На брата брат – Юрій Мушкетик

– Відведіть царського посланця на кватирю.

Слідом за Портомоїновим прибіг на змилених конях інший царський гонець – Тюлюбаєв, але гетьман його не прийняв.

XV

Матвій ніс свою козацьку службу – покуту – у другій Чигиринській сотні Чигиринського полку; перша сотня – з козаків міста, друга – повіту. Чигиринські сотні йшли одразу за гетьманським бунчуком, їм менше діставалося пилюки, але доводилося пильніше дотримуватися строю, частіше бувати на варті та на посилках у гетьмана. Нині ж то й зовсім – вітер віяв од Дніпра, всю пилюку, яку здіймало військо, несло на перші сотні, накривало їх, неначе величезною рядниною. Матвій їхав у передостаннім ряду, під ним ішла Зірка, чала кобила (лоша вже випасалося в табуні), непоказна з вигляду, з маленькою головою – посеред лоба світилася біла пляма, – зі збитим лівим клубом, сумирна й слухняна, як добре вимуштруваний мисливський пес, розуміла господаря з найменшого поштовху коліна, доторку руки до шиї, а основне – швидка, як вивірка. Розпочинала біг мовби неохоче, збиваючись з копита, а коли розжохувалася, розбігалася, гатала, летіла якимось дивним, заячим скоком (доводилося міцно триматися в сідлі), найкращий румак не міг збігти з нею. Такий кінь для козака – скарб, змилить погоню, наздожене втікача; що з того заграя, який пройде за музиками через село, піднявши хвоста та підкидаючи копита, а в полі вхекується на першій верстві.

Пасмурно й чорно було в Матвія на душі. Одкололо його життя од зеленого берега й понесло в холодну в'язку каламуть. Раніше він знав майже все, що діялося в генеральній канцелярії, а тепер навіть гаразд не відав, куди йдуть. И думалося йому, що життя дається людині хтозна для чого, й, може, не завжди воно означене Божим промислом; донедавна думав зовсім інакше, весь час світив йому попереду світлячок, вабив і кликав, і життя здавалося хоч і суворим, але принадним. І враз все те розбилося, світлячок погас. Порожніми очима ковзав по степу, по вижатих полях, по сірих гречках, женці дивилися на військо з‑під піднятих рук, у яких поблискували серпи: скільки його вже пройшло цим шляхом, куди йде, кого побивати, а може, буде побите само, женці постоять і нагинаються – війни минають, а хліб росте, він треба всім. Трапилися назустріч вози з снопами, снопи вкладені рівно, до ладу, міцно притиснені гладенькими рублями – хазяїн везе, отак і він би возив, та… Попереду Матвія бігла по землі хмарка, він мовби попихав її, а далі полетіла швидко, й степ до самого обрію залило сонце, вітряки махали крильми на горбі, мовби одпихалися від вояків («цур вам і пек, ще попалите»), раптом звідкілясь узявся вихор, збив кілька козацьких шапок, і козаки реготіли, закрутив віхоть соломи й поніс високо‑високо вгору, й він згинув з очей.

В останньому ряду другої чигиринської сотні їхав… Сидір. Кінь під ним рябий та брюхатий, зброя блазнівська – столітня турецька пищаль, поточене шашелем ратище, шабля в поржавілих наділках – пошкодував грошей на нову чи не мав їх, одначе в похід вибрався, й невідомо, по картці чи сам – хотів утвердитись у своєму козацькому званні. Понуро сидів на рябому салотрясові, діставав з кишені якесь заласся – сущики чи бублики, жував. Ох і неприємним було це сусідство Матвієві, та ще й, може, небезпечним; вони не розмовляли між собою і вдавали перед козаками, що зовсім незнайомі. Але ж сховати правди не можна, козаки пересміювалися. Матвій не міг приховати злорадості, коли козаки пустили коні риссю, Сидір гуцав у сідлі, сидів у ньому, як пес у човні, хоч наохляп – це Матвій знав – літав, як вітер, одначе одна справа – баба на печі, інша – на возі…

Військо йшло не поспішаючи, часто зупинялося; варили козацьку кашу, перепльовували, впродовж усього шляху до війська приєднувалися нові полки й сотні. Йшли затяжні іноземні полки – всілякий набрід з усієї Європи в латах і панцирах, півнячих хвостах і орлиних крилах, – ярепенистий, перепоїстий, неслухняний, – збивала куряву козацька піхота в лихій одежині, комашилася оддалік орда з Карачбеєм (проковтнула полузорську образу та сподівалася надолужити в новому поході, а може, розрахувався з нею гетьман золотом), скрипіли тяжари, розтягнувшись на багато верстов. Куди йдуть, чого, проти якого ворога, достеменно ніхто не знав і поки що не вельми клопотався тим. Уряд на чолі, йому видніше.

Біля Хорола Джулай, татаркуватий чигиринський полковник, відчахнув обидві чигиринські сотні й повів у ліву руку на Верзуни, на Пулинці і Хорошки. И знову козаки не знали, куди їх ведуть і чому така таємничість – пробиралися лісовими дорогами, обминаючи містечка та села, перепочивали тільки по лісах та балках, і від'їжджали та під'їжджали дозори, й шепотілися з Джулаєм невідомі козакам люди, перебрані в ченців та старців.

Зупинилися в балці, стали всі на молитву, ще не дочитали «Отченашу», як на горі з'явилися якісь вершники, Джулай схопився з колін, кинувся до коня, вершники зірвалися й згинули, і далі Джулай ходив стурбований, наказав пильнувати, щоб ніхто не відстав, й коли на овиді знову з'явилися чорні постаті, кинув у обхід роз'їзд, і козаки потім довго сміялися, а Джулай сердився – то виявився табунець дрохв. А далі знову глуха дорога, стерні й спека, злетить, сяйнувши білим пір'ям, з криком з‑під кінських копит хохітва, шугонуть важкі перепели, коники стрекочуть у стернях, аж закладає вуха – все для чогось… і все ні для чого. Так подумалося Матвієві. Бо ні для чого, найперше, саме людське життя. І оці походи, оці турбації, злоба й ненависть.

Ночували в лісі, Матвій знову попав у варту, до півночі ходив поміж деревами, відганяючи від обличчя комарів, відганяючи сон, який змикав очі, козаки спали, повкривавшись киреями, десь у гущавині реготілася сова, тіні снувалися поміж дерев, то сходилися докупи й виповідали одна одній своїй таємниці, то розходилися знову.

Туга ломила Матвієві груди, хотілося здійнятися й піти світ за очі… Куди підеш? Якби то можна скласти десь під кущем свої думки, а ще краще – прикопати їх… Колотив думки в голові аж до ранку, а під ранок упав туман, густий і мокрий, перемішав і ліс, і козаків, і коней, з шатра виліз Джулай, вмочив довгі, кучеряві на кінцях вуса в туман, як у сметану, й вони одразу поодвисали й стали ще довші. Протер очі й наказав козакам підніматися, ладнатися в дорогу й триматися один одного – не відставати. Пливли вибоїстою дорогою, на кущах висіли віхті зчесаного у возовицю сіна, а далі – знову поля та луки, туман розвіявся – його спило сонце й ще якийсь час визбирувало погублені в травах намистини, по обіді стали в захищеній вербами долині, на дні якої в гривці поруділих на вершечках осок біг струмочок. Коні пустили на пашу, відв'язали від сідел кілька збитих кіс, понабивали їх і косили на схилах отаву та носили в долинку. З північного схилу в долинку заглядали високі темні хрести, на кладовищі ріс вишняк, обсипаний червоними краплинами вишень, декотрі козаки полізли до кладовища, Джулай перейняв їх, завернув. На кладовище послав варту і в усі інші кінці вислав піші дозори.

У двох ковбанях струмка козаки набачили головнів, вони пролітали стрілами з ковбані в ковбаню, декотрі козаки влаштували собі з того грище, виполохували головнів з однієї ковбані, й поки ті летіли в другу, намагалися впіймати – ловили руками, сорочками, штаньми, але рибини були, як блискавки, вдалося вхопити тільки кілька, й вони стрибали в траві, виблискуючи срібними боками та водячи жабрами. Чи не найдужче метушився Сидір, мормулуватий з вигляду, виявився метким та спритним, вихопив аж три рибини й тепер світив великими зубами до козаків. На подив Журавці, ті охоче приймали його до компанії, і був він зовсім не таким, яким його знав Матвій – понурим та мовчазним, – а веселим та дотепним, і тільки іноді, коли вони випадково зустрічалися поглядами, помічав у Сидорових очах важкий каламутний туман.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: