– Вовка боятися…
– Страхопудом став!
– Оберемо іншого!
Дейнеки приперли Пушкаря до палісаду. Він вже стояв спиною до Полузор'я, йому просто в очі світило призахідне червоне сонце, ятрило, і ятрила злість на оцей непослух, на це безголів'я. Його полк розчинився в гультіпацькому морі, вже й реєстровики погукували на нього та дорікали боягузтвом. И метлялася в тому натовпі кістлява з кібчастим обличчям постать Супруна, крутилося ще кілька старшин – намагалися вговтати дейнеків, відтерти їх від полковника, але їх відштовхували, тицяли в обличчя кулаки, понаставляли синців.
Врешті Пушкар прохрипів з люттю й відчаєм:
– Вдаримо на світанку. Вони проти ночі нікуди не поїдуть.
– Брешеш. Хочеш нас обдурити.
– Правда.
– Перехрестися.
– Їй‑богу, – перехрестився кістлявою рукою.
Холодно блищала в траві роса, туман змивало в долини та байраки, стояла млосна, важка, хвора передранкова тиша, й, полохаючи її, пупікарівці вийшли з Полтави. Спочатку надпиляли тишу скраєчку – проскрипіли важкі ворота, далі надколювали брязкотом, подзвоном, покахикуванням і врешті вдарили випалами їй у саме днище. Звився в небо жайвір, з галасом, стогоном, похлипами, ревінням кинулися пушкарівці на обоз, навіть музики покинули вал і побігли до обозу. Одначе там їх чекали, з‑за возів гримнули гаківниці, самопали, мушкети, стрільнуло кілька малих гармат, але дейнеки й козаки валили валом, і півтори сотні тіл, що впали в їхніх лавах в холодну росу, тільки підхльоснули їх. Виговці ще встигли зробити два випали, поки пушкарівці сягнули обозу, далі кинулися навтьоки. Вони відбігли на кілька десятків кроків і, буцімто гнані соромом та нагаями осавулів, спробували вернутися, але тепер їх зустріли хоч і не щільним, але з близької відстані, вогнем пушкарівці, й козаки покотилися в долину. Декілька чоловік полтавців подалися навздогін, але, побачивши, що все військо метушиться біля возів, мерщій вернулися назад, аби не лишитися з порожніми руками. Біля возів і в самих возах зчинився шарварок, там кипіло, вирувало, неначе в пекельних казанах, лунали вигуки, лайка, щось тріщало й гахкало; дейнеки пообпадали вози та мажари, шаблями й ножами полосували катряги, деякі вози поперекидали, й кільком чоловікам повідбивало ноги. Одежі й харчового припасу у возах було мало, зате горілки – залийся. Коли й хто з них мав можливість випити стільки, скільки подужає? Пили з казанків, мисок, шапок, з долонь, просто з куф, припавши до наливних дірок та чопів, у яких були попровірчувані дірочки, пили з калюж і з приполів, і раділи, як діти, й реготілися, наче божевільні. Кажуть, відвага мед п'є, а це злидні пропивали відвагу. Даремно метався від воза до воза Пушкар, закликаючи, заклинаючи, проклинаючи, даремно гамселили по дурних головах кулаками осавули, один навіть вистрілив з пістоля й поклав на бочку чубатого, в розхристаній сорочці дейнеку – голота пропивала свій вояцький чин, свою честь, своє життя. Цвірінчав у небі жайвір, чи то сміявся, чи то плакав, і злякано пугукав у байраці сполоханий сич.
Супрун також допомагав осавулам, хотів зупинити козаків своєї сотні, хапав їх за руки, за поли кунтушів і свит, його відпихали, йому реготілися в обличчя, й врешті, побачивши, що всі його зусилля марні, він сів на дишель воза й тяжко застогнав. До нього підійшов знайомий козак, свиснув з подиву:
– Тю, дурний… Ти ж поглянь, як веселяться наші молодці! Побіда! Випий за неї, – і простягнув ківш.
Супрун підвів голову, в його очах горів вогонь відчаю:
– За погибель! – і припав до ковша.
Молилися явори, молилися верболози, й сльози скрапували на вологу землю, кожна гілочка, кожен листочок молилися окремо, і стояв туман густий‑прегустий, і козаки потонули в ньому; вгорі, над їхніми головами, горіли червоні мечі – промені сонця. Пролунала команда, дзвякнули вудила, коні переступали на місці, не зважуючись розірвати грудьми пелену туману; спонукані вершниками, рушили, випливали з туману, неначе з каламутного виру. Перша сотня потягнула попід яворами – вже видно в тумані, вирвалася нагору, заграла шаблями. Мокрі від роси коні тремтіли з холоду, рвали з рук повіддя. За нею випірнула друга сотня, за другою третя… Щойно вибрався увесь полк, гетьман наказав рушати. Полк котився в густих травах, далі перебіг на пасовиська з двома високими могилами.
…Татари пролетіли через баштан, згарцювавши його до чорного, забігали зліва.
Матвій сидів на Зірці під старою, напівсухою вербою збоку від гурту старшини. Просто над ним у вербі чорніло кругле невелике дупло (міг дістати до нього кінчиком шаблі), й з нього вилітали вогнисто‑рудаві, чорно‑сірі кулі, то були шершні, величезні, волохаті, тонко поперетягувані в стані, десяток таких шершнів може вбити коня, й кобила під Матвієм здригала холкою, перебирала копитами, Матвій стримував її повіддям. Він не од'їжджав од верби, бо стояли на горбочку, й звідси бачив і Полтаву, й обоз, і Подузор'я, бачив, як вирвалися з нього козаки, обтекли леваду й пасовисько і на ходу розгорнулися в лаву.
Матвій і собі попустив повіддя, рушив слідом. Його ніхто не спонукав до бою, ніхто не наказував їхати до обозу, одначе у світі є спонуки, вищі за будь‑які накази. В серце натекло стільки болю – диво, що воно витримувало, а по краях того болю – печаль, і досада, й гнів хтозна на кого. И жаль себе, – не Супруна, а себе! Матвій був певний, що Супрун там, біля обозу (де ще міг бути!), тертий у боях, старший Журавка давно розгадав замисел гетьмана (та й хто б його не розгадав!), замисел простий, навіть спрощенський, розрахований на дурні голови, на жадобу, на захланність, які вінчала п'яна смерть. Боже, Боже, на чому тримається світ, на чому тримаються людські життя, – вони наче павутинка з павуком на гілці верби, котра нависла над водою, шугоне вітер і зірве її та пожбурить у пінявий вир.
Бризкала з‑під копит роса, з крякотом зірвалася качка й рвонулася прямовисно вгору, Матвій летів напереріз лаві й приладнався їй у хвіст. Кобила прищулила вуха, люто закусила вудила, хотіла наздогнати лаву, але Матвій стримував її повіддям, волів не обагряти шаблю братерською кров'ю. Хоч знав, що в цій веремії, в цій хурделиці спіткати Супруна – це те ж саме, що знайти голку в копиці сіна, сама думка про можливе зіткнення груди в груди була нестерпною. Навпаки, в чорній пітьмі безнадії жевріла іскорка, що, може, припадком долі йому вдасться врятувати брата, відвести від його голови шабельний удар…
Глухо стугоніла земля, сичали трави; прочавкотіли, прошелестівши лепешняком, перескочили болотистий ручай, злякано прошурхотів табунець чирят над головами, здавалося, вони ось‑ось зачепляться об шаблі, які застилали горизонт перед Матвієвим зором. Козаки попригиналися до грив, коцюбли в напрузі, тільки Матвій летів, відкинувшись у сідлі, намагаючись охопити зором поле та дорогу попереду. За шаблями, за козачими постатями погано бачив обоз, ячмінний лан між Полтавою і обозом був порожній, по ньому втікала одинока постать. Земля попереду гуділа і вгиналася, гнулася хвилею, як молодий лід. Так здавалося Матвієві. Мчали мовчки, без крику – тільки підвивав вітер, ранячись на відточених до жаскості вістрях шабель, і Матвій відмітив, що кричати зараз «слава» було б безумством. Кому і яка слава?
Від вітру ломило у вухах, Зірка махнула головою, і просто в обличчя Матвієві полетів шмат піни. Безладно, розпачливо пробахкали постріли, десь праворуч вибухнуло нещадиме татарське «алла», козаки ж мчали мовчки, і враз замелькали шаблі, рубаючи на січку навскісне сонячне проміння, рубаючи зведені вгору для захисту руки з корцями, ковшами, падаючи на плечі, голови; десь заіржав кінь, лунали зойки, крики, звідкілясь долинув божевільний регіт, сукав ногами поранений кінь, а козак намагався витягнути з‑під нього придавлену ногу. Матвієва Зірка ударила грудьми чийогось коня й козак на ньому люто ощирився, цвінькнула над головою куля, й вже Матвій пересягнув між двома возами дорогу. Й, власне, все було скінчено. То тут, то там ще мелькали шаблі, втікали ячмінним полем зіщулені постаті, їх доганяли вершники й навічно вкладали шаблями в яре зело; біля кількох возів, згромадившись, шаблями, дишлами возів, товкачами, ратищами відбивалися дейнеки, а вся дорога, й поле побіля неї були завалені трупом. Дике, трагічне, жахне видовисько, тільки люди в силі видіти його, звірі, тварини божеволіють від такої кількості крові, зчиняють ревиська, втікають у ліси, в несходимі нетрі або вбивають одне одного.