копиці в лузі, на коршаків, які сиділи на копицях. З вуст злетіло зітхання. – Вже казав: вам потрібно такого гетьмана, щоб ухопити його за чуприну й водити, наче теля по ярмарку… Себе не вмієте шанувати і інших теж. Ні, себе ви любите і про своє дбаєте. Ляхи нас гнули… Підхитнулися ми до вас, а й там не краще. Намагаєтесь пожаковати, де тільки можна, ні на цалю не попустите…
– Їдь, пане гетьмане, в Москву й сам побачиш до себе царську ласку…
– Ех, та царська ласка, – з досадою вимовив Виговський. – Навіть усіх моїх посланців затримують у Москві. А мене батогом на дибі лоскотатимуть. – Відпустив повід, вороний румак, круто вигинаючи шию, помчав його навздогін за військом.
Під Чигирином гетьман розпустив військо на жнива.
XIV
Одягнувши стару (до скотини) свиту, Матвій вийшов у двір. Під перекинутою догори дном бочкою глухо квохала квочка, випустив її (сидить давно, ще здохне), попередньо вмочивши у зріз з водою, – обтріпуючи воду, квочка побігла в бузинові хащі під тином, – сипонув качкам посліду, постояв, поки качки поїдять, – кишкав на горобців, викидав з‑під коней гній і взявся за шкребло. Робив усе завзято, охоче – скучив по роботі, шкребло аж сичало в його руках, по тому ще протер боки та крижі Зірки солом'яним віхтем (решту коней почистить наймит), взявся за сокиру, щоб обтесати нового вилошника (цей вже закороткий), і в цей час Федора покликала його до хати. Снідав неквапливо, мовчки, Федора присідала на мить і знову бігла до печі, вдавала, що там щось кипить, – їм було незатишно поруч і страва гірчила. Все поміж ними перемінилося, Матвій більше Федорі не дорікав, нічого в неї не випитував, але охолов, очужів, а основне, тепер у хаті, в господарстві провід вів він. Його слово стало законом, рішення виконувалися безвідмовно. Це склалося мовби само по собі, Федора підкорилася, здалася. Матвія більше не брало замилування на її шляхетність, але Федорині охайність, акуратність схвалював у душі, як і раніше. И краса її палила йому серце, але вже не так, як колись: ятрила, викликала напади смутку та злості. «За все треба платити», – згадувалися десь почуті слова. Він уже заплатив один раз, коли б тільки на цьому скінчилося. У вікні бився великий смугастий шершень, – такий укусить, тиждень болітиме, – Матвій узяв рушника, накрив шершня й поніс з хати. Біля ґанку на нього чекав Трохим В'юн, – побачив у вікно, що господар снідає.
– Я теє… – м'явся В'юн. – Коли будемо починати? На горбках ячмінь вже мовби дозрів…
– Ще рано, – впевнено відказав Матвій.
– Либонь… Я й прийшов… Мені до млина треба.
– То їдь.
– Еге ж, поїду. – Але не йшов. Ковзнув поглядом по городу, де посхиляли великі, з сухими пелюстками одцвітин голови соняхи, далі по своїх чоботях, кинув мовби проміж іншим: – Сидора бачив…
Матвій здригнувся. Гостра скалка стала в грудях.
– Де?
– В лісі. На Ястребщині…
– Прибиш?
– Був без зброї… Гомонів з ним. Сказав, що у Веретенцях живе.
«Як він може жити у Веретенцях, коли був з пушкарівцями», – трохи не скрикнув Матвій, та вчасно спохопився. Либонь, хто про те знає… Сидір тулявся в Полтаві лише кілька тижнів… А все ж…
Журавка вернувся до хати, доснідував мовчки, і вже коли поклав ложку, мовив:
– Сидір не приходив?
Вогняні відсвіти з печі грали на Федориному обличчі, й нічого на ньому прочитати Матвій не зміг.
– Чого б мав приходити?
– Тобі краще знати. Об'явився він у лісі.
Аж тепер миска у Федориних руках дзвякнула об припічок.
– Нехай у лісі й лишається.
Матвій подивився на Федору довгим поглядом. Почукикав на нозі Катеринку й пішов готувати реманент до жнив. Гострив серпи, наклепав косу, поміняв мотуззя на грабках. І весь час думав про Сидора. Багато кривди завдав той йому. Хотів позбутися його, Матвія, для того підчерчував бортні сосни й казани вкрав, аби кинути на нього підозру. І як усе те сталося? Звідки воно в ньому? Мовби був тихий, відданий йому… Либонь, відданий зверху, а там, всередині, чорти гострили ножі. Людська душа гаряча і темна, як казан з смолою: вогонь давно погас, а на дні все ще чорно булькає. Спалахнув Сидір до Федори любов'ю? Кажуть, людина в тому не винувата. Брехня. Чоловік має володіти собою… Одійти вбік з Богом… Світ широкий. Він би не голим відпустив його… Аж він он як! Матвій може вказати на нього уряду. А якщо Сидір розкаже все про Супруна?… Що йому втрачати.
Сеї ночі Матвій пробуджувався кілька разів. Сідав на лаві біля вікна, дивився крізь круглу прозору шибку (всі інші були круглі, матові) в поле. Стояла місячна ніч, верби гойдалися в срібнім сяйві, опівночі пробігли в сивому мареві якісь вершники, і знову пронизана білим світлом тиша. А тоді спохмурніло, небо затягло рваним ганчір'ям хмар, зробилося темно, неначе в погребі. Такі ночі люблять злодії та нечиста сила. Матвій кинув на лаву подушку, поклав на підлозі біля себе рушницю та шаблю й так доспав ніч.
…Ранок втопився в росяній повені, великі сиві краплини спалахували синіми іскрами на моріжку, на бур'яні. Ті роси втопили навіть тривогу в Матвієвій душі: милувався росами, черідкою гусей, які виходили за ворота, лошам, котре вибрикувало в загорожі, милувався наливом яблук і першою смагою ще недозрілих грушок, і пізнім цвітом красолі на тичині. Піде він у поле, подивиться на ячмені, а тоді розстеле отамо під грушею килимок і порозкошує біля кухля з сирівцем. Про грушку, про килимок мріяв не раз.
Ледве сонце спило роси, вийшов з двору. День стояв погожий, по чистому небу пропливали легенькі замріяні хмаринки, прошелестів вишняком вітрець, гуси збили в копанці білими крильми чорну воду, молоді горобці спурхнули з в'яза й посідали на ворині, й далі перелітали вподовж вір'я поперед нього. «Як гарно, – подумав Матвій, – як хороше жити…»
У лісі кувала зозуля, загадав, скільки йому жити, а вона кукнула два рази і вмовкла, ще тричі загадував, і знову вона кукала по два‑три рази.
Задуманий у власну долю, у жнива, зупинився наче вкопаний: під дикою яблунею, яка все своє віття простягнула в поле, до сонця, стояв Сидір. Великий, темний на виду, босий, в короткій свиті, підпоясаній старим квітчастим поясом, за котрим стримів ніж.
Ні той, ні той не віталися. Матвій не зводив очей з свого колишнього годованця, нині з ворога. Хотів розгадати, коли той з довірливого, прихильного хлопця став ворогом. Чи тоді, коли покохав Федору, чи ще раніше? Ворогами найчастіше стають ті, кому робимо найбільше добра. Міру добра відважують такою ж мірою зла. Не хочуть, не вміють бути боржниками? Лютяться на власні недосконалості? Але ж був тихим… Ніколи не знаємо, що коїться в чужій душі, що там в'яне, а що проростає.