На брата брат – Юрій Мушкетик

«Не козаки зламали спілку, а ми. Гордощі наші винуваті… Вони билися з нами за свободу, а ми за безсильне панування».

А позаду незгідливих з козаками шляхтичів сірою совою снував Казимир Беневський і нашіптував у вуха: «Що таке скасування унії? Нам тепер треба пристати для ока, щоб їх тим принадити, потім ми спорудимо закон, що кожен може вірувати, як хоче, от і унія лишиться ціла. Автономія України‑Руси теж пробуде недовго, козаки, які зараз втішаються цим, вимруть, а їхні нащадки вже не так гаряче будуть се обстоювати, й потроху все стане, як перше було».

Колотилися місяць, врешті прийшли до згоди: щось відтяли, чимось поступилися поляки, чимось – козаки, деякі пакти переписали заново, та так конозисто й заплутано, що ніхто не міг потрактувати їх доконечно. И знову всі зібралися в сенатській палаті, й урочисто та пишно затвердили трактат, і склали присягу на Євангелії король Ян‑Казимир, коронні й литовські гетьмани – за все військо, канцлер, підканцлери, маршалки, по тому митрополит Київський приніс своє, оковане золотом, Євангеліє та хрест і на них склала присягу українська старшина; значніші – поодин‑цю, а далі Груша прочитав слова присяги за всіх. Відтак всі разом рушили до церкви Святого Івана, відстояли там службу, поляки молились своєму Богові, українці – своєму, а щойно вийшли з церкви – уперіщив дощ. Сійонув з невеликої сизої хмарки, яка звісила кудельки над містом, теплі, пружні струмені падали скісно на православні і католицькі голови, в кінці ще й зблиснула над Замковою горою райдуга, і всі сміялися, бо ж дощ – Божа благодать, він положистий до всього доброго, отже, й до укладеного миру.

Кілька днів по тому бучно бенкетували в королівському палаці і в палацах князів та інших вельмож, випили море оковитої, аглицької горілки та коштовних заморських вин, виголосили безліч пишних промов з вірою й без оної, козаків посольства урочисто проголосили шляхтичами. Вийшли з палацу, де було складено козакам нобілітацію на шляхетство, світило веселе, жовтаво‑оранжеве сонце, й ічнянський сотник Пархоменко, ступивши кілька кроків, зупинився, подивився собі під ноги й штовхнув ліктем під бока свого сусіда, значного козака Папушу:

– Поглянь‑но, Марку. А що, довшою стала тінь від мене, як мене зроблено шляхтичем?

Козаки засміялися. Поляки, які також почули Пархоменків жарт, недобре хмурили брови. Хмурив широкі, неначе садові гусениці з сивими колючками посередині, брови також Носач – сподівався для себе на щось більше (сам гаразд не знав, на що), й не одержав того, збивалися з кроку й деякі сотники та значкові товариші: колись їм у таких посольствах давали маєтності – поля й сіножаті, річки та млини, нині ж вертаються з порожніми руками. Самим шляхетством голого черева не закриєш.

Сулима і Верещака розповідали гетьманові про сейм. Верещака більше про вина та меди, про гульбиська, бенкети, а Сулима про те, що говорили на сеймі й поза сеймом. Не втаїв, що чимало шляхтичів мають Гадяцькі пункти за обмильні для козаків, поляки допильновуватимуть їх якийсь час, а коли знову вб'ються в колодочки, почнуть обрізати один по одному та прибирати козаків до рук.

– Налякані вони, а мине страх, мине якийсь час – за старе візьмуться, – казав Сулима, тримаючи в руці велике, прозоре, жовте, як віск, яблуко (таця з яблуками стояла на столі) і роздивляючись його на світло. – Треба нам вуха поставити сторч.

– Мине якийсь час, – мовби сам до себе мовив гетьман. – Для них і для нас.

«Протриматися б хоч літ з п'ять… Щоб жита кілька разів одколосилися… Щоб діти підросли, й козаки не знали нічиїх зваб… Щоб у горнах перекипіла нова сталь на шаблі…»

…Здавалося, після такої перемоги й небо мало б прихилитися до гетьманових ніг, а край упокоритися, заспокоїтися, заясніти. Не упокорився, не заспокоївся. В розорених війною Полтавському, Миргородському, Лубенському, Іркліївському полках і далі булькотіло, кипіло, люди не хотіли братися за чепіги, а коси вигострювали не на трави, які перестоювали, а на братні голови. В лісах, по байраках блукали ватаги прибишів, перестрівали чумацькі мажари, шарпали хазяйські вози, розбивали двері комор та вікна в хатах. Посіяний московськими звабниками дурман дав буйні сходи, люди гомоніли, що за Москви у них би не було панщини, що вони б не платили чиншу та не утримували війська, навпаки, цар сипав би до їхніх кишень таляри зі своєї калитки, московити й далі засилали звабні листи від Трубецького й самого царя, Трубецькой писав, що він приходив на Україну для тихої, дружньої розмови, а його зустріли мушкетними випалами, й Виговський написав йому: хто ж приходить на розмову зі стотисячним військом та вистинає до ноги міста і села, не обманюйте нарід, не чиніть нового лиха, ми готові до розмови, але справді дружньої, й тільки як рівний з рівнею. Складайте угоду з нами та поляками, витворімо одну спілку, слов'янську, в якій пануватимуть мир та злагода.

Такої спілки, де всі були б рівні, Москва не хотіла. Нехай буде спілка, але тільки під московською рукою.

Гетьман почувався, неначе у випаленому степу; видно далеко й не видно нічого. Величезна влада у руці, а сама рука безсила, бо влада – це вогонь, яким можна спопелити інших і який пече власну руку. Її сила, яка дає все й нічого, проклята, їй мають скоритися всі добровільно, тоді вона на добро, на щастя. Нині ніхто коритися не хотів. Люди жадали негайних перемін, вони не хотіли чекати, не могли чекати (життя коротке), дай все зараз. Візьми у когось і дай мені!

Чорним, моровим повітрям розповзалися по Україні пущені чужинцями чутки, що гетьман і старшина знову запродали нарід ляхам, що небавом почнуть повертатися у фільварки пани й поженуть нагаями посполитих на поле, урівняють, як і колись, їх з бидлом, каратимуть за Хмельниччину страшними карами.

Не дрімали й власні зловорожці. Так, давно покинув молитися Богу, плів чорні сіті Ніжинський протопоп Филимонов, множив обманні листи, таємно писав до Трубецького та Шереметьева в Київ, оповідав, що де і як ведеться та коїться в цій стороні, фальшував грамотки та розтикував їх мирянам, підбивав на кривавицю полковників, сотників, значкових товаришів – сподівався у відплату за все це великого хосену від московитів. Сподівалися й інші.

Самозваний, випхнутий Москвою, прокричаний ватагою дейнеків гетьман Безпалий вигрівав на теплій лежанці старечі кості, подрімував, і куплена на московські гроші булава раз по раз вивалювалася з його рук, на неї жаско поглядали Василь Золотаренко – шуряк Богдана Хмельницького й швагр покійного гетьмана Яків Сомко, й переяславський полковник Тиміш Цюцюра; леліяли про неї думку, запхавши її в найдальші закомарини, як ховає злодій крадене, колишній джура Богдана‑Зіновія хитрий і підступний Іванець Брюховецький, Павло Тетеря й ще кількоро старшин; стежка втопкана до булави пряма – підлеститися до Москви (чи до Польщі), проголосити себе її прибічником, оборонцем народних прав та давнин (щоб вивищиться в очах козаків) і скликати під свою убогу короговку всіх невдоволених нинішнім урядом гультяїв та нероб, колотив та прибишів. Не бажала вгамуватися й Запорозька Січ, вибачити Виговському його непошанівку до неї й нехтування нею при обранні на гетьманство, колотилася й вар'ювала і випихала на гетьманський стілець Юрія Хмельниченка, настановляла його, аби домагався гетьманських прав.

Запорожці й слухати не хотіли про будь‑яку спілку з поляками. Тамували роздратування найближчі підпомічники гетьмана – генеральні старшини, донедавна мали гетьмана за рівного собі, він дослухався до кожного голосу на генеральній раді, а тепер враз вивищувався над усіма, ставав князем, всевладцем, чиї веління мали королівську силу. Як то можна миритися з цим! Він з такого ж роду‑племені, як і вони, той самий куліш і ту саму саламаху сьорбав з похідного казанка… А тепер він – князь! Пробі! Зсадити… Потоптати… Принизити! Знищити! Що буде з того – байдуже, хоч і вселенський потоп. Нехай затопить всю Україну, але спершу погине самовладний гетьман‑князь!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: