– Сьогодні робити гріх, – все‑таки сказав синові. Остап підвів на нього його, Іванові, очі, й щось затремтіло в глибині батькового єства.
– І воювати гріх?
Спочатку подумав, що це підступ, але по очах побачив, що син запитує щиро.
– Війна законів не дотримується. Ні Божих, ні людських.
– Виходить, вона понад усе? Понад Бога.
Гетьман замислився.
– Понад Бога немає нічого, ти це знаєш. Просто… – И не міг пояснити. – Так складається, що люди чекати не можуть.
– Не можуть чи не хочуть?
– Не хочуть.
– Тоді їхні хотіння понад усе?
– Так виходить. Але те не во славу Божу.
І подумав: «Не знаю, як ти козакуватимеш на бойному полі, а на цьому ти вже козакуєш добре».
Увійшла Олена, дружина, – жінка гордовита, вдачею гостра й тверда. Виговський знав: йому неймовірно пощастило в одруженні, він ніколи не почув від Олени жодних нарікань, докорів, завжди мав підтримку й підпору. Шляхтянка з народження, – в господі, де все було польське, – зуміла перебороти себе, перейняти український стрій життя, також високий, шляхетний, зуміла змусити за якийсь час українську старшину і їхніх дружин заповажати себе. Тримала на собі дім, господарство, через це мав більше часу віддатися канцелярії, роботі. Ще й зараз пишалася вродою, одначе це вже були оддвітини – останні пелюсточки на обнесеній вітром вишні – віяла зморщок біля очей і губів, присмерк брів. Проте очі вицвіли не зовсім, ще недавно це були надзвичайно гарні очі – небесно‑голубі, з зірочками зіниць.
З сина хотіла зробити книжника, вела його по книжній дорозі, а коли зненацька змінилися обставини – Виговський став гетьманом і почав настановляти Остапа на нову дорогу, – зрозуміла все й допомагала, чим могла.
Одразу помітила неспокій у чоловікових очах. Легенько махнула рукою, син вийшов.
– Щось трапилося? – запитала співучим голосом, у якому не стільки тривоги, скільки заспокоєння, певність, що все буде гаразд. О, скільки разів допомагали йому в житті її розважливість, її поради, її спокій, її голос. Отож відповів:
– Нічого особливого. Богун трохи перепив… і зворохобився. Я його уговтав… Москалі прийшли під нашу границю.
– Опріч тих, які в Лохвиці?
– Так.
– Їх багато?
– Та… немало. – Не сказав, що військо величезне, більше, ніж те, з яким Москва ходила на Польщу, Литву та Швецію.
– Залагодити не можна?
– Не на те вони прийшли.
– Ну що ж… Бог бачить правду. Він допоможе.
– І я так думаю. Скличемо велику раду. – І по хвилі: – Мабуть, буде велика війна.
А сам подумав: що станеться з нею і з сином, якщо переможуть московити? Вони не пощадять їх. Олена подумала те саме.
– Все буде добре, – мовила й поцілувала його в чоло, її слова завше падали на душу, як дощ на суху грядку, заспокоювали, вселяли впевненість. Але сьогодні вони чомусь не звіяли тривоги. Груди стискала туга. Невидющим поглядом втупився у свічу, яка потріскувала, чаділа. Враз схитнув головою, пробудився. Пошукав очима щипці для знімання згару з ґноту, не знайшов, пучками, неначе простий козак чи челядник, відщипнув нагоріле, витер пучки об полу жупана, ступив у сіни. Накинув на плечі червону кирею, вийшов на ґанок. В обличчя війнуло прохолодою. Безхмарну темінь неба вже прокололи перші зорі, вони тремтіли, кліпали, знудьговано дивилися на землю, яка потонула в мороці, лежала розгасла, глевка, в білих острівцях останнього снігу. В глибинах темряви народжувалися якісь неясні, невідомі шерехи і звуки – чи то просипалася земля, чи вершили свої неспасенні справи люди, звуки то зникали, то зринали знову, й гетьману стало моторошно. Але він не йшов. Вдивлявся в порожнечу ночі, вслухався в неясне шемрання, збирав докупи думки й не міг зібрати. Біля його ніг (замок стримів на горі) рідкими вогниками переморгувалося місто, а десь далі були Дніпро, розгаслі поля, які треба пройти, стати на межі й або перемогти, або вмерти. Праворуч, теж далеко‑далеко, лежав накритий темною киреєю ночі безкраїй козацький степ – Дике поле, й звідти повівав гіркий, настояний на торішніх полинах, на талому снігові тугий вітер, звідти повівало вільгістю, весною, незагнузданою волею; там – Січ, грізна, непокірна й нинішнім разом нерозумна.
«Треба перемогти», – подумав майже вголос і прислухався. Ці нові згуки, які долинали згори, були також таємничі, й хоч печальні, одначе життєдайні. То кричали гуси. Летіли своїм одвічним шляхом понад Дніпром, тягли невидиму срібну павутину від турецьких берегів, свідчили про незнищенність життя.
«Доведеться покликати орду», – невідь‑чому саме в цю мить подумав гетьман.
Рада тривала три дні. Між другим і третім днем надійшли нові, ще грізніші вісті: Трубецькой, відправивши молебень, рушив на Конотоп, закликавши туди з Лохвиці Ромодановського, Куракіна та Пожарського з Львовим, а з Ромен – Безпалого. Московитів спробував зупинити під Срібним Дорошенко, але його погромив Пожарський і наказав вистинати всіх людей у Срібному. Пожежа війни котилася по Лівобережній Україні, й люди не знали, куди від неї ховатися, на кого покладатися. Гетьману було вочевидь: всі правобережні полки з ним, а з лівобережних лише чотири: Переяславський, Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський. Миргородський, Лубенецький, Полтавський пошарпані й обезкровлені, там бродив заварений Пушкарем хміль незгоди, більшість козаків та посполитих піддалися на облесливі московські листи й тягнули руку за Безпалим. Гетьман нарахував певно всього лише п'ятнадцять тисяч козаків та три тисячі затяжців. Треба було зібрати хоч ще стільки – супроти вісімдесяти тисяч московського війська.
Виговський промовляв палко та переконливо, давши певні докази, що московити чинять підступно й дурять народ український, нагадав про те, як два роки тому, на віденській комісії, ще за життя Хмеля, одурили вони козаків, уклали таємну угоду з поляками, за якою лишали собі Білорусію, а Україну віддавали полякам, тож, сказав, ліпше з'єднатися з поляками на правах вільного народу, аніж іти в неволю на віки вічні. Москва всім подає вісті, що Україна їй не потрібна, для чого ж тоді так допинається її, для чого долягає, підкладає під неї порохові міни, підманює людей лестощами, зваблює свободами, яких сама і в помині не має, грішми, хоч у власній кишені миші попрогризали діри. Відступіться, відпустіть на волю, укладіть чесну угоду на дружбу та сусідство, не перехоплюйте наші обози з пшеницею та солониною, і ми віддячимо вам сторицею, ті обози самі підуть до вашої столиці. Ви не дозволяєте вашим купцям торгувати з нами, з наших берете непомірне мито, убожієте самі й робите убогішими нас. Чим ваші чесноти кращі за наші, чому ми маємо відступитися від своїх, чим наші звичаї та наші строї гірші за ваші, що маємо їх переінакшувати! И навіть коли були б гірші, вони від нашої матері, від наших предків, від нас самих, послані Богом, праведним і милосердним. І ми не віддамо їх нікому на поталу. Не ми пішли на вас, ви – на нас. «Свідчимо про неповинність нашу – ми примушені для заховання своєї свободи взятися до законної оборони…»
Сильно промовляв гетьман, справив враження на старшину, й вона підтримала його одностайно та поклала роз'їхатися по полках, скупити військо й виступити проти ворога.
Гетьман власноруч написав універсал, у якому оповіщав про причини, котрі примусили його кликати люд український до шаблі. По тому всі разом помолилися в церкві, поставили свічу не Спасу, як московити, а Діві Марії, заступниці та охоронниці запорозьких козаків. Яро горіли в церкві свічі, суворі, гнівні, в червоних відсвітах були лики богів, а коли півча заспівала канта на честь Діви Марії «Покрий своїм святим покровом наші чесні голови козачі, оборони нас на землі і на воді, а ми допоможемо тобі шаблями» й за давнім звичаєм козаки оголили до половини шаблі, дзвякнула криця, бризнули увсебіч золоті іскри, дрож пройшла по козачих душах.
Гетьман ударив по полках на склик, а тим часом послав назустріч Трубецькому Гуляницького з двома полками – Ніжинським та Чернігівським, аби манячили перед московським військом, турбували, відволікали.
XIX
Виїжджали в мряку, яка сіялася із затканого сірою сукниною неба, осідала на киреях, на конях, на збруї. Федора провела до майдану, «ріжка», як називали його і хуторяни й сільчани, на хуторі і в селі свої майдани, а «ріжок» ніби вузлик між ними.