На брата брат – Юрій Мушкетик

Матвій дратувався.

– Безпалий, безносий… Всі кличуть – за мною. На смерть за мої добра, по мою славу. Якби менше кликали, а орали поле… Всі хочуть возвеличитись… – І вже мовби про себе: – Йди, куди тобі призначено. Не колотися… Так ні. Рвуть на шматки єдине тіло, кожен тягне на своє, – скрушно вів Матвій.

– А що, один має володіти всім? Отакий плюгавий…

– Неправда. Чесний і правдивий…

– На собі спізнав?

– Так… Інший би… слушно скарав на горло. А він… Повинився б ти, – сказав безнадійно.

– Кому? Отому ляшку? Скоро він проситиметься, та ніхто його не помилує. Військо московське стоїть… І нове йде…

Матвій стенувся душею. «Он воно що… Он які вісті несе комусь Супрун. Треба сказати гетьману». И інша думка: «Запитають, звідки дознав…» Знову хитавиця – сказати, не сказати…

– Гроші москалі плататимуть, від чиншу увільнять? – мовив насмішкувато.

– Платитимуть.

– Канчуками по плечах. Дурне поспільство вірить у ті листи облесні, репетує і нікого не слухає. Де таке бачено: кожен городовий отаман – сам по собі, кожен бурмістр править, як хоче, вищого не слухає.

– І всяк гребе під себе, – підтримав Супрун.

– Суди – продажні, перевелися ні на що. І все то через під'юджування чужинські, через ворохобство отаманців наших…

– Риба гниє від голови…

– Буває, і з хвоста… Нехтують добрістю гетьмановою й не відають, що чинять і що їх чекає. Шарпають тіло єдине.

Матвій довго не наливав, і Супрун налив сам.

– Щож… Давай вип'ємо… Нарізно… Кожензасвою Україну. – Очі в Супруна жорстокі, на денцях – холодний жар.

– Вона єдина.

– Либонь, ні.

– Вас купляють…

– А ви вже куплені…

Ніч розносила їх по краях безмежного поля. Матвій терпко, до болю відчував це й сказав уголос:

– У нас ніби дві правди. И неначе стоїмо на одному полі, й плуг поміж нами пройшов.

– А що, може, й справді доведеться стати на одному полі… – Тверді Супрунові губи склалися в тугу складку, а в очах – пороховий дим.

– Не доведи Боже!

– А станеться, що робитимеш?

– Не кажи такого, – майже крикнув Матвій і оглянувся на двері до кімнати. – Вже й так… – Рвонув комір сорочки. – Душно… І темно… Не знаю, чого ти…

– Іншої дороги в мене немає.

Аби не починати сварку спочатку, аби справді не опинитися груди в груди на тому полі, на яке натякав Супрун, Матвій одним махом допив чарку й підвівся. Був суворий, рішучий – все‑таки – старший брат:

– Лягай спати. Лізь на піч, вигрівайся.

Аж тепер на обличчі Супруна появилася тривога:

– Жінка, і ця, жінчина…

– Жінка і Горпина не скажуть нікому… Діти…

А сам думав: «На чию погибіль прийшов Супрун? Може, було б не впускати? Не впускати… – рідного брата? Але ж впустив лихо. Собі і всьому, чому служить».

– Збуди вдосвіта. Пересиджу в клуні. Мені – кілька днів.

Матвій лежав на самому дні ночі, заклавши руки під голову, намагався впорядкувати думки, але це йому не вдавалося. В глибині ночі й гадки важкі, чорні, й щось тисло на голову, і розпач хапав за горло. Що ж воно буде далі? Чому так сталося? Одна мати народила їх із Супруном, до однієї ікони молилися, з однієї криниці пили воду, одні пісні співала їм мати, одна стежка водила їх у поле, одна верба шуміла над хатою й однаково дорогі їм та ікона й спомини про матір та батька, про криницю… Є щось у світі більше за це? За рідну матір, рідне поле, що і є вітчизною, яка радістю і болем увійшла в серце і яку повинні захищати? Чому ж тоді так сталося, що співають ту саму пісню, а стоять на батьківській стежці один супроти одного, й не любов палає в їхніх серцях, а ненависть? Чиї підступи, чиї кличі подвигли їх на це? Ще й виявилися ці кличі дужчими за те, що ввібрали в себе з материною піснею! І як розпізнати, де слова правдиві, а де обман?

Відав одне: чужі кличі й чужі слова не можуть бути правдивими для них. Чому ж так сталося, що стоять на одному полі, а думають не однаково? Бо один має більше поля? Він у тому не винуватий і готовий поділитися… Хоч це… не вельми просто. А інші поділяться? Ні. Виходить, власні гаразди, власні добра важливіші за спокій вітчизни й за все на світі? Сього не може бути!

Страшно як! І що зробити, аби стало інакше? Того не знав. Відав одне: чужинці ніколи не розсудять їх правдиво. Треба доходити порозуміння самим. Але як? Якщо ось вони, рідні брати, не можуть дійти згоди.

За відтуленим вікном ще було темно, коли загриміло в двері. Посхоплювалися обоє. Супрун гарячково одягався, заздалегідь поклавши на лаву два пістолі. Матвій стояв посеред хати в споднях: що робити, брати рушницю та шаблю й боронитися разом із Супруном чи сховатися в кімнаті?

А воно вже тарабанило у вікно:

– Хазяїне, вийди… Коні в стайні… показилися.

Каленик Нишпорка, підсусідок. Крижана грудка скотилася з душі.

– Сховайся на печі.

Одягнув кожуха, засвітив ліхтар. Удвох з Нишпоркою зайшли до стайні. Там стояв вихор: відірвався жеребець і ввірвався в стійло до кобили. З несподіваною жорстокістю і люттю Матвій бив його вилашником по крупу та хребтині, жеребець харапудився, метався на всі боки, тріщали стійла, наледве не роздушив Журавку, притиснувши його до стіни. Врешті вдалося загнати його за товсту, з теслиць, огорожу та накинути недогнуздок. По тому заложив стійло обаполом.

До ранку вже обоє не спали. На світанку Супрун вийшов з хати. Тяжкий день пережив Матвій. Що від почуття небезпеки, яке повисло над його хатою, що від пекучого Федориного погляду, що від власних думок. Ходив по двору – від хліва до комори, від комори до сажу – і йому здавалося, що ступає по розжарених вухналях. Ішов від клуні й спиною почував небезпеку, повсякчас пам'ятав, що он там, в прикладку соломи сидить його брат, вар'ят, і тим самим розрушує його спокій, життя його і всієї родини. Бо ж так чи так, Матвій з ним у спілці – проти влади, проти гетьмана – свого добродійника, Супрун – пушкарівець, дейнека, якого шукають. Він може виявити себе сам – чхнути, закашляти, або виявлять його підсусідки – прийде котрийсь з них по солому, – загавкає на прикладок пес, знайде сторожа. Вже не раз, ще раніше, зринала думка про те, що коли б Супруна впіймали (звичайно, не тут, а деінде), все скінчилося б, він жахався її, бо ж уже не раз рятував брата з чіпких лабет. Найкраще було б, якби Супрун кудись з'їхав назавжди, але він не поїде, буде колотитися й далі, не відаючи (чи й відаючи), якої муки завдає братові. Вони вдвох неначе забиті в одну колоду, волочать одного, волочиться й другий. І тільки якщо врятується один, врятується й другий, найгірше ж, що це все не має кінця. Невідь‑скільки воно тягнутиметься і навіть чим закінчиться – невідомо.

І знову оглядався на клуню. Матвієві здавалося, що в груди йому щось поклали – колюче, гостролезе, й що б він не робив, у який бік не похилився (тілом чи думкою), щоразу наколювався на вістря. Викинути б той колючий клубок, позбутися його… щоб знову жити й спати спокійно. Як викинеш! Мусить важити власним життям, життям дітей і Федори. (Ну, Федори!..) Чи рівні вартості? (Прости мене, Господи, на цій думці!) Ні, повинен терпіти й пильнувати, аби ніхто не викрив Супруна. Через те всенький день товкся у дворі… Он побіг з цуркою Дениско, загилив цурку, вона впала біля воріт клуні… І Матвій з несподіваною злістю пожбурив її на середину двору та накричав на Дениска. Трохим В'юн прийшов з рептухом, хотів узяти в клуні сіна, і Матвій сказав, щоб наскуб зі стогу. Той здивувався, пішов. Так аж до вечора.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: