– Хто ж тому виною? – невизначено мовив Матвій.
– Не знаю, хто. Ти…
– Я? – аж шарпнувся Матвій.
– Ти, Хміль твій… Усі. Побили ляхів, а тоді відступили… І ляхи вигубили село.
– Хміль бився в захист України.
– А мені яке діло. Вона мені, та Україна…
– Даруй Боже, – підняв, неначе для хреста, руку Матвій. – Вона – ненька твоя.
– Я не знаю, хто мої батьки.
– Однаково. Виріс тут.
А сам подумав: «Що йому Україна – оце поле в грудомахах, оці ворони на березі… коли її немає в серці. Її не поселиш туди. Може, і я в тому винуватий?»
А він любив цю землю. І в грудомахах, і в ніжному зелі, і в стиглому колосі, хоч і не знав, за що любив, любив, як люблять власних дітей, матір, братів і сестер. Він був її часточкою, як жито, як пшениця…
– Я ненавиджу… увесь світ. І помщатимусь, – глухо мовив Сидір.
– Кому?
– Всім.
Матвій зненацька заспокоївся.
– И розпочав з мене?
– Я завжди тебе ненавидів.
– За віщо?
– Скрізь тобі талан… І хата, й левада… І жінка краля. Купив за гроші…
Матвій скрипнув зубами. Відчув, як загорілася права долоня, неначе у ній вже лежить руків'я шаблі, одначе стримався.
– Я гарував… і на хату, й на сіножаті… І тебе вчив, розуму.
– Таке твоє навчання: туди не доступи, туди не переступи. Віжками до крові побив…
– Лоша підрізав…
– Та нехай видохне вся твоя скотина.
– Заціп…
– Сала кришеника шкодував.
– Сам їв хліб з цибулею.
– Бо – дурний.
– Якби був дурний, то ходив би в рядні…
– Я ненавидів тебе…
– І мовчав? Тоді ти ще більший підляк. Пес нитковий. Як же ти прикидався… Видавав себе за вірного та щирого. Тепер я розумію, чого ти й біля москалів терся… Продавав…
Побачив, як хитнувся в сідлі Сидір. Вони зупинилися, Матвій збив Зірку на два кроки вбік, тримався насторожі.
– Не бридь дурного, – похмуро кинув Сидір. І очі його забігали.
– Якщо маєш хіть і мужність, діставай шаблю, – сказав Матвій.
Сидір мовчав. Він знав, що не вистоїть на шаблі проти Матвія, й шкодував, що не потяв його нишком трохи раніше. Якби знав, що Матвій бачив його якшання з москалями, то шимонув би в спину неодмінно. А тепер… Тепер потрібно чекати слушного часу.
Він бачив, як фехтував Матвій, навчаючи молодих козаків. Журавка усе робить статечно, розмірковано, до пуття, найвправнішим, найгарячішим козачкам не вдавалося нанести Матвієві жодного удару.
Сидір мовчав. Матвій зміряв його зневажливим поглядом і стиснув Зірку коліньми. Вона з місця пішла скоком. Незабаром оглянувся й не побачив Сидорової постаті – вона згинула в рудій каламуті. Додому під'їжджав по підсинених надвечір'ям снігах, правувався навпрошки, з лугу, вів у поводі коня й ледве не наштовхнувся на покинуте посеред городу опудало, аж сахнувся од нього. Вітер крутив бриля на палиці й тіпав полами свити, бриль був старий, подертий, свита – й поготів, але могли послужити ще одне літо на віддяк горобців, він зняв бриля та свиту й поніс під пахвою до двору.
XVII
Гетьман чекав з Москви посла, який би був повноважений на укладання договору, не гіршого за Гадяцькі пакти, а натомість звідти виїхав посланий ще раніше Пушкарем з доносною карткою значний товариш Полтавського полку син Якова Остряниці Іван Іскра. Він був спроваджений у Полтавський полк підбурювати людей проти Виговського. Іскра їхав у козирках, оббитих медвежими шкурами, а в простих, пронизуваних вітром санях їхав його джура, підстаркуватий парубок Замримуха. Він приморозив обличчя та пообморожував вуха, на вухах висіли схожі на угорські сливи продовгуваті балябухи‑водянки; Замримуха вертівся довкола Іскри, неначе залицяльник біля вередливої дівки: «ваша валечність», «ваша вельможність» раз по раз злітало з його пошерхлих губів, вимовляв ці слова смачно, з приємністю, і вони лоскотали великі, приплюснуті до потилиці хрящуваті Іскрині вуха. «Будеш у мене генеральним суддею», – сказав Замримусі на виїзді з Москви Іскра. Там же, на виїзді, дружньо потиснув Іскру за руку вище ліктя Скуратов: «Чую – міцна рука, могла б утримати булаву», а дяк Повозов докинув: «Незабаром стрічатимеш мене в чині…» – «З вогнистими салютами», – відказав Іскра. Він справді мав міцну статуру, тільки був утомлений і злинялий, як весняний заєць: Москва тримала його до часу як напівзаложника‑напівгостя, й врешті він згодився, бодай для початку.
Ще в двох, також відкритих, санях їхала варта, вона охороняла Іскру від своїх і від чужих. Іскра їхав швидко й на довгий прокорм поставив коней аж у Гадячі, туди збіглися колишні дейнеки з Веприка, Опішні, інших довколишніх містечок і сіл, і прокричали Іскру нареченим гетьманом. Зголоднівши за українськими трунками, відморожуючи з дороги остуджену душу, Іскра кружляв запіканку, котру особливо любив, і розсилав доокіл універсали козакам та посполитим на покору собі. За те обіцяв поробити всіх козаками й увільнити від чиншу; кожен, хто прицілився на високе місце, обіцяє багато, але потім дає мало або й забирає те, що дав. Колотилися пушкарівці і в Полтаві, полковником проголосили Пушкаревого сина Кирика, чварливого хлопця з розквашеними губами. Вдарили в Полтаві троїсті музики, покотилися по місту веселі брязкальця бубнів, голота веселилася, гуляла, пропивала день нинішній і день прийдешній, і посеред того шаленого кола витанцьовував сам пан полковник Кирик у жовтих чоботях. Інші, застрашливіші бубни котилися, звідки йшло московське військо на чолі з князем Ромодановським. Найперше московський бердиш упав на Миргород, на криваву учту збіглися дейнеки й обібрали місто до голого тіла, звідти військо рушило до Лубен, і хоч там на Замковій горі міцна фортеця, фундована ще Вишневецьким, але саме місто розтовчене, пошарпане, лубенчани вантажили на сани домашній скарб і втікали на Задніпров'я, в Лубнах скалили зуби злидні, взяти там було нічого, отож москалі підпалили Лубни з усіх чотирьох кінців, і вони горіли дві доби, на багато верст зчорнивши сажею білі сніги, не пощадили навіть старовинний Мгарський монастир, розорили його дощенту, забрали ікони в срібному окладі та всі коштовності, хотіли спалити, але голоту та ратників зупинив сам Ромодановський; далі завойовницькі чоботи стоптали Чорнухи, Горошків, Пирятин, під Барвою передові загони кресонулися з Гуляницьким, не встояли проти Гуляницького, відступили до Лохвиці. Під Лохвицею князь розбив зимовий табір. Туди збиралися дейнеки, інші голоколінні люди. Незабаром прибули три нові великі партії московського війська на чолі з князями Куракіним, Пожарським та Львовим.
Другого грудня козацька голота поставила на стіл значного військового товариша Івана Безпалого і вкрила його бунчуками. Гуркіт салютових самопалів долинув до Гадяча, й Іскра розпасіювався не на жарт, зібрав усіх, які були під рукою, козаків, та рушив до Лохвиці домагатися своїх прав. «Я доведу… Я покажу їм усім… Мене сам цар нарік на уряд гетьманський. Постинаю голови і Безпалому, і Виговському…» Вельми поспішав Іскра, не висилав дозорів, і за милю від Лохвиці, біля села Пісок, де став на перепочинок, був заскочений чигиринськими козаками Івана Скоробагатька. Іскра встиг загородитися возами, чигиринці добували його від полудня до наступного ранку, столочили до чорного тирла сніг довкола табору, побили чимало іскрівців, але через вози перехопитися не могли. З того гарячого пекла вирвався на сірому румакові відчайдушний іскрівський козак Наум, – його не змогли наздогнати, – летів по полю як кібчик, що втікає від коршака, добіг до Лубен, ввірвався в намет, де тримали нічну раду всі чотири князі, й плакав, і рвав на собі одіж – просив помочі своїм товаришам; одначе Ромодановський, пам'ятаючи про Варву, вимовився нічною порою, військо вислав аж на світанку, й воно знайшло під Пісками самі сполосовані шаблями трупи та розорений табірець. Іскра лежав біля перекинутого воза, проткнутий ратищем. «Погасла іскра, що ладналася зблиснути», – сказав, не злізаючи з коня, гостроокий, з напущеною на чоло чорнявою чуприною козак, і той дотеп пішов гуляти по Україні. Одначе та іскра згасла, але від Лохвиці, з Полтави летіли інші іскри, котрі або підпалювали людські серця, або лишали там чорні діри. Безпалий, Ромодановський розсилали по Україні перелисти, в яких писали, що Виговський одурив царя й завдає українців у польське шляхетське ярмо, а цар потверджує козакам їхні давнини, всі люди в сьогобічній і тогобічній Україні будуть вільними. Гроші, які збирають по пактах Хмельницького і Виговський бере їх собі, цар велить роздавати простим людям, й закликали не коритися гетьманові, повставати проти нього та йти в князівський табір під Лохвицю.