– Бийте підлих хлопів, – репетувала шляхта.
Якийсь шляхтич із сизим шрамом на щоці виліз на воза й гукав до жовнірів:
– Через них, через пшекльонтих хлопів, у нас убозтво і злидні. Вернемо Польщі багату й розкішну Україну, і всі ходитимемо в шовках. Ви, вірні діти латинської церкви, не повинні жаліти схизматів, віра дорожча нам за все… Схизма торжествує, святі дари потоптано брудними ногами козаків, і москалів також, розправимося з козаками і візьмемося за москалів.
И розправлялися, виморені, вимучені козаки падали під ноги татарських і лядських коней. Найдовше відбивалися козаки, які скупчилися на горбочку в терновнику, але і їх скурали.
Матвій бачив усе це, бо, перемагаючи слабість і дрож у ногах, рушив було й собі від возів, відтак, охоплений жахом, вернувся. Москалі ж справді відкупилися: козаками, золотом, гарматами та обозом, і безоружні потягли до Дніпра. З ними, в останньому гурті, дибцяв і Матвій у московському каптані.
…Матвій виборсався зі сну, дихав важко, лежав і думав: «Було – не було, не було – буде – було… Ніби сон, й ніби не сон…»
Супрунові снилося: невелике сільце Чудне, їхній полк знайшов там добрий пошанівок – було на Спаса – міщани не шкодували горілок та вина, гуляла старшина, гуляли козаки, скрипалі обривали струни на скрипках, в бубоністів поклякли руки, тоді їх замінили довбиші й вибивали посеред майдану «Катеринку» на котлах, хоч те супроти військового звичаю, але надто була солодкою варенуха, надто міцною запіканка, всі повпивалися, хотіли танцювати. Сам пан полковник виляскував долонями по халявах чобіт, неначе циган чи волох, а Супрун літав довкола нього, як молодий чорт, якого ні перепити, ні перетанцювати. Зненацька танець обірвався, довбиші на тих самих котлах забили тривогу. До міста підступило московське військо, яке верталося з литовського походу. Містечко хоч і обваловане, й палями обтикане, одначе вал низький, а палісад старий, і гармат у козаків лише дві. А перед ними війська московського хмара з гарматами польовими й осадними… Козаки відчинили ворота. А коли московське військо, – перепочивши день і ніч, взявши запас, пішло геть, приступило до Чудного ще більше польське військо. И козакам не лишалося нічого іншого, як знову відчинити старі іржаві ворота. То більше, наказний польський гетьман дав слово тверде, що поляки нікого не зачеплять, перебудуть ніч і підуть далі. А тоді ляхи вчинили над козаками люту розправу за те, що ті впустили москалів. Полковника підняли на списах і вкинули до криниці, всіх сотників повішали на в'їзних воротях, простих козаків тяли шаблями посеред майдану.
…Супрун зі скрученими сирицею руками та ногами чекав свого смертного часу під довгою рубленою коморою, і краєм ока бачив, як чорний, з більмом на лівому оці пес лизав кров, яка натекла з довгої дубової колоди: козаків клали на колоду одразу по двоє. На Супрунове щастя, черга до нього не дійшла, раптом з дахів полетіла черепиця, червоним козачим поясом огорнула місто блискавиця, десятигарматним випалом торохнув грім – гроза налетіла зненацька, хвилею, поляки кинулися до будинків, а приречених на смерть козаків усю ніч періщила злива. Вона вимила з Супрунової голови хміль, він заломив під себе руки, скрутився в дугу й гриз слизьку, смердючу сирицю, спльовував гірку слину й гриз знову, з ясен текла кров, сили полишали його, а вже над черепичними та солом'яними дахами бринів умитий грозою світанок, півні горланили на все містечко, й п'яний жовнір вийшов до вітру, хилитався на неслухняних ногах, підозріло поглядав у бік приречених на смерть бранців. Жовнір пустив струмінь просто на Супруна, й той згорнувся в клубок, і раптом розпростався, вдарив жовніра чобітьми по ногах, той хрипко зойкнув, гепнувся в калюжу, й в ту саму мить розірвалася надгризена сириця на Супрунових руках, він на чотирьох, як вовк, кинувся на жовніра, витягнув у нього запоясний ніж і черконув жовніра по горлу. Перерізав реміння на ногах, ще встиг перерізати сирицю на руках та ногах одного козака, але в хаті почувся гомін, там спалахнуло світло, й він порачкував у дикі хащі, а з них у рів. На валу виспівувала зорянка, він сполохав її, переліз через вал і побіг у поле. Йому здавалося, що біжить притьма, але покляклі, задубілі ноги погано слухалися його, й він дибцяв, неначе старезний дід. Але додибцяв до болота на сітанку.
…Супрун не пам'ятав, чи хоч трохи спав, а чи всю ніч спогадував пережите, думав. Снилося, не снилося…
Вранці Драбиха наварила вареників – з сиром і капустою, але Матвій майже не їв, Супрун же навпаки, прискаливши від задоволення ліве око, кутуляв на повен рот, підхвалював, жартував. Вони більше не сперечалися, а коли вийшли з хати й залишилися наодинці, Матвій попросив:
– Не встрявай ти в сю бучу, Супруне. Один їй кінець… Погром… У гетьмана військо…
– Військо, воно може в будь‑який бік хитнутися.
– Серби, німці… Пушкареві булави хочеться…
– Ти Пушкаря не чіпай. Він валечний воїн… Не рівня… всіляким писарям, за шапку виміняним.
Супрун пер на сварку. И Матвій замовк, покусував вуса. Сніг порипував під чобітьми, горобці на гілці яблуні понадувалися на хвищу, Матвій і Супрун майже черкали їх шапками – не спурхували – в мороз гороб'яча кров тече повільно. Матвієві також стало холодно. И мислі холодні потекли до серця. Несподівано сказав:
– У мене лука згоріла. Всі тридцять вісім стогів. Хтось запалив… У той день, як ти поїхав…
Повів на Супруна оком, але в того на обличчі не тіпнулася жодна жилочка. Худе, неголене, воно кібчилося на тлі високого білого замету.
– Наживеш… Для тебе це абищиця… – И думав щось своє. – Мені пропонують уряд хорунжого сотенного…
Матвій подумав, що уряд той нікчемний, а все ж він побільшить Супрунову вину перед справжнім, законним гетьманським урядом.
– Що ж… Якщо тобі життя не дороге… І власні діти…
– При чому тут діти! – скипів Супрун. – Пече мені отут, – вдарив кулаком у груди. – Кривда пече… За що гарував, за що щербив шаблю на лядських ребрах?…
Казав так, мовби Матвій був у чомусь винуватий. І він не знав, що відповісти. А поки шукав, Супруна покликали, вони кволо домовилися знову зустрітися увечері у Драба, але Ілля Царгородський не захотів залишатися ще на одну ніч, – ніякого виводу в справі, у якій приїхав, не добився, ні з полковником, ні з суддею йому зустрітися не вдалося – всі полкові урядовці лишилися ті самі, тільки помінялися на гірше, ні за що не відповідали, службу справляли через пень‑колоду, та й те, що побачив у Полтаві Царгородський, посунуло у дальній закуток думку про смерть одинокої нещасної жінки, він поспішав, аби виповісти про все побачене й почуте гетьману. Оскільки ж вибралися одними саньми, Матвієві довелося їхати з ним.
VIII
Всю дорогу кучер Іван не знімав пуги з кінських спин – Царгородський поспішав у Чигирин, коні водили крутими запіненими боками, пара клубочила над ними, неначе над діжками з золивом. Два дні у відлигу йшов сніг, дерева стояли в білих саванах, віття низько гнулося донизу; з півдороги повіяв вітер, і сніг почав облітати, спадав пластами, гухкав, і там, де він опадав, куріли білі димки. Чорні дерева, білий сніг, – і думка про Супруна, крихка досада й злість, і жаль за чимось, далеким, гірким, але дорогим. Душа ж летіла поперед коней додому.
Царгородський не захотів заїжджати на хутір, і Матвій устав на шляху, закинув за спину мішок з гостинцями, пішов додому. У виярку йому під ноги кинувся рудий клубок – стрибав, вертівся, качався, – Ґнотик, улюблений пес, невідь‑як і звідки він знає, якою дорогою і коли – вдень, увечері, вночі – вертатиметься Матвій, завжди зустрічає його. Він вищав і шкірив зуби – найвищий вияв його радості – Ґнотикова усмішка, хто того не знав, боялися, думали, що Ґнотик шкірить зуби з лютості, ось‑ось хапне за литку, він довірливо біг до всіх, обнюхував чоботи, але на вулиці не чіпав нікого, у дворі ж – всю ніч, як дзвіночок: дзяв‑дзяв, дзяв‑дзяв, потрачений на нього харч відпрацьовував. Хоч вмів роздобути його й сам: знав усі дірки й перелази на хуторі, зрання оббігав увесь хутір, і якось йому минало, вертався з цілими боками. А що вже ласкавий, а що вже грайливий і розумний, іноді Матвієві здається, що Ґнотик розуміє його мову, хоч то він просто дуже тонко відгадує настрій господаря. Довелося Матвієві розв'язати міха й відломити Ґнотикові шматок пирога, а серце тануло з ласки.