Браток упізнав його одразу (та й відав, що гетьман пробуває в цих краях), підвівся з ряднини, на якій сидів, зняв бриля, вклонився, одягнув його знову – спокійно, без запобігання, без страху. Стояли один навпроти одного: Браток – кремезний і червонолиций, у білій полотняній сорочці і таких самих штанях, гетьман – стрункий, підтягнутий, у вірменській шапці з ріжком, у червоному жупані та синіх штанях, добре вичищених чоботях – шляхетний з вигляду і в поведенції – рознесені рікою життя, зведені докупи на хвильку.
– Сідай, – тихо мовив господар.
Гетьман сів, підігнувши ноги по‑татарськи.
– Вже навчився? – сказав Браток.
Був це натяк чи випадково сказані слова? Виговський черконув по ченцеві поглядом, той раптом усміхнувся:
– Я ні на що не натякаю.
Гетьман здивувався, знизав плечима. Він дивився на мальований полумисок, у якому лежало велике гусяче яйце. Показав на нього очима.
– Для чого?
– Все для того… Курка з яйця чи яйце з курки? Найбільша таїна світу. Од неї – все…
– То це ж не куряче…
– Немає одміни… Я вже майже відгадав…
Виговський не знав, кпить з нього Браток чи трохи з'їхав з глузду. Подивився в очі – вони були розумні, іронічно змружені. В повітрі дзижчали бджоли, одна сіла гетьманові на чуба, він хотів скинути її в траву, Браток застеріг:
– Не чіпай. Укусить. Нікого не чіпаєш – не вкусять.
– А коли перше чіпають тебе?
– На твій розсуд…
За кілька кроків від гетьмана на підмостці стояв вулик. Бджоли летіли із взятком, інші викидали щось з вулика, ще інші махали крильцями – гнали у вулик свіже повітря, ще інші стерегли…
– Чому в них так, а в нас?… – запитав гетьман.
– У них немає розуму…
– Розум – зло?
– Дурний розум… – І по хвилі: – Тебе пригостити медом?
– Не треба.
– Вина в мене немає.
– Я не п'ю… Хіба… коли… нікуди подітися…
– Такого не буває.
– В тебе – ні… В мене… Я не завжди вільний у власних вчинках. – І подивився пильно на Братка. Той знову усміхнувся. Тільки очима. Його вуста ховалися в густій зарості бороди та вусів, і слова, здавалося, вилітали з дірки, схожої на льоток вулика.
– Ти хочеш запитати, чи я задоволений?
Виговський вигнув дугою праву брову.
– Ти вгадуєш мої мислі.
– Це цікавить тебе з самого початку… Не ми обираємо путь. Нас ставить на неї Бог. Кого на яку.
– Не зовсім, – не погодився гетьман.
– Згадай свою… Жовті Води…
Виговський здався.
– Ми всі приречені. На любов, на зло, на отаке життя… Особливо ми, українці… Приречені й приспані… И не можемо здерти полуду з мозку та з душі…
– На все воля Божа, – смиренно, по‑чернечому.
– Але чому ж вона не для всіх однакова? У кожного свій Бог. У татар, у поляків… У нас з москалями Бог один, але він не заступається за нас.
– Не богохульствуй.
– Я не богохульствую. Я шукаю справедливості…
– Для кого? Для себе?
– Для себе… І для всіх. Але її немає.
Чернець раптом розхвилювався. Це було видно по очах: зіниці розширились і в них заграли зелені вогники.
– В тобі страх і непевність. І ненависть… І сумніви.
– А в кому їх немає? Покажи такого. Я шукаю праведну путь.
– Знову ж таки – для кого?
– Для поспільства. Для народу. Для України.
– «Для народу… Для України», – повторив Браток. – То й зроби… Для всього народу… Одним універсалом. І всі вузли розв'яжеш…
Виговський ударив кулаком по коліну:
– Хміль не зробив, побоявся. Хміль! А він же тримав у кулаці… Пищали… І полковники, й генеральна старшина. А я… Вже за годину лежатиму з перерізаним горлом.
– А сам хочеш – щоб для всіх?
Гетьман мовчав. Ся думка не раз скресала в його серці, билася, як птиця… Проголосити всіх козаками, одним універсалом: підсусідків, брагарників, наймитів… Зробити всіх оружними… і гордими. Либонь, одіб'ються і од Москви, і од Польщі, і од Туреччини… Але… що тоді буде? Хто кого слухатиметься… Почнуться переділи… Та до того й не дійде. Старшина не дасть проголосити такого універсалу. Гетьман попихав нею і боявся її. Вона за ним ревно і пильно стежила. Не дала б йому проголосити себе королем. Навіть Хмеля не допустила б до корони. Він – один з них. Тієї ж крові і тієї ж породи. Тільки вознісся вище… Одначе старшина… Лише вона по‑справжньому мислить і клопочеться прийдешнім України, її свободою, її долею. Вона розуміє, що ні під Москвою, ні під Польщею Україна ніколи не буде господарем на власному полі. А ще вона пильнує власної користі, і всі дудять не в одну дуду…
– Ті, що йдуть на нашу землю з мечем, не думають про справедливість, – сказав Браток.
– Певно…
– …Беруть бранців. А це не прощається ні людьми, ні Богом.
Останні слова різонули гетьмана ятаганом. Він зціпив зуби. Допікає йому колишній однокашник, застерігає його? Людина сама не знає, де їй безпечніше: застережешся від одного лиха, втрапиш під друге. Перевели розмову на інше. Згадали Київ, школу, навчателів, бешкети і кабеші. Навіть трохи посміялися. Пружина, яка бриніла впродовж усієї розмови в гетьманових грудях, розслабилася. Він підвівся.
– Можу стати чимось у поміч?
– Маю поміч найвищу.
Біля ґанку хижі цвінькала синиця. Вона знайшла розсипані крихти й скликала знайомих та родичів. З'явилася ще одна синиця, відтак ще дві.
– Досконале створіння, – сказав Браток. – Знайшла корм і одразу: «цвінь‑цвірінь» на весь ліс. «Сюди, сюди». А людина… Вхопить і сама жує, жує… І все їй мало…
Виговський легко вискочив на коня.
– Прощавай, Брате, – аж тепер згадав Браткове прозвисько. – Може, ще зустрінемося… Тут чи там…
Кінь розірвав підковою дернину. Хвиснула по голові ліщинова гілка, але шапка втрималася. Кінь помчав його по дорозі.
У ту мить з‑за омшаника вийшов Супрун – босий, у шкіряних штанях і спідній сорочці. В руках тримав татарського лука, на тятиві нервово тремтіла стріла.
– Не встиг… – прохрипів він.
– То Бог оберігає розумних людей від дурнів, – суворо сказав Браток. – Хизуєшся! Якби ти таке вчинив… Згинь з моїх очей. І нікому не кажи, що ти мій родич.
…Увечері гетьман покликав Богуна. Розмовляли недовго, півголосом. А вранці чотири козацькі полки оточили підковою Полузор'є. Богун послав до Карач‑бея осавула з ультиматумом – відпустити всіх бранців. Татари довго вар'ювали, комашилися в долині, козаки ж обступили всі горби, чорніли на них, як велетні. Зо два десятки гармат було спрямовано дулами на Полузор'є.
Татари від'їхали ні з чим.
Долягав гетьмана Скуратов – нидів, пиляв, в'їдався в печінки, – таке мав веління й таку вдачу: аби їхав у Москву, аби розпустив козаків, аби вклонився Ромодановському. Дірочки кирпатого носа весь час до чогось принюхуються, щілини‑очі приглядаються, ріденька борідка теліпається то в той, то в інший бік. Четвертого червня, в п'ятницю, військо виступило на Чигирин, Скуратов не відставав від гетьмана ані на крок, метлявся за ним, наче солом'яний хвіст на свиті перезв'янина, боявся відстати, мовбито гетьман міг покинути військо й кудись щезнути. За містечком Манжеликом до гетьмана прибув козак, посланий білоцерківським полковником, зупинив Виговського просто посеред дороги й довго шукав листа. Його змилений, ухорканий кінь склячився посеред дороги, пускав у дорожній пісок шипучий струмінь, а козак мацав у себе за пазухою, зіпав ротом, – йому здалося, що загубив листа, – врешті вигріб з‑за пазухи шкіряну торбинку, подав. Гетьман читав, не злазячи з коня, брови його викруглювалися й викруглювалися, кутики рота посмикувалися, Скуратов аж підвівся в стременах, намагався зазирнути йому через плече, але гетьман враз повернув голову й жужма тицьнув листа просто в пику стольнику:
– Читай…
Той ухопив листа, впився в нього вузькими очицями.
– Я по‑вашому не вмію…
– А наш куліш по‑нашому їсти вмієш! – гарикнув гетьман. – Вже і в Білу Церкву приїхав воєвода, і в інші міста сунуть, наче сарана… Ідуть бунти заводити, людей під'юджувати… За мною наглядати.
Скуратов змигнув рудими віями, напнув лівий повід – його кінь тягнувся до придорожного куща.