Гетьман трохи перечекав і мовив:
– На вашу волю даю, як хочете, так і чиніть.
И тоді наперед ступив гетьманів брат Данило, вельми схожий на гетьмана, тільки грубший статурою й обличчям також.
– Як так можна… Чи вони там подуріли, показилися? За кого нас мають…
Гетьман скривився:
– Не втрачай пристойності.
– Не ми, вони її втратили, – раптом обізвався від вікна гетьманів батько, лисуватий, простецький з вигляду Остап Виговський.
– Пишімо одвіт, – гарячкував Богун.
Гетьман покусував нижню губу.
– Поспіх усі справи псує. Давайте відкладемо та поміркуємо.
Неохоче погодилися. Відклали розмову на три дні. И знову зібралися в тій самій залі. Але навіть за три дні не вичахли гнів та обурення. Гомоніли один до одного впівголоса, але гаряче, запально; гетьман не чув того, або ж вдавав, що не чує, сидів край широкого столу, перед ним стояла кована залізом скринька, й чипіли скарбівничий та двоє татарських мурз, скарбівничий брав з скриньки гроші, рахував, складав купками, Виговський підсовував купки до мурз. Видавши гроші (ніхто не знав, за що), відпустивши мурз, підвівся. Довго мовчав, очікуючи на повну тишу. Далі повів мову трохи не від Адама (говорив похмуро, хрипко): про свої численні нещастя, зокрема про полон, про викуплення з полону Хмельницьким, про недовіру до нього напочатку козаків, і як все перемінилося з часом, про дружбу з покійним гетьманом, про битви, про обрання на гетьманство його самого, на яке не набивався, й так поволеньки наблизив їх до сього дня, до сеї крутої хвилини.
– Я довго думав, – мовив голосніше, підвівши голову, вглядаючись в обличчя старшин, – думав гірко. Тяжкі для нас нові королівські умови. Тяжкі й неприємні. Але що мусимо робити? З москалями ми вже розплювалися навіки, та й якщо попросимося назад до них у спілку, вони нав'яжуть нам умови в сто крат гірші за польські. Всі інші сусідні державці заклопотані своїм, перебувають у скруті, помочі нам не дадуть. Та й, зрештою, король не важився на наші вольності, на нашу державу…
– То важиться далі, – перебив Данило. – Якщо зажадав перемін за такий короткий час…
– Помовч, – бликнув на нього очима гетьман. І ще раз, суворіше, бо Данило не затуляв рота: – Помовч! І що ж нам робити? Наляже на нас Москва, наляже Варшава, турки нас не захистять, я говорив з падишаховим послом…
– А що робити! – дзвінко вигукнув Богун. – Підняти всіх, як за Хмеля було…
Виговський скривився, неначе в нього боліли зуби.
– А є в нас сила? И хто піде? Козаки потомилися, остирилася їм війна. Миру хочуть. Та й… – війна на два боки! А може, й на три. За Хмеля билися з Польщею, кілька разів укладали перемир'я, а скінчили Переяславом.
Старшини стояли згнічені, але згоди в їхніх очах не було. Це була мить хитавиці, непевна й крихка, як і всі подібні миті, на гострім вістрі пруга, коли гнів і ярість можуть упасти обвалом чи на ту, чи на іншу сторону. Виговський збагнув це, ступив до маленького мармурового столика, на якому лежала гетьманська булава, вхопив її й жбурнув на стіл.
– Беріть булаву, віддайте її тому, хто бачить ліпший викрут… А я… А я… – і гіркі спазми перехопили йому горло. – Я лишуся вашим братом чорняком і піду в сотню.
Старшини зглядалися поміж собою.
– Милостивий пане гетьмане, – першим обізвався генеральний обозний Тимофій Носач. – Спаси Господи, щоб ми таке мали вчинити. Але ж над нами Божа воля! Просимо й наполягаємо, щоб у Чигирині, Переяславі, Корсуні і в Білій Церкві унії не було.
– А в Ніжині нехай буде? – вигукнув Гуляницький.
– А в Прилуках?
Кожен полковник називав своє полкове місто. Гетьман крутив головою на всі боки:
– Всі міста виговорити не зможемо. Треба поступатися… Інакше…
Данило та старий Остап Виговський разом попідводилися з оббитої шовком лави:
– Ми їдемо додому.
Це був прямий виклик. І від кого? Від найближчих людей, батька та брата! Кров залляла Виговському обличчя, йому стемніло в очах.
– їдьте хоч до чорта! – закричав. – У пекло їдьте! Раді втопити мене в ложці води… Поробив вас панами… Якби не я, свині пасли б на стернищі.
Ще дужче озвірчившись від таких образ, батько та брат вийшли зі світлиці.
– Тож не вертайтеся ніколи! – гукнув навздогін вже в прочинені двері гетьман.
Ця крута хвилина подіяла на всіх. Ніхто більше не заперечував гетьману, хоч ніхто й не висловлював згоди. Мовчанку можна було потрактувати й так, і інак, гетьман потрактував її на свою користь. Кивнув пальцем, з кутка виступив маршалок дому й запросив усіх на обід.
На обід лишилися не всі старшини, й обід той більше схожий був на тризну, аніж на святковий банкет. Перетяткович запропонував тост за здоров'я короля, й лише декілька старшин пригубили келихи.
По обіді гетьман покликав двох писарів, які швидко переписали на бланкетах Гадяцький договір, внесли туди поправки, навмисне висловлені нечітко, неповно, старшини, які лишилися, підписали його. Підписуючи, косували на Перетятковича, який стояв біля вікна, з ним ніхто не розмовляв, ніхто до нього не підходив. У жаркій кімнаті Перетяткович почувався зимно. Він думав про те, що сьогодні увесь Чигирин знатиме певно про мету його приїзду, і якщо вже позавчора поглядали на нього, як на вовка, то нині… можуть вовка вполювати.
Те саме думав і гетьман. І пораяв послові виїхати з Чигирина негайно, сьогодні вночі, й мчати без перепочинку. Послові дав тридцять золотих дрібною монетою – шелягами, й важко було збагнути, чого дав так мало й саме тридцять. Таку ціну отримав Іуда за свою зраду. Перетяткович не чинив зради, був звичайним послом, а хто її чинив, то не його клопоти.
Так чи так, але гетьманової ради він послухався, виїхав опівночі й шпорив коня, вихрив так, аж згубив гетьманського покойового Браницького, наданого Виговським послові в супровід. Той відстав десь по дорозі. Дзвеніли по сухоземлю кінські копита, жахалися й летіли в ніч придорожні кущі (і жахався Перетяткович), місяць бридливо кривив у небі бліду пику. До сходу сонця Перетяткович сягнув вісім українських миль, і кінь під ним хитався. В Смілі Перетяткович мусив звернутися по допомогу до Данила Виговського. Той впустив його тільки до передпокою, й вислухавши, мовив:
– Дав би я тобі охорону та коня доброго, якби ти не став із русина ляхом. Якщо хочеш, лишайся тут, повернуся з церкви – пообідаємо. Гріх не погодувати подорожнього.
Але щойно він пішов, прочинилися двері світлиці й на порозі стала дорідна молодиця в картатій плахті. То була Хмельниківна, дружина Данила. Вона склала на грудях руки й мовила:
– Ляшку, не чекай обіду ані підвід. Чекай іншого пошанівку.
Й так брейонула поглядом, що Перетятковичу кольнуло в п'яти. Він біг на постоялий двір наче опечений, там купив коня й погнав гатала на Корсунь, де в нього стояв запасний кінь, звідти – на Білу Церкву – там також мав свіжого коня – й мчав без передиху до Острога. В Острозі Перетяткович довідався, що вслід за ним летіла погоня, вона трохи не сягнула його в Чуднові, й він тільки чудом врятувався. Ніхто не відав, хто пустив по його сліду погоню, Перетяткович гадав, чи не сам гетьман. Либонь, хотів відібрати свого листа, запечатати вуста послові й все те звалити на розбійників.
XXIII
Данило знову Києва не здобув. Захопили куценький московський обоз із припасами, прогнали з посаду кілька робочих команд й відступили, бо власна розвідна команда помітила в Совських ярах чималу партію ратників, які обходили козацьке військо з лівого боку.
Так і стояли одні насупроти одних, й Данило страчав військову фантазію, він боявся нового погрому й відвічальності за те, волів за ліпше погрожувати зоддалік, а в його війську пригасав запал, козаки стріляли в лісі диких кабанів та кіз, не гребували й телицею з господарчого двору, пили горілку й помаленьку розповзалися по домівках. Братові Данило писав, що тримає Шереметьева в пострасі й ось‑ось скурає його – робить підкопи під мури Печерської фортеці, закладає порохові міни та одводить убік воду, морячи обложенців спрагою.
Густим шовковим килимом стелеться зелена трава, весело шумить очерет, перемовляються поміж собою ситняг і татарський шабельник, а земля під ними гойдається, бо увесь пласт наплавний, торфовий, під ним – безодня, прірва. Небезпечно ставити ногу на ту землю, страшно по ній іти. Гетьман відчував ту хитавицю й не знав, куди йому ступити, хто біля нього вороги, а хто друзі. Обманювався в друзях, як обманюються майже всі ті, кого винесли на гору вороні, хто зійшов на вершину влади. З неї видно далеко й не видно нічого побіля себе, бо всі стоять за спиною і шепчуть лестиві слова.