Коршаком пролітав на вороному коні понад дорогою гетьман, обшита по краях жовтим шнуром саєтова кирея здіймалася за спиною, неначе крило. Він то затримувався на розгаслому броді, де голі козаки по пояс у каламутній воді, допомагаючи круторогим, перли на берег вози з гарматами та припасом, то збадьорливо вітався до пішаниць, то знову вилітав у голову війська й неухильно вів його на схід. Неухильно, але не прямо; здебільшого йшли путівцями, забирали то вліво, то вправо, іноді путівець спроваджував їх навіть на захід, але інший посилав знову на схід. Військо то посувалося через ліс, то йшло довгим, порослим кучерявими лозами та вільхами байраком, то видряпувалося на гору, а переваливши через неї, знову зникало в темній приладі глибокої долини. І через те важко було скласти йому лічбу, й ніхто не знав, куди воно прямує.
Погода стояла вітряна, хмарна; висвітлить дорогу сонце, а за півгодини чорними лисицями біжать по ній тіні від туч, далі й зовсім затягне небо сірою сукниною й посіється нудна мжичка. Дедалі темнішими й густішими ставали бори, убогішими садки, біднішими городи – рідко де квітував мак, дорідні, пишні півонії поступилися місцем суворим, байдужим жовтим лаплахам, все нужденніший і нужденніший вигляд мали хатки, зустрічалися вже й не білені – чорніло дерево зрубів, і куталися ті хатки не в кучерявий веселий вишняк, а в похмуру паморозь ялин.
Попереду козацького війська мчали летючі козацькі під'їзди, одні верталися, інші відлітали від війська, гетьман особисто розпитував усіх дозорців, що бачили й що чули. За Бахмачем, під селом Шаповалівкою козацькі під'їзди вистежили великий московський дозір, оточили його у вільховищі над ставом, частину ворожих дозорців порубали, частину захопили в полон. Потрапив до полону й Силка, котрий так запопадливо, гаряче й шалено обороняв для московитів Зіньків. У наметі біля криниці гетьман поодинці розпитував полонених про московське військо: скільки війська комонного й скільки пішого, скільки козаків з Безпалим, де і як ті війська стоять, скільки мають гармат, що відають про гетьманські полки. Найдужче його втішало, що московити нічого певного про його військо не знали.
Двадцять шостого червня до козаків долинув зоддалік глухий гуркіт. Хтось інший міг би мати його за громовицю, козацькі вуха одразу ж розпізнали, що то бурмотять гармати. Мимовільно прискорила біг кров, в серця цідився холодок – йшли до бойного поля, й невідомо, чиї чоботи протолочать дорогу назад, а чиї навіки вгрузнуть в землю на тому полі. Світило щедре літнє сонце, по небу пливли схожі на білі перини легкі пухнаті хмари – лягти б на ті перини й пливти невідь‑куди, й дивитися з височини на тих, котрі бігтимуть, ощирившись гострими лезами в пороховому диму; а вони торували путь на настирний, який ввірчувався в мозок, гарматний гуркіт.
Гетьман їхав попереду війська. Поруч нього – генеральний обозний, Богун, Тетеря та Степан Гуляницький, рідний брат Григорія, котрий тримав у Конотопі на своїх грудях все московське військо. Степан – нестеменний Григорій, та ж горда постава, такі ж самі чорні вуса й кучерява борода, й чорні тривожні провалля очей – може, саме оцей глухий гарматний випал поніс смерть брату? Поривався вперед і, пригашений гетьмановим поглядом, осаджував коня. В гетьманському почті їхав також Юхно Рокитка – висловухий, з синьою бородавкою на нижній губі козачок з тутешніх місць, з села Пальчики. Покивом пальця Виговський підкликав його до себе, щось розпитував.
…Гетьман нагло натягнув повіддя й підняв над головою руку, – подав знак до зупинки. Всі накази, розпорядження віддавав сам: де кому стати, як розташувати вози, де копати рови. Військо комашилося на яровому полі, на перший взір безладно, насправді ж всюди панував чіткий лад. Ще гетьман наказав багать не розкладати, страви не варити.
Міста звідси не було видно, в сірому мареві попереду горбатіли чи то стоги, чи то купи дерев, й тільки неугавний гарматний гуркіт, який вже виріс на дві октави, вказував, де воно.
Гетьман перепочивав недовго; наказавши Степану Гуляницькому пильнувати зувсебіч, взяв з собою Богуна та Дорошенка, шестеро осавулів для посилок і півсотні охорони, рушив уперед. Він був спокійний, і не відгадати: хвилюється й затис душу в кулаці, тримає її, як птахолов виплутаного з силець тремтячого соловейка, чи все вже там перегоріло, перейшло в думку, в попіл розмислів.
Кінські копита чітко стукотіли по сухоземлю глинистої, затверділої після дощів дороги, подзвякували вудила, вершники показували один одному нагайками:
– Чамбул полетів…
– Протри очі – то вихор.
– Іч, як закуріло.
Останні дні стояла дзвінка сонячна погода, сонце зависло в голубій блакиті, смалило немилосердно, до того ж парило, чи то після недавніх дощів, чи то знову на негоду. Дорога пішла похило вниз, і перед очима вершників відкрилася велетенська долина, перетята невидимою в осоках і бережняку змійкою річечки. Їхали луками, спочатку грудковими, а далі болотистими, терпко пахло татарським зіллям, гнилою осокою, лататтям, ліворуч, серед осоки, перекликалися деркачі. Гетьман натягнув повіддя, приклав дашком до чола руку. Пильно вглядався поперед себе. Долина розпливалася ліворуч, до синього гаю, була пустельна, в рідкій окиді верболозів, либонь, трави по ній ніколи не кошені, бо й негодящі – осока та різак на купинах, острівці ситнягу біля болотець, річечка петляла в низьких берегах, її означали кущики лози. Рай для гаддя та птаства, його тут і справді гибіль, наблизившись, почули скрипучий крякіт чапель – кілька їх злетіло з берегів річечки й важко, неначе несені вітром віхті соломи чи сіна, потягли до лісу, подзвонювали журавлі, зривалися чирки та крижні.
– Сюди б з рушничкою, – голос позаду.
– Нічого не вполюєш на такім роздоллі, – інший, розважливий.
– Пожди, ще тебе вполюють…
Богун суворо оглянувся, й козаки вмовкли.
А гетьман вже зорив праворуч, де за мостом земля перехняблювалася горбом, по якому дерлися терни, цвів глід, вони переплелися з жостером, крушиною в непролазні хащі, за ними зводилася стіна хвойнику. Промацував очима все, карбував, думав. Перерахували кінськими копитами соснові мостини на містку, перескочили на той бік, проїхали ще трохи лугом, відтак гетьман зупинив вороного румака, легко зістрибнув з сідла – козакам охорони наказав залишатися в сідлах, взявши з собою Богуна та Дорошенка, а також двох осавулів, – пішов на горб ліворуч, пославши поперед себе ще одного осавула. Той червоною ящіркою пов'юнив на горб, і Богун кинув навздогін:
– У тебе червоніших штанів немає?
Козак оглянувся, нерозуміюче витріщив очі, але Виговський махнув рукою: мовляв, чеши далі.
Незагайки осавул виповз на горб, роззирнувся й покликав рукою. Виходили обережно й не на саму маківку горба, спалену багаттями пастушків, а трохи нижче. Пастівник тягнувся далі, майже до самого міста, й на ньому манячило кілька табунів коней, гетьман видобув з шкіряної торбинки розсувну оглядову трубку й подивився в неї найперше на табуни – то були не селянські клячі, а огирі комонників. По тому перевів трубу на червоні черепичні та чорні ґонтові дахи міста, на зубчасті башти, на вал і нікого там не побачив, майоріло лише два прапорці, либонь, сьогодні місто ворог не приступав, отож з башти пильнували тільки сурмачі, ворожі гармати не стріляли, але гармаші біля гармат походжали, декотрі лежали в траві, схожі на виліплені дітьми з глевкого хліба ляльки. І всі люди – два вершники, які поколотили від гармат до рябих московських наметів під лісом, вартові по цей бік рову, викопаного довкола наметів, ратники, які щось копали посеред луки – схожі на іграшкові, ярмаркові ляльки, і зброя їхня іграшкова… але вона вбиває. Московський табір розташовано так, що він одним крилом прилягав до обложенських ровів з гарматами, творив одну окіпну в'язь.
Виговський пошукав жерлом трубки князівські намети – не знайшов, у очах рябіло – знову повів оглядову трубку по лугові в бік міста. Намагався розгадати – чи сухий луг, яка відстань звідси до гармат, де лежать містки через рів довкола наметів…
– До біса їх, – кілька разів намагався рахувати намети Дорошенко й збився з лічби. Він упрів під шапкою з кабарги, зняв її – на лобі лишився червоненький пружок, – підмоклий кучерявий чуб заворушив вітер.