На брата брат – Юрій Мушкетик

Посол скінчив і ступив на землю. Немирич, що сидів на першій лаві, заплескав у долоні, далі невміло загупали широкими, наче праники, долонями старшини й кресонули мозолями декотрі козаки. Вітер поворушив на плечах Беневського леопардову шкуру, а хтось з козаків голосно зауважив:

– Ти бач, одягнув рябого собаку.

На нього цитькнули.

– А що, панове‑молодці, сподобалася вам рація його милості комісара? – запитав піднесеним голосом Виговський.

– Говорить, неначе з неба, – почулися голоси.

И полетіли вгору шапки, покотився майданом гомін, сполохав шпаків з шовковиці, і вони полетіли за церкву. Козаки розкутурхалися, зривали з хоругв московські значки та герби, які ще позалишалися, й жбурляли їх у бур'ян. Але не всі козаки кидали вгору шапки. Чимало їх сиділо на землі в тупому напруженні, брижили засмаглі лоби; швидко, легко летять козацькі коні, та важко, повільно повзе думка по закомаринах козацького мозку, старіш козаки згадували присяги польських комісарів під Білою Церквою та під Зборовом, і згадували промову боярина Бутурліна в Переяславі, й спогадували, що з тих присяг та промов вийшло, і стояв перед очима спалений панський фільварок на горбі, а чимало пам'ятали й кривди, яких зазнали в тих фільварках.

Декотрим підніс дух і розвіяв сумніви гетьман, він казав, що нині, вперше в гісторії, стаємо до злуки як рівні з рівними, творимо в одній три держави – федерацію, й не буде там вищих, не буде нижчих, сидітимуть у сенаті польські, литовські і українські депутати, й більше ніколи не стоятиме на Україні чужоземне військо, не буде чужих комісарів, а унія скасовується остаточно.

Козакам чи не найдужче сподобалося про унію, і вони загукали «слава», а польські комісари поморщилися. Пункт про унію трохи не призвів до незгоди, козаки наполягали на її повній відміні, поляки не поступалися. Врешті піддалися з великою огурністю. «Та вже самі академії, наші власні академії, з мовою своєю, наукою своєю, – це вже півдержави», – казав знайомим козакам гетьман, але до сих слів козаки були байдужі, і він додавав: «І унію скурали».

По тому гетьман відкрив раду, обрали для переговорів та підписання трактату по кілька комісарів українських з кожного полку. Закриваючи раду, гетьман сказав:

– Цар обіцявся нам, що «не токмо права і привілегії од віку дані підтвердить і при вольностях наших нас збереже, но й паче ще особливі свої показати має милості», але замість оних відміняє права, предками нашими укладені й завойовані, хоче нав'язати нам свої, рабські, погані. Підписавши цього трактата, ми стаємо людьми вольними й житимемо за своїми законами, Богом даними, своєю волею, своєю правдою. Складемо клятву дотримуватися сеї угоди й зажадаємо цього від другої, дружньої сторони. Клятву мають скласти король і сейм.

Польські посланці висловили згоду, на неї були повноважені. Пункти домови заздалегідь були підготовлені Немиричем, схвалені Виговським, комісари читали їх і перечитували по кілька разів, одні викидали, інші вставляли, аж поки зійшлися на двадцяти двох пунктах і подали польським комісарам. Ті мали повноваження від сейму та короля, не хотіли приймати всі пакти, заходило до глухого кута, та всіх вивів окільною стежкою Тетеря, вмовивши українських комісарів поступитися деякими статтями.

На раді, де читали пакти, знову стався шарварок, забирали слово старшини, втручалися прості козаки, кожен обстоював свою думку, маючи її за найпевнішу, а чужу зневажаючи, розшаліле товариство ледве уговтав гетьман, закликавши всіх до згоди та підписання пактів і щедро окропивши їх оковитою з барил, привезених у глибоких глаб‑частих возах.

На тому й звершився Гадяцький трактат, з якого виросло стільки надій, стільки злоби, скільки не виросло зі всіх інших договорів, разом узятих, окрім хіба що Переяславського. Ще три дні гетьманські канцеляристи зачитували біля писарського намету охочим пункти трактату, одначе біля воза, з якого читали, товпилося люду значно менше, ніж біля возів з пінною та оковитою.

Матвій довго никав поміж наметами, його кортіло на власні вуха послухати пакти, а то й почитати їх, і соромився йти до писарського воза – там його всі знали, боявся зневаги, клину, косого погляду. Нарешті видивився, коли біля воза стовпилося найбільше козаків, зашився в товпу, зігнувся, вкляк. Матвій долучився до гурту, коли писар Михненко – вузьколиций, довгоносий, з вусами, схожими на обірване путо, перші статті вже прочитав, а що козаки мало що розуміли в них, кричали, перепитували, – розтовкмачував лінивим голосом – либонь, читав уже статті не вперше, втомився й збайдужів.

– Отож Чернігівське, Брацлавське і Київське воєводства, себто Україна наша, оголошена вольним та незалежним краєм, злученим з Польщею, яко й князівство Литовське, три краї, творять одну спілку рівних між собою республік під рукою одного короля, обраного всіма разом…

Його перебили:

– А що таке республіка?

– Король, отже, над усіма?

– А воєводство Волинське куди поділося?

Михненко знову нудно й байдужо пояснював:

– Республіка, це, ну… Такий уряд… Де голова – король.

– Над усіма?

– Аякже. Його обирають, а як помре, тоді обирають нового.

– З наших чи тільки з поляків? – запитав маленький, миршавий козачок з носом‑бурулькою і загнав писаря в глухий кут.

– Ма'ть, тільки з поляків.

– Отакої. Так він і жалітиме і допильновуватиме своїх.

– Над ним стоятиме сейм.

– Також з поляків?

– А ти більше слухай та менше запитуй, – розсердився Михненко й, щоб уникнути нових розпитувань, почав швиденько читати:

– …«Унію знести й надалі терпіти як римську, так і грецьку релігію». (Тут знову посипалися запитання, але Михненко на них не зважав.) «Київський митрополит зі своїми чотирма владиками хай завжди матиме місце в сенаті Корони Польської. Війська компутового козацького має бути не більше шістдесяти тисяч, або як вельможний гетьман на реєстрі подасть. Старожитні церкви, монастирі з усіма своїми господарствами мають бути привернені козакам. А щоб не були вони під світським завідуванням, то хай мають для себе дві свої академії, одну в Києві, а другу де схотять, свої школи, архіви та друки. Всім має бути даровано і щиро відпущено все минуле, а коли б було не так, але інакше, то й перемир'я розривається. Не платити податків до Корони і не знати по обох Українах іншої якої юрисдикції, окрім самого свого козацького гетьмана. Йому ж, гетьманові, вільно представляти королеві того зі своїх козаків, кого захоче нобілітувати, а щоб мало те свою міру, то нехай гетьман вибере зі своїх підлеглих по сто чоловік з кожного полку в рік…»

На цьому місці Михненка знову обірвали, козаки захвилювалися, загартували й не вгомонялися довго. Запитували, що таке «нобілітація», й Михненко пояснював, що це виведення в шляхту, й тоді першим закричав маленький миршавий козачок з носом‑пиптем:

– По сто на рік з полку? А в нас у полку скілько козаків? Дві з половиною тисячі. То це мене пропхають у шляхтичі через двадцять п'ять років? Я до того й не доживу. И появляться молодші, спритники…

– Ти такий в'юркий, що пролізеш першим, – жартували одні. Інші юртували, хвилювалися. Цей пункт викликав найбільше суперечок і хвилювань.

– Я й сам не полізу в шляхту, – кричав білобровий, з хвилею пшеничного чуба, який вибився з‑під шапки, козак.

– Полізеш. Ще й як.

Летіло в повітрі бабине літо, чіплялося за шапки, за плечі козаків, одна довга‑предовга павутина вчепилася за Михненкову шапку, на її кінчику гойдався павук. Вгорі пливли білі, наче лебеді, хмари, й голубіло небо, але козаки не бачили ні неба, ні білих хмар, розпалювалися все дужче, декотрі вже брали один одного за кунтуші.

Врешті Михненко махнув рукою і почав читати далі:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: