– Отож Чернігівське, Брацлавське і Київське воєводства, себто Україна наша, оголошена вольним та незалежним краєм, злученим з Польщею, яко й князівство Литовське, три краї, творять одну спілку рівних між собою республік під рукою одного короля, обраного всіма разом…
Його перебили:
– А що таке республіка?
– Король, отже, над усіма?
– А воєводство Волинське куди поділося?
Михненко знову нудно й байдужо пояснював:
– Республіка, це, ну… Такий уряд… Де голова – король.
– Над усіма?
– Аякже. Його обирають, а як помре, тоді обирають нового.
– З наших чи тільки з поляків? – запитав маленький, миршавий козачок з носом‑бурулькою і загнав писаря в глухий кут.
– Ма'ть, тільки з поляків.
– Отакої. Так він і жалітиме і допильновуватиме своїх.
– Над ним стоятиме сейм.
– Також з поляків?
– А ти більше слухай та менше запитуй, – розсердився Михненко й, щоб уникнути нових розпитувань, почав швиденько читати:
– …«Унію знести й надалі терпіти як римську, так і грецьку релігію». (Тут знову посипалися запитання, але Михненко на них не зважав.) «Київський митрополит зі своїми чотирма владиками хай завжди матиме місце в сенаті Корони Польської. Війська компутового козацького має бути не більше шістдесяти тисяч, або як вельможний гетьман на реєстрі подасть. Старожитні церкви, монастирі з усіма своїми господарствами мають бути привернені козакам. А щоб не були вони під світським завідуванням, то хай мають для себе дві свої академії, одну в Києві, а другу де схотять, свої школи, архіви та друки. Всім має бути даровано і щиро відпущено все минуле, а коли б було не так, але інакше, то й перемир'я розривається. Не платити податків до Корони і не знати по обох Українах іншої якої юрисдикції, окрім самого свого козацького гетьмана. Йому ж, гетьманові, вільно представляти королеві того зі своїх козаків, кого захоче нобілітувати, а щоб мало те свою міру, то нехай гетьман вибере зі своїх підлеглих по сто чоловік з кожного полку в рік…»
На цьому місці Михненка знову обірвали, козаки захвилювалися, загартували й не вгомонялися довго. Запитували, що таке «нобілітація», й Михненко пояснював, що це виведення в шляхту, й тоді першим закричав маленький миршавий козачок з носом‑пиптем:
– По сто на рік з полку? А в нас у полку скілько козаків? Дві з половиною тисячі. То це мене пропхають у шляхтичі через двадцять п'ять років? Я до того й не доживу. И появляться молодші, спритники…
– Ти такий в'юркий, що пролізеш першим, – жартували одні. Інші юртували, хвилювалися. Цей пункт викликав найбільше суперечок і хвилювань.
– Я й сам не полізу в шляхту, – кричав білобровий, з хвилею пшеничного чуба, який вибився з‑під шапки, козак.
– Полізеш. Ще й як.
Летіло в повітрі бабине літо, чіплялося за шапки, за плечі козаків, одна довга‑предовга павутина вчепилася за Михненкову шапку, на її кінчику гойдався павук. Вгорі пливли білі, наче лебеді, хмари, й голубіло небо, але козаки не бачили ні неба, ні білих хмар, розпалювалися все дужче, декотрі вже брали один одного за кунтуші.
Врешті Михненко махнув рукою і почав читати далі:
– «На Україні не має бути ніяких коронних обозів, хіба довелося б їх туди затягати задля потреби, але ними буде командувати сам гетьман, якого обирає після смерті тепер живого король і то з чотирьох кандидатів, які вибираються з Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Велике князівство Руське матиме владу найвищого трибуналу, туди надходитимуть справи до рішення з менших судів, матиме власну державну скарбівницю, куди йтимуть усі доходи й податки з князівств й обертатимуться тільки на власні потреби, власну державну старшину: канцлерів, маршалів, підскарбіїв. При волостях і установах вільно буде кувати власну монету для заплати козацькому війську. Мати поміж собою загальні спільні ради і спільні сили супроти ворога і дбати всілякими способами, щоб була вільна навігація до Чорного моря. Поштарі, маршалки та інші достойники мають бути подібні до коронних… Гетьманові козацькому не шукати в сторонніх монархів жодної протекції, а знати себе вірним лише своєму королеві…»
– Це ж як, знову під короля? – пролунало десь позаду, й козаки захвилювалися, загомоніли.
– Короля обираємо самі, на три краї… – намагався пояснити Михненко, але його не слухали.
Матвій вибрався з натовпу. Він ішов і думав, перетрушував почуте раніше, перебирав щойно прочитані Михненком пункти і все дужче впевняв себе, що пакти укладені дуже добрі. Навіть при тому, що йому особисто нобілітації не дочекатися, його власна козацька справа зчаділа чорним димом. Хто нині його нобілітує? Якби все було так, як раніше, він би отримав шляхетське звання одним з перших. Позаду йшло двоє козаків і гомоніли:
– Ох і справного трактата уклав гетьман. Ми ще ніколи не мали такого…
– Переяславський не гірший.
– Не кажи. Там – під царем, під воєводами. А тут – усі рівні. Три… ці самі… якїх – республіки. В сенаті усіх порівну…
Почулося голосне зітхання.
– Пакти, може, й добрі… Тільки обдурять нас ляхи, як вже не раз дурили. Ти як хоч, а не примиряться вони, щоб ми стали з ними в один аршин…
– Таж натерли їм перцю в ніс. Скільки разів били… Охмолосталися, отямилися. Викруту в них іншого немає.
– Поки що… Ой, Омельку, Омельку… Хіба ж ти не пам'ятаєш… Твоя спина, може, й не пам'ятає, а батька твого, діда? Такі землі втратили, такі фільварки… Не попустять вони.
– Нам коб лишень передихнути, вбитися в колодочки.
– И сього не дадуть.
Козаки повернули ліворуч, понесли балачку понад ставочком у свій курінь. А Матвієві ні з ким і словом перекинутися.
Журавка напував Зірку біля броду з маленької річечки Карасика, що біля Олешні. Як і всі сіверські річки, Карасик – бистра й холодна, та вже остуджена й вияснена осінню до дна. Зірка пила довго (Матвій, задуманий у своє, забув її розгнуздати), цмулила воду, піднімала голову й тоді з її губів спадали важкі краплі та кльокали на плесо. І враз сонце розлетілося на друзки, а його й далі дробили кінські копита: через брід пролетів гетьман із почтом – двоє козаків попереду, троє позаду. Сидів у сідлі молодо, наче влитий. Вискочив на горб і враз натягнув поводи, махнув вершникам рукою, спустив коня на кілька кроків униз. Зупинився, втомленим сумним поглядом обмацав Матвія. Журавка зняв шапку, опустив голову. Це вперше після його вигнання з канцелярії гетьман зупинив на ньому погляд.
Мабуть, і Виговський не знав, що сказати, хотів трохи збадьорити козака, але не міг до кінця подолати досади та осуги на нього. З губів злетіли зовсім не ті слова, які намірявся мовити.
– Винуватий сам…
Матвієві зшерхло в горлі, під очима забриніли сльози.
– Несу хрест… Рідна кров… – і зовсім вилетіло з голови, що мріяв про отаку зустріч і хотів попросити в гетьмана абшиду.
– Поспокутуй ще трохи… гріх свій. – І вже інакше, довірчо: – Що думаєш про пакт? Що козаки гомонять?
Матвій намагався і догодити гетьману, й сказати правду:
– Мені всі статті гарні. А козаки… Всіляке гомонять. Одні кажуть – вони нам на велику користь. Інші таки бояться ляхів. Мовляв, пили кров… і зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують.
Виговський подосадував, що навіть цей козак, зичливий йому, не вповні все розуміє.
– Так треба. Поки що… Немає в нас іншого викруту. – И повторив: – Поки що. Втямив?
– Так, – хитнув головою Матвій, хоч втямив не до кінця. «Гетьман хоче з часом і ці пакти одмінити?»
– Одіб'ємось од москалів, тоді…
– Кажуть, – обережно мовив Матвій, – під Сєвськом війська московського гибіль…
– Неправда, – рішуче заперечив Виговський. – Розсіяне воно по пограничних містах. Не важилося вийти на нас. А я хотів… За одним разом.
А сам пригадав останню старшинську раду, на якій схиляв полковників бити на московські міста – Білгород та Путивль – і вимагати, аби видали бунтівників, котрі ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалі спроби під Камінним та Олешнею.
– А що в сотнях про це кажуть?
Матвієві до жару в грудях хотілося догодити гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати: