На брата брат – Юрій Мушкетик

Хотілося розмови щирої з людиною, яка не підлещуватиметься, нічого не проситиме, ні на що не сподіватиметься. И тоді згадав про Братка, ченця Хрестовоздвиженського монастиря, колишнього однокашника‑спудея, який не дійшов з ним до богослов'я, а відколовся ще десь на піїтиці, щез на довгі роки, потім об'явився в Києві, по тому знову щез, а недавно, навідавши святих ченців і зробивши обзір Полтави та околиць з монастирської дзвіниці, гетьман довідався, що Браток відмолює свої чи чужі гріхи в схимі.

Наказав осідлати коня. Розпитав, де сидить Браток, не захотів, щоб йому показували дорогу, з ним їхало тільки три козаки охорони.

Сподівався зустріти виснаженого молитвами, хирлявого старця, а зустрів міцного, червонощокого діда з довгими сивими кучерями, які спадали з‑під бриля на плечі, й з густою, як непрорубаний ліс, сивою бородою. И не був він доконечно схимником, бо доглядав пасіку: з півсотні дуплянок стояло на невисоких помостах поміж дерев. Місце дике й принадне: гулясті дуби, бронзокорі сосни на уступах кручі, кілька з них, повалені буревіями, лежали, наче велети, розкидавши окостенілі руки‑віти. На галявині стояли чималенький омшаник і хижа з обмазаним зеленою глиною димарем. Від хижі – стежечка в ліс, і вниз – до струмка чи озерця.

Браток упізнав його одразу (та й відав, що гетьман пробуває в цих краях), підвівся з ряднини, на якій сидів, зняв бриля, вклонився, одягнув його знову – спокійно, без запобігання, без страху. Стояли один навпроти одного: Браток – кремезний і червонолиций, у білій полотняній сорочці і таких самих штанях, гетьман – стрункий, підтягнутий, у вірменській шапці з ріжком, у червоному жупані та синіх штанях, добре вичищених чоботях – шляхетний з вигляду і в поведенції – рознесені рікою життя, зведені докупи на хвильку.

– Сідай, – тихо мовив господар.

Гетьман сів, підігнувши ноги по‑татарськи.

– Вже навчився? – сказав Браток.

Був це натяк чи випадково сказані слова? Виговський черконув по ченцеві поглядом, той раптом усміхнувся:

– Я ні на що не натякаю.

Гетьман здивувався, знизав плечима. Він дивився на мальований полумисок, у якому лежало велике гусяче яйце. Показав на нього очима.

– Для чого?

– Все для того… Курка з яйця чи яйце з курки? Найбільша таїна світу. Од неї – все…

– То це ж не куряче…

– Немає одміни… Я вже майже відгадав…

Виговський не знав, кпить з нього Браток чи трохи з'їхав з глузду. Подивився в очі – вони були розумні, іронічно змружені. В повітрі дзижчали бджоли, одна сіла гетьманові на чуба, він хотів скинути її в траву, Браток застеріг:

– Не чіпай. Укусить. Нікого не чіпаєш – не вкусять.

– А коли перше чіпають тебе?

– На твій розсуд…

За кілька кроків від гетьмана на підмостці стояв вулик. Бджоли летіли із взятком, інші викидали щось з вулика, ще інші махали крильцями – гнали у вулик свіже повітря, ще інші стерегли…

– Чому в них так, а в нас?… – запитав гетьман.

– У них немає розуму…

– Розум – зло?

– Дурний розум… – І по хвилі: – Тебе пригостити медом?

– Не треба.

– Вина в мене немає.

– Я не п'ю… Хіба… коли… нікуди подітися…

– Такого не буває.

– В тебе – ні… В мене… Я не завжди вільний у власних вчинках. – І подивився пильно на Братка. Той знову усміхнувся. Тільки очима. Його вуста ховалися в густій зарості бороди та вусів, і слова, здавалося, вилітали з дірки, схожої на льоток вулика.

– Ти хочеш запитати, чи я задоволений?

Виговський вигнув дугою праву брову.

– Ти вгадуєш мої мислі.

– Це цікавить тебе з самого початку… Не ми обираємо путь. Нас ставить на неї Бог. Кого на яку.

– Не зовсім, – не погодився гетьман.

– Згадай свою… Жовті Води…

Виговський здався.

– Ми всі приречені. На любов, на зло, на отаке життя… Особливо ми, українці… Приречені й приспані… И не можемо здерти полуду з мозку та з душі…

– На все воля Божа, – смиренно, по‑чернечому.

– Але чому ж вона не для всіх однакова? У кожного свій Бог. У татар, у поляків… У нас з москалями Бог один, але він не заступається за нас.

– Не богохульствуй.

– Я не богохульствую. Я шукаю справедливості…

– Для кого? Для себе?

– Для себе… І для всіх. Але її немає.

Чернець раптом розхвилювався. Це було видно по очах: зіниці розширились і в них заграли зелені вогники.

– В тобі страх і непевність. І ненависть… І сумніви.

– А в кому їх немає? Покажи такого. Я шукаю праведну путь.

– Знову ж таки – для кого?

– Для поспільства. Для народу. Для України.

– «Для народу… Для України», – повторив Браток. – То й зроби… Для всього народу… Одним універсалом. І всі вузли розв'яжеш…

Виговський ударив кулаком по коліну:

– Хміль не зробив, побоявся. Хміль! А він же тримав у кулаці… Пищали… І полковники, й генеральна старшина. А я… Вже за годину лежатиму з перерізаним горлом.

– А сам хочеш – щоб для всіх?

Гетьман мовчав. Ся думка не раз скресала в його серці, билася, як птиця… Проголосити всіх козаками, одним універсалом: підсусідків, брагарників, наймитів… Зробити всіх оружними… і гордими. Либонь, одіб'ються і од Москви, і од Польщі, і од Туреччини… Але… що тоді буде? Хто кого слухатиметься… Почнуться переділи… Та до того й не дійде. Старшина не дасть проголосити такого універсалу. Гетьман попихав нею і боявся її. Вона за ним ревно і пильно стежила. Не дала б йому проголосити себе королем. Навіть Хмеля не допустила б до корони. Він – один з них. Тієї ж крові і тієї ж породи. Тільки вознісся вище… Одначе старшина… Лише вона по‑справжньому мислить і клопочеться прийдешнім України, її свободою, її долею. Вона розуміє, що ні під Москвою, ні під Польщею Україна ніколи не буде господарем на власному полі. А ще вона пильнує власної користі, і всі дудять не в одну дуду…

– Ті, що йдуть на нашу землю з мечем, не думають про справедливість, – сказав Браток.

– Певно…

– …Беруть бранців. А це не прощається ні людьми, ні Богом.

Останні слова різонули гетьмана ятаганом. Він зціпив зуби. Допікає йому колишній однокашник, застерігає його? Людина сама не знає, де їй безпечніше: застережешся від одного лиха, втрапиш під друге. Перевели розмову на інше. Згадали Київ, школу, навчателів, бешкети і кабеші. Навіть трохи посміялися. Пружина, яка бриніла впродовж усієї розмови в гетьманових грудях, розслабилася. Він підвівся.

– Можу стати чимось у поміч?

– Маю поміч найвищу.

Біля ґанку хижі цвінькала синиця. Вона знайшла розсипані крихти й скликала знайомих та родичів. З'явилася ще одна синиця, відтак ще дві.

– Досконале створіння, – сказав Браток. – Знайшла корм і одразу: «цвінь‑цвірінь» на весь ліс. «Сюди, сюди». А людина… Вхопить і сама жує, жує… І все їй мало…

Виговський легко вискочив на коня.

– Прощавай, Брате, – аж тепер згадав Браткове прозвисько. – Може, ще зустрінемося… Тут чи там…

Кінь розірвав підковою дернину. Хвиснула по голові ліщинова гілка, але шапка втрималася. Кінь помчав його по дорозі.

У ту мить з‑за омшаника вийшов Супрун – босий, у шкіряних штанях і спідній сорочці. В руках тримав татарського лука, на тятиві нервово тремтіла стріла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: