На брата брат – Юрій Мушкетик

«І чому воно так виходить, – думав Виговський, – що маєтні, родовиті люди стають відступниками набагато частіше, ніж прості? Чому ті, в кого нічого немає, так міцно тримаються за віру? А може, саме через те, що більше нічого не мають?»

…Зорка помітив, що гетьман не слухає, й перестав читати. Старий секретар Хмельницького простецький з вигляду й, може, не надто розумний, але чутливий, як мисливський пес. Виговський тримає його, як часточку Хмельниччини, вона його в чомусь утверджує й збирає на силі, хоч радиться з ним рідко коли. Хіба що за отаких випадків, коли не потрібні зайві вуха та очі – Зорці Виговський довіряє доконечно, та й як не довіряти? Той вже скінчив майже всі порахунки зі світом, ні на що не сподівається і нічого не допинається. Нишком пише свій даріуш, над чим за його спиною насміхаються молоді розгуляні канцеляристи, любить смачні страви, солодкі узвари, любить затишок і тепло, він і зараз, притулившись спиною до добре нагрітих кахель, наледве зборює сон, на його ліве присліпувате око наповзає повіко, й він тре око кулаком. Наледве зборює – а от помітив, що гетьман не слухає. Виговський подосадував: таке з ним трапляється дедалі частіше, часом навіть у найневідповіднішу хвилю… Одначе зараз особливої пильності не потрібно: це не перший московський перелист, все, що там написано, а писано в Полтавський полк, знає й так. Проте хитнув головою:

– Читай.

– «І вам би нашого, царської величності, Запорозького війська полковнику й осавулам, і сотникам, і козакам, а також війтам, бурмістрам, райцям, лавникам і всьому загалу та черні показати нині свою службу й доброхіття до нас, великого государя, пам'ятаючи Бога й православну християнську віру, і свою кріпку обіцянку перед Євангелієм, і нашу государську до себе милість і ударування, і відстати від зрадника нашої царської пресвітлої величності та кривоприсяжця й розорителя християнської віри Івана Виговського. Ви можете погоджувати ваші государські справи з нашими, царської величності, боярами та воєводами й обрати собі всім Запорозьким військом одноголосно іншого гетьмана, якого вподобаєте поміж себе, і будьте під нашою, царської величності, високою рукою у вічному підданстві за своєю обіцянкою, як і колись, і не схиляйтесь ні на які зваби, а, зійшовшись із нашими боярами і воєводами, станьте й почніть боротьбу за святі Божі церкви й за православну християнську віру проти нашого, царської величності, і вашого, усіх православних, зрадника й кривоприсяжця Івана Виговського… А ми, великий государ, наша царська величність, почнемо вас ударовувати й тримати під нашою кріпкою високою рукою в нашому государському милостивому утриманні за вашими правами й вольностями, і будьте в тому всьому надійні без жодного сумніву…» – монотонно, не вкладаючи ніяких своїх почуттів, читав Зорка.

Гетьман далі знову не слухав. Лист був довгий, у ньому кілька разів повторювалося, що цар обдаровуватиме весь український люд і залишить йому права та вольності, й особливо натискалося на православ'я, за яке цар стоїть горою. Мовбито він, гетьман, зрікся чи зрікається віри Христової, православної, мовбито цар, а не Виговський, витримав усі спокуси та приневолі католицизму та уніатства, добре йому звідти, з Москви, белемкати, спробував би захистити святу віру власною шаблею та власною кров'ю.

Гетьман давно знехтував у думці листами царя та воєвод, які розсилали їх по Україні, але щепою в серці стримів лист запорожців до нього. Славетне Запорожжя, без якого важко зажити в народу підтримки, славетне Запорожжя, яке також не раз хилилося в той чи інший бік, зварйоване принуками, славолюбцями і сріблолюбцями, воно не хотіло примиритися з погромом Пушкаря та Барабаша й тепер ставило рогатки на путі гетьмана. «Чуло наше серце, яке живе в клітці пристрасної нашої плоті, що ваша милість не виконає свого зобов'язання, учиненого в листі вашому до нас після смерті пам'ятного гетьмана нашого Богдана Хмельницького і після вашого вибрання у наші гетьмани…» – так розпочинався лист запорожців, підписаний кошовим Павлом Гомоном. І гетьман у думці змагався з ним й зо всім товариством низовим: «А ви своє зобов'язання виконали? Ви заступили поле од чужинців? Чим кращі москалі від схизматиків‑поляків? Нічим. Ви просто не прочитали Гадяцькі пункти і пакти. Ви хочете, щоб я заразом був вашим гетьманом і вашим служкою. Але тоді не буде ніякого ладу…»

Зорка скінчив читати, широко позіхнув і раптом сказав:

– Зуби ріжуться.

Всі, хто сидів у світлиці, подивовано витріщилися на нього.

– У внука зуби ріжуться, всю ніч ревів, не дав виспатися, – пояснив Зорка, і всі засміялися. На лаві сиділи Гуляницький, Богун, Петро Дорошенко, у фотелях з високими спинками Немирич та Тетеря.

Гетьман не велів читати запорозького листа, але сказав:

– Долягає мене, що низовики з Безпалим єднаються.

– Ще не з'єдналися, але з'єднаються, – мовив Тетеря. – Чималенька партія з отаманом Силкою виправилася на Зіньків.

– Хто такий Силка? – підхопився на ноги гетьман. Пройшов по світлиці, щільніше зачинив двері до молільної кімнати, зупинився перед Тетерею. Той дивився незворушно, покірний з вигляду, хижий і хитрий, неначе звір: густий заріст брів, тіні під очима, від чого очі мовби в глибоких криницях, відвислі вниз вуса. Славолюбний, нетерплячий, одначе знає, що рано йому ще змагатися за булаву, козаки керманичем його не визнають. Через те й вірний, через те й годить.

– Силка – отаман курінний… А січовики – зо всіх куренів.

– Звідки все знаєш?

– То вже мій клопіт, – багатозначно мовив Тетеря.

– Всіх нас, – заперечив Гуляницький.

Цей – вірний гетьману щиро, бо ненавидить москалів й на найвищий уряд не важиться. Купідон літає за ним невідступно, разить стрілами жіночі серця; гарний з себе Гуляницький, хоч малюй з нього ікону, чи то хтось, а може, й сам Вседержитель і намалював його – вуса двома легкими мазками, довге обличчя, довгий ніс, чорна, як смола, кучерява борода й очі проникливі, наче в самого Ісуса. Не диво, що жінки німіють під його поглядом. Дивовижної вроди козак. Ще й має мужнє… і трохи жорстоке серце. Жупан на ньому червоний, перським поясом підперезаний, чоботи шиті німецьким ладом… Але чи не ще гарніший і молодший полковник прилуцький Петро Дорошенко. Також борідка, чорна й кучерява, високе чоло, розлетисті брови, крупний ніс, великі губи, кремінь у погляді. Валечний козак! Не обділила доля вродою й Богуна. Але надто багато злигоднів випало на його вік, надто багато битв перейшов, і кожна осідала рисочкою на обличчі. Чоло, щоки – неначе посічені маленькими шабельками, й цілі віяла зморщок у кутиках завжди міцно стиснутого рота. Останній, Юрій Немирич, неначе припутень серед соколів, обличчя тонке, в білій хмарці кучерявого волосся, очі іскрять розумом і переконаністю пекельною, статурою тендітний, руки білі, пальці худі й довгі, але шаблю тримають міцно.

Гетьман обвів усіх поглядом. Щедро сійнула Божа рука, стільки валечних мужів одразу, якщо стоятимуть купно, якщо не відречуться один від одного й від нього, то й чорт їм не брат. Але ж… Вже сьогодні – той у луг, той у плуг… Немає єдності, кожен свою думку пряде.

Першим забрав слово Немирич:

– Треба не допустити цього Силку до Зінькова.

– Він уже досі в Зінькові, – сказав Тетеря.

– Отже, через три дні буде в Лохвиці, – скрушно констатував Немирич.

– Січовики – люди не поспішливі. Чого б їм не погуляти зо два тижні в Зінькові, – розважливо мовив Гуляницький.

– Поки все не вип'ють, з Зінькова не підуть, – погодився й Тетеря.

– Тоді потрібно поспішати, зібрати військо, – знову вихопився Немирич.

Гуляницький пошкріб пальцем за правим вухом, зітхнув:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: