На брата брат – Юрій Мушкетик

Двоє козаків чи то вже згаслих після бою, чи й не виймали з наділків шабель, стояли на краю дороги, і їхні чоботи тонули в синьому квітові. Вони чомусь не погнали на Полтаву, лишилися на бойовищі…

– На цьому місці більше ніколи не зросте материнка, – сказав сивовусий, з довгим обличчям, великим вислим носом козак.

– На брата брат… – глухо відгукнувся другий, молодший, у чепурному жупані, у шапці з китицею.

Матвій здригнувся, неначе його самого пронизали ратищем. Він дійшов до байраку й спустився в діл. Тут трупів було менше, й лежали вони головами в один бік – дейнеки втікали, козаки їх доганяли. І вже – лише там та там розметане тіло, і вже одинока розчепірена постать на кореневищі липи. Треба б вернутися, пройти вздовж обозу ще раз, придивитися пильніше. Але звичайний людський страх, звичайна осторога не привернути до себе увагу, не навести на підозрілу думку – зупиняли його. И вело його вперед ще щось, – неясна думка чи спомин, а може, й те й інше, щось таке, що викільчувалося, неначе з туману, м'якого й теплого, в якому можна сховатися. Ми ховаємося в ньому повсякчас і не можемо сховатися, ми затуляємося ним од днів прийдешніх, спочиваємо на часинку, а потім туман розвіюється, й ми стоїмо на белебні життя, під тягким вітром, самотні, нікому не потрібні й ніким не захищені.

…«Ховав, ховав», – ховавкає перепел, і Матвій бреде у високій траві, марно шукаючи перепеляче гніздо. Супрун імітує перепела так майстерно, що Матвій ловиться щоразу. Він уміє підробитися під будь‑якого птаха, викликати його на спів, на гнівну пересторогу, на подружній відгук – розкрити… Рябого пугача він випугукував з дупла за дня, й стрілив його з лука, обпатрав і вкинув у косарський куліш, косарям сказав, що то дика качка. Косарі залюбки з'їли куліш, а потім один з них забрів у кущі й побачив пістряве пір'я. Розізлені дядьки хотіли побити Супруна, але він утік та виліз на осокора. Такого високого – на самий вершечок, що всі внизу умлівали, а найдужче Матвій, аби вершечок не вломився й Супрун не розбився. А Супрун сидів на зігнутому в дугу патикові й попугукував. А потім враз залився солов'єм. Це було десь отут… Ні, трохи далі. Там бічний рівчак, виярок, він веде на їхній сінокіс. Сіно косили толокою – за бирками, кому з толочан за ким випадало. Всі бурчаки, всі закапелки тут знайомі йому – вилазили їх, вишукуючи пташині гнізда, збираючи кислиці та груші‑гнилички, вибовтували в копанках в'юнів та карасів. Удвох з Супруном будували над байраком курінь, як же гарно було вовтузитись у ньому. Верховодив, як завжди, Супрун, хоч і молодший. Водив його звідси й на чужі баштани… Водили в байрак пасти коня, Супрун сидів попереду, Матвій – позаду, міцно обнявши брата, – тримався за нього й тримав його. Поки той був менший – тримав, підріс – тримався. «Знаєш, як гуде спасівська муха? – запитує Супрун. – Жни‑и‑и, жни‑и‑и, жни‑и‑и, бевзь!» И нестеменно виходило дзизкотіння спасівської мухи. Матвій реготівся. Супруна він побоювався, але й пишався ним перед хлопцями. Супрун нікому не давав наплювати в кашу, нікому не поступався… Як же так сталося, що поступився всім, лишився десь у кінці обозу? Думка про обоз здригнула ним. Ось і виярок. Тут був корч – буря вивернула дерево, його спиляли, а корч лишився, його вже немає. А це ось…

Матвій сахнувся. З‑під куща ліщини виглядали ноги в посоюжених чоботях. Рвонувся назад, але щось його стримало. Кинув повід, долаючи страх у душі, нагнувся, відвів гілку, яка затуляла обличчя людини. Груди опекло гарячою кип'ячкою. И попливло вниз – нижче, нижче, до живота. Перед ним лежав Супрун. Худе, темне обличчя з кібчастим носом, шорсткими вусами, повернене праворуч, руки витягнені вздовж тіла, по обличчю повзла комашка. Матвій підважив долонею Супрунову голову, вона хитнулася, перевалилася на другий бік. Мертво гойднулася туди‑сюди.

Матвій стояв на колінах, маленький, затерплий, нещасний – знищений. Шукав Супруна серед мертвих і ось знайшов, і не знав, що робити. Поховати тут, везти в село? Кожну хвилю сюди міг хтось надійти. Найперше – його треба звідси перенести. Куди? В глибінь виярка – далі від утоптаної стежки. Там є місце, їхня з Супруном дитяча схованка, видовбана весняним бурчаком вирва, яка потім заросла лозою та бересклетом. Він наледве підняв Супруна – хоч і худий, а важкий, бо ж кремезний, костистий, – в обличчя дихнуло таким густим перегаром, аж Матвієві забило подих. Сморід перегару пробудив у ньому іншу, неясну ще думку, він поклав брата на землю й почав обдивлятися, шукаючи рану. Рани не було. Притулився вухом до грудей, почув биття серця. Супрун був мертвецьки п'яний. Як він додибав до виярка – невідомо. Мабуть, його вела таж сила, що й Матвія – спомину, дитячих видінь і марень…У них і спомини спільні… Брат – посланий на щастя, щоб не був у світі сам, щоб мав опертя, – насправді ж на нещастя. В цю мить він і боявся, й трохи не плакав з розпуки, й гнівався на Супруна. «Сидів би вдома…» И інше: «Я злюся на нього, а повинен рятувати. Несправедливості світу зробили його злим… Хіба можу полишити?… Я – другий для нього після Бога». Матвій оглянувся, далі діяв рішуче, виважено, швидко. Взяв Супруна за плечі й затягнув у вирву, кущі вкривали її крийма, скочив на кобилу й погнав уздовж байраку, на некрутому схилі вибрався нагору й окільною дорогою помчав до Жуків. Село принишкло, люди поховалися по хатах, з кількох дворів долинали голосіння. Там оплакували живих чи мертвих, найвірогідніше мертвих, господарів. Голосіння долинало й з Журавчиного двору, і Матвій спалахнув роздратуванням – дурна баба оповіщає на свою голову всім, що її чоловік тулявся в зловорожому війську. Він цитькнув на неї, й вона вклякла на призьбі, з хати висипали племінники, дивилися на нього широко повідкриваними очима, чекаючи гостинців, і він гримнув на них, загнав до хати. Заскрипіли ворота – торигнув ними вітер, й Матвій стенувся, – мовив стишеним голосом:

– Запрягай коня і через Горіле їдь до Жученкового байраку, на наш сінокіс. Там, у виярку, у вирві знайдеш Супруна. Я його затягнув туди. Він мертвецьки п'яний. Клади на воза й вези кудись… У ліс до Хільченка… Помер Хільченко? Тоді куди‑інде. До Сави на пасіку… Хоч і небезпечно трохи, монастир біля самої Полтави. Ну… Супрун проспиться, скаже сам куди. Й не гайся. Та нікому не кажи… У ліс по дрова… Сіна наклади на воза, щоб Супруна прикрити. Не гайся. Мені треба бути при війську.

И пішов до кобили, яка гризла новеньку вербову ушулу – Супрун вкопав її недавнечко.

XIII

У Полтаві військо Виговського святкувало перемогу. Вже було випито багато горілки (бо ж багато було пролито крові), але пили понуро, запекло, мовчки. Ніхто не похвалявся подвигами, не розповідав, скільки зніс голів, як кипів, як вивертався у вирі бою, ніхто не показував своїх ран, пощерблених шабель. Ніхто нікого не вбивав – вбивали тільки татари. Навіть козак, який приніс на ратищі голову Пушкаря, десь щез. Його відшукали, привели до гетьмана, але він белькотів, що Пушкареву голову приніс татарин, а він тільки йшов позаду, й по тому щез знову, та так, мовби його вмила вода – не змогли віднайти зовсім. Перед Матвієвим зором майнуло обличчя гетьмана, але й з нього він не зміг нічого вичитати: радий гетьман, опечалений, шкодує за чимось? Либонь, шкодувати він не міг, звершилася його перемога над особистим ворогом, лише тепер може заспокоїтися, а от щодо радості – вона приходить тільки з чистого плеса.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: