– Цар обіцяв податки скасувати, всім козакам заплатити по п'ятдесят талярів.
– Та брехня це, брехня, – скипів Матвій. – Чого ж він своїм не платить? Бо ні з чого. Цар указав збирати чинш на своє військо. Багато Пушкареві заплатив?!
– Дещицю дав.
– На пропій та на ворохобню.
– Пушкар урівняв усіх у правах.
– Бачиш, сам себе упіймав за матню. Тобі он шляхетство ні до чого, а що з тих прав?…
– Й однаково. Не хочемо ми ляхів і обіцянкам їхнім не віримо. У печінках вони нам сидять. І пункти їхні…
Матвій вже ледве стримувався.
– Та не їхні, а наші спільні.
– їхні, – вперто повторив Плакса.
– Та ти ж їх не читав, не бачив, чув од десятого, якому переповідав дев'ятий…
– І чути не хочу. И не тільки я… Гудуть люди… Сяде гетьман на закальці…
Заходило на круту сварку, й Матвій, якому не хотілося сваритися з толочанами, підвівся й зачепив казанок, перекинув його. Подивився з жалем на юшку, яка всотувалася в землю, на розкидану в траві рибу, яку кинулися підбирати обидва Нишпорки, махнув рукою і пішов до коней та повів їх на водопій. Позав'язував повіддя, аби не мочилося у воді, пустив коні поза очеретом, поплескав по крупу Зірку й, підсвистуючи, став на березі. В цьому місці береги Рогачика мовби сходилися докупи, здавалося, хтось стягував їх, та й не подужав стягнути – через озеро можна перекинути палицю.
Матвій і справді підняв коротку вільхову палицю, яка трапилася біля його ніг, і вже хотів по‑дитячому чи то по‑парубоцьки пожбурити її, та враз побачив на тому боці під невисоким карякуватим та розложистим дубом, який поспускав віття до самої води, Сидора. Той тримав у поводі світло‑гніду кобилу, котра вже напилася, підвела голову, з її губів, з вудил кльокали на воду краплі.
– Хочеш вцілити? – глузливо запитав Сидір.
– Та… – Матвій зфрасувався.
– Сінце добре?
Матвій не розчув клину й відказав згідно:
– Трохи перестояло. Але нічого.
– Буде чим годувати лядських коней?
Матвій у першу мить сторопів, ошелешено подивився на важку, темну постать по той бік Рогачика, а далі аж позеленів від злості:
– А ти, бачу, прикупив на московські гроші лужок. Добре москалі платять за шпигунство та збродні… В рублях чи в талярах?
Згадав смерть Щербія, загадав, як тулявся Сидір у Пушкаря, як терся біля возів московських купців з Путивля, й йому мовби відкрилися очі, і всі, донедавна розкидані шматочки, вив'язалися в одну вервечку.
– Нічим не доведеш… То все твої дурні домисли… – прогудів Сидір.
– Я виведу тебе на чисту воду, – ярів Матвій, а сам подумав, що в нього й справді немає жодного доводу супроти Сидорової зради.
– Дивися, щоб не похлинувся… в тій чистій воді, – погрозливо кинув Сидір. – Лужки наші тепер поруч… Стежки в очереті вузькі.
Він легко вимахнув на незасідлану кобилу й потюпачив до своїх стогів.
XXII
У вівторок, на третій день Різдва, по обіді гетьманський джура Харитон Війна, котрий один мав дозвіл вільно заходити до гетьманських покоїв, доповів гетьману, що з Варшави прибув польський посол Криштоф Перетяткович. Виговського та звістка вкинула в неспокій та тривогу – посол приїхав без попередження, тихцем, з невеликим почтом. Для чого приїхав? Які ще вісті привіз у посольській торбині? Либонь, недобрі, з добрими вістями посли їдуть галасливо, з подзвоном, з челяддю, оповіщають наперед, з чим прибудуть. А цей посол прикопотів на одній коняці, з ним лише двоє челядників. Щоправда, кінь під послом добрий.
Гетьман покусував нижню губу, думав. Війна стояв перед ним, німо склепивши вуста. Він знав, що квапити гетьмана не гоже, та й небезпечно. Тонкий у стані, дженджуристий, буйночубий – кучері спадають на чоло, – ласий до солодких вишнівок та чужих солодких молодиць – вони так і крутяться біля нього, не обминають і дівчата, а він, старий парубок, одній подарує кілечко, іншій – хусточку шовкову, ще іншій – гарну баєчку, – Війна водночас слухняний, розумний, справжній джура, от тільки чомусь боїться дочасу померти – допиває після гетьмана та гетьманші всі німецькі та французькі ліки, бігає по ворожках та знахарях. Війна чекав на відповідь. Він вичерпно доповів про посла: хто він такий – колишній писар Беневського, дрібний шляхтич з Білої Русі, який перебіг з православ'я в католицтво, з Беневським двічі приїжджав на Україну, був під Гадячем, коли складали статті, прибув мовбито від канцлера Лещинського, а насправді від кого – невідомо, убогий, як для посла, але нині в Польщі убогі всі, вельми потайний, хитрий та підступний. Приїхав однокінь, але коней полишив, розставив по дорозі: в Білій Церкві, Богуславі та Корсуні. «Неначе для втечі» – відмітив гетьман.
– Був під Гадячем? – перепитав і відчув, як йому кольнуло під серцем.
– Мені вдалося дознати, що саме його посилав таємно, вночі, до Карач‑бея Беневський.
– А де зупинився посол?
– У Сліпого, над Тясмином.
Виговський довго мовчав.
– Мене нема, ти мене не бачив, – сказав з притиском. – Поїхав, а куди – невідомо.
…Опівночі гетьман покликав Війну.
– Візьми дві киреї, однакові, одну для себе, другу – для посла, й приведи його до мене.
Приймав посла в маленькому покої в західному крилі замку. Вікна в покої були завішані. Довго не пропонував послу сідати, стояв сам, і стояв Перетяткович. Не розпитував ні про дорогу, ні про здоров'я короля, як того велить звичай, а зажадав одразу:
– Листи!
І, вже почавши читати, порухом голови вказав послові на фотель. Той сів, смиренно й насторожено стежив за гетьманом маленькими, круглими, як у миші, очима. І сам був схожий на велику мишу: писок гостренький, вуха відстовбурчені, вони світилися проти трисвічника, кунтуш і штани сірі, й сірі чоботи. Він знав королівську грамоту, й вгадував з гетьманового обличчя, про що саме той читає. Ось той усміхнувся – йому даровано ще один титул – воєводи Київського, – а далі на чоло Виговського набігли густі брижі і вже не розгладжувалися до кінця читання. Скінчивши читати, опустив руку з листом, і так стояв, дивився на Перетятковича, бачив його й не бачив.
– Ти зі смертю приїхав до мене, – вичавив скривленими губами.
Його чисте, чепурне обличчя стемніло.
– Варуй Боже, великий гетьмане, – сплеснув руками Перетяткович і підхопився на ноги. Догідливий, улесливий, служка за вдачею, боявся всіх можновладців, лестив їм. Він аж зігнувся, заглядав Виговському у очі підлесливо, догідливо, слова стелив низько, а вже у думці плів мережку слів інших, для Варшави, для шляхти – розкаже, як то гордовито, гідно тримався в гетьманських покоях, як прилякував, притискав хлопського гетьмана. – 3 якою смертю! Гетьман такий славетний та дужий, сам володіє людськими життями. (Темна весняна ніч, горять три свічі, і він віч‑на‑віч з можновладцем у його покоях. Страшно!)
– Ти привіз мені смерть, – знову тихо мовив гетьман. Оком розуму дивився вперед. Не все бачив, не все осягав, але в який бік хилила терези королівська грамота, не відати не міг. Бачив поруйнований, розорений війною край, бачив убозтво, але не вповні переймався ним – чужим убозтвом перейнятися не можна, як і зрозуміти ситій людині голодну, – бачив довкола багато ворогів і мало друзів. Люди жадали спокою, статкового життя й складали вину за нестатки, рідку юшку на нього, на гетьмана (а ще б то на кого!) – пам'ятали недавнє ситіше життя, й декотрі вже кидали знишка: «нащо нам та федерація, під москалем було краще». Казали «нащо нам федерація», а лунало «нащо нам воля – рабами краще». А ще вони бачили, що на урядах сидять ті, що й сиділи раніше (хочеться хоч поганої переміни), бачили, як швидко, неймовірно швидко багатіють одні й біднішають інші, бачив те й гетьман, але нічого не міг удіяти, ба, часом сприяв тому, намагаючись знайти підтримку у старшини, набути нових друзів. Не набувалося! Нагородженим нагороди здавалися недостатніми, прикоханим – ласки малими. Та й не все в його змозі, не все в його волі. А скільки старшин лижуть очима булаву в його руках, тягнуться до гетьманської корогви, збирають у капшуки помсти всі його негаразди, всі помилки, аби потім враз потягнути за ремінний мущир; він майже почував ту петлю на шиї. І ось тепер королівська грамота з категоричною пропозицією зміни деяких Гадяцьких статей. Насамперед двох: в першій король наполягав на збереженні унії в трьох воєводствах, у другій – щоб у тих воєводствах католики мали можливість отримувати уряди нарівні з православними. Те, що було виболено, виборено ціною крові у битві з Москвою, шляхта намагалася повернути на користь собі. Не треба мати великого розуму, аби збагнути, який розголос це викличе у війську та серед посполитих, серед котрих і так ширяться чутки про підданство гетьмана Польщі. Чому король і шляхта не розуміють цього? Вони такі дурні? Адже підпалюють міст, який мають перейти. Їх нічому не навчила Переяславська угода Хмельницького? Якби були пішли на деякі поступки, якби не намагалися зігнути козаків до самої землі, Хмельницький нізащо не уклав би тієї угоди. І як же вони журилися, щойно довідалися про неї, і як шкодували! А потім на їхніх очах москалі вчинили першу зраду українцям. Відправили братній молебень у Переяславі й одразу ж наплювали на нього – склали таємну спілку з поляками, зажадали від київського митрополита схилитися перед московським патріархом, почали обсідати українські фортеці, й український люд збунтувався, й цього літа під його, Виговського, проводом прогнав москалів. И там, у Варшаві, не розуміють сього? Гетьман шкіргнув зубами. Зовсім як те, бувало, робив Хмельницький. Зіжмакав на власних грудях сорочку з тонкого шовку, прохрипів: