На брата брат – Юрій Мушкетик

Матвій подивився на Федору довгим поглядом. Почукикав на нозі Катеринку й пішов готувати реманент до жнив. Гострив серпи, наклепав косу, поміняв мотуззя на грабках. І весь час думав про Сидора. Багато кривди завдав той йому. Хотів позбутися його, Матвія, для того підчерчував бортні сосни й казани вкрав, аби кинути на нього підозру. І як усе те сталося? Звідки воно в ньому? Мовби був тихий, відданий йому… Либонь, відданий зверху, а там, всередині, чорти гострили ножі. Людська душа гаряча і темна, як казан з смолою: вогонь давно погас, а на дні все ще чорно булькає. Спалахнув Сидір до Федори любов'ю? Кажуть, людина в тому не винувата. Брехня. Чоловік має володіти собою… Одійти вбік з Богом… Світ широкий. Він би не голим відпустив його… Аж він он як! Матвій може вказати на нього уряду. А якщо Сидір розкаже все про Супруна?… Що йому втрачати.

Сеї ночі Матвій пробуджувався кілька разів. Сідав на лаві біля вікна, дивився крізь круглу прозору шибку (всі інші були круглі, матові) в поле. Стояла місячна ніч, верби гойдалися в срібнім сяйві, опівночі пробігли в сивому мареві якісь вершники, і знову пронизана білим світлом тиша. А тоді спохмурніло, небо затягло рваним ганчір'ям хмар, зробилося темно, неначе в погребі. Такі ночі люблять злодії та нечиста сила. Матвій кинув на лаву подушку, поклав на підлозі біля себе рушницю та шаблю й так доспав ніч.

…Ранок втопився в росяній повені, великі сиві краплини спалахували синіми іскрами на моріжку, на бур'яні. Ті роси втопили навіть тривогу в Матвієвій душі: милувався росами, черідкою гусей, які виходили за ворота, лошам, котре вибрикувало в загорожі, милувався наливом яблук і першою смагою ще недозрілих грушок, і пізнім цвітом красолі на тичині. Піде він у поле, подивиться на ячмені, а тоді розстеле отамо під грушею килимок і порозкошує біля кухля з сирівцем. Про грушку, про килимок мріяв не раз.

Ледве сонце спило роси, вийшов з двору. День стояв погожий, по чистому небу пропливали легенькі замріяні хмаринки, прошелестів вишняком вітрець, гуси збили в копанці білими крильми чорну воду, молоді горобці спурхнули з в'яза й посідали на ворині, й далі перелітали вподовж вір'я поперед нього. «Як гарно, – подумав Матвій, – як хороше жити…»

У лісі кувала зозуля, загадав, скільки йому жити, а вона кукнула два рази і вмовкла, ще тричі загадував, і знову вона кукала по два‑три рази.

Задуманий у власну долю, у жнива, зупинився наче вкопаний: під дикою яблунею, яка все своє віття простягнула в поле, до сонця, стояв Сидір. Великий, темний на виду, босий, в короткій свиті, підпоясаній старим квітчастим поясом, за котрим стримів ніж.

Ні той, ні той не віталися. Матвій не зводив очей з свого колишнього годованця, нині з ворога. Хотів розгадати, коли той з довірливого, прихильного хлопця став ворогом. Чи тоді, коли покохав Федору, чи ще раніше? Ворогами найчастіше стають ті, кому робимо найбільше добра. Міру добра відважують такою ж мірою зла. Не хочуть, не вміють бути боржниками? Лютяться на власні недосконалості? Але ж був тихим… Ніколи не знаємо, що коїться в чужій душі, що там в'яне, а що проростає.

Перший, миттєвий, страх минув, Матвій спокійно дивився на Сидора, – й не міг не зауважити собі, що виріс той у міцного, гожого козарлюгу, тільки та гожість та краса якісь понурі й погрозливі. Такі люди, подумав, убивають усміхнувшись. Може, зараз Сидір витягне з‑за пояса ножа… Матвій боронитиметься, битиме чоботом у пах – так учили у війську, на Січі…

Сидір дивився в землю. Облизав великі, смагляві губи, мовив:

– Я хочу, щоб ти дав мені картку…

– Яку картку? – не спускав з Сидора очей Матвій. Його чомусь взяла досада на себе, що не почуває до Сидора справжньої злості, лютості, а думав же, що за першої зустрічі ввіп'ється в горло. Злість спалив страх? Чи розгубив її під Полтавою?

– Картку на козацтво… Я з твого двору… син, годованець, пасинок – вважай як хочеш, а таку картку дай, вона мені потрібна…

– Нащо?

Сидір не відповів.

– Завтра о цій порі чекатиму на цьому місці.

У лісі почала кувати зозуля. Тепер вона кувала довго, без упину.

– А якщо не принесу?

Сидір змружив сірі рисячі очі.

– Спалю. У мене в лісі є друзі…

– Добрі друзі…

– Непогані. І ще… Я прожив у тебе майже п'ятнадцять літ. Пас скотину, орав, сіяв… Мусиш розрахуватися. П'ятдесят кіп – двадцять талярів. Це небагато.

У Матвієвій голові думки посунули одна поперед одної. По справедливості – Сидір має право на свою частку. Але дати гроші ворогові!.. Та ще для того, щоб напував отих своїх друзів… Вони гроші проп'ють, і Сидір прийде знову…

– Навіщо тобі такі гроші? Великий поминальний обід коштує сім кіп.

– Ще не хорони… Мені не на поминки, а на весілля.

Матвій витріщився на Сидора.

– Я женюся. Пристаю в прийми… Маю одягтися, привести з собою пару волів. – І, вгадуючи Матвієві думки, докінчив: – Удруге за грішми не прийду. Це – все.

– Ти одружуєшся з Грунею? – прохопилося в Матвія.

Сидір подивився на Журавку, обідки його зіниць пожовтіли.

– Не з Грунею… А тобі яке діло?… Ти ж сам… не раяв Овсієві віддавати її за мене.

– Не раяв. Але ж Овсій був згоден віддати… Я знаю все.

– Що – все?

– А те, що ти – великий підляк. Молодий… а вже жовтяк, – сказав не до місця й трохи до місця.

Сидір переступив з ноги на ногу. Позад нього, за півтора кроку, біля березового пнища вигрівалася на сонці велика ряба гадюка. Ледве Сидір ворухнувся, вона підвела голову, напружилася. Матвій думав: сказати Сидору про гадюку чи ні. І розмірковував про гроші. Найкраще було б, справді, розрахуватися раз і назавжди. Гроші чималі, але не такі вже великі, він може їх дати. Інакше Сидора не позбудеться, висітиме той над ним градовою хмарою, Сидір справді може й спалити, і вбити.

– Картку так швидко я не добуду. Її можуть виписати тільки в сотенній канцелярії і вписати тебе до сотні… як мого сина. На це ще потрібний і дозвіл полкового уряду. – Слово «син» ледве вимовив і аж тепер відчув ненависть до Сидора. І вже не міг стриматися: – «Сина», який двічі хотів вчинити «батька» винним у крадіжці – й віддати на квестії. Який ти мені син?… Он ти хто, – і вказав пучкою на березове пнище. Сидір обернувся, гадюка засичала й щезла в дірці пнища при самій землі. Сидір подивився й знизав плечима.

– Через тиждень, так через тиждень…

І щез у хащах, тільки бузиновий кущ погойдав розквітлими білими кетягами.

…Через тиждень Матвій приніс гроші та звістку, що Сидора вписано в сотню. А ще через три дні з Чигирина прискакав козак з велінням їхати Матвієві до козацької столиці. Матвій збирався в дорогу неохоче – жнива в розпалі, він тільки встиг скосити ячмінь та вижати половину жита; звичайно, пожнуть і покосять без нього, але що то за жниво без хазяйського нагляду. Вже й так двічі перекидався віз із снопами на Псяюшиному горбі.

До Чигирина приїхав у середу й кілька днів тинявся без діла: викликали нагально, а тепер ніхто не звістував, для чого. Мовби й справ особливо пильних не було, мовби й ворог нізвідки не наступав… Одначе тривога висіла над гетьманським двором і над всією столицею. Ромодановський вийшов з України, але частину своїх військ розсипав по українських містечках, там їх не хотіли приймати, шаблі викресали перші іскри, в Гадячі козаки та москалі пішли стіна на стіну, обидві сторони кинулися до гетьмана, але він не захотів мирити, по полтавських, чернігівських шляхах та дорогах шастали московські довідці, виряджені білякордонними воєводами, в Ромодановського сиділи Барабаш та недобиті пушкарівці, й сиділи не мирно, – партіями й поодинці перетинали кордон, сіяли серед козаків лихі чутки, Шереметьев кидав погрози з Києва, мався він в українській столиці так, неначе у своїй московській вотчині, й здобув собі незичливість і козаків, і міщан. Тривали пересвари з поляками за Пінськ, який підклонився Хмельницькому, білоруси воліли переймати порядки українські, а не московські, й це наливало московитів гнівом, з Пінського повіту козаків намагалися потурити як поляки, так і москалі. Водночас туго вкочували колесами та втоптували кінськими копитами дорогу з Варшави до Чигирина польські посли. Десятого липня в Польщі мав зібратися сейм, король заздалегідь розіслав по краю універсали, декотрі з них залетіли в Чигирин, один такий універсал прочитав і Матвій: «Нам тепер нема чого бажати більше, як згоди з царем московським. Комісія віденська гаразд може стати за доказ нашої до того прихильності. Ми скликаємо генеральний сейм з усіх урядників королівства польського, найбільше, щоб затвердити братерське поєднання з народом московським та сполучити обидві держави, щоб довічна згода, зв'язок та непохибна єдність сталися між поляками та москалями, двома сусідніми народами, які вийшли з одного джерела слов'янської крові й мають трохи не однакові віру, мову та звичаї. Наказую урядникам королівства міркувати про способи такого злучення, щоб нарід московський, злучений з польським, отримав право старосвітської вольності польської та вільного обрання короля».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: