На брата брат – Юрій Мушкетик

Хотів відказати гостро, а потім подумав, що все це тільки здогади, прибулець своїх замірів йому не відкрив, через те мовив спокійно:

– Не можу я взяти листа подорожнього. У нас тепер з цим вельми строго. Кожен має отримати власноруч. Піди й об'яви свій вид…

– Ти що, маєш мене за дурня? – ощирився козак.

– А ти – мене!

– Я заплачу.

– Не потрібні мені твої гроші.

За дверима занявкав кіт. Він нявкав противно, по‑березневому, розніжено й вимогливо, і шкрябав лапою двері. Матвій упустив кота. Той перевальця переступив поріг, дійшов до середини хати й раптом беркицьнувся на спину, попідгинавши чорні, в білих латках лапи. Такого джиґунистого, такого гулящого кота, либонь, більше не було ніде у світі, й такого ледачкуватого, примхливого, він зникав на кілька днів і повертався з покусаними вухами, подряпаною мордою; брудний, шерсть позбивана в ковтюхи, голодний, чварливий, наївшись же, залягав на півтори‑дві доби й по тому відправлявся в мандри знову. Але цей гуляка чомусь неймовірно приязнив Матвієві, либонь, як особі чоловічої статі, й ночував тільки в його кімнаті.

– Я скажу Супрунові, – пригрозив козак.

– Краще скажи йому, нехай не бридить ледачого, нехай покине збродні й береться за чепіги. Весна йде, а в нього дітей купа.

– Розкриється лист, підемо в свист. Весна нагодує наші діти.

– І оббере чиїсь?

Козак трохи зніяковів.

– Чому ж… Поділимо.

– Чуже? Шаблею?

– А хоч би й так…

– Пішли ви супроти закону, супроти законно обраного гетьмана, на розор і нещастя краю, а найперше – на власне безголів'я.

А на думці крутилося: «Всі ми діти однієї неньки. Але чому такі? Україна дорога всім, і всі – врізнобіч. Свої вигоди ставимо вище її, ще й молимось Богу: покарай сусіда. Як Господь це терпить! Були вкупі. З цим ось козаком також. Я його не обібрав. І ось… Зустрілися друзями, а вже – вороги. И нічим його не переконаєш, не перекабатиш на свій бік. Загрузла в серці ненависть… Легше можна шаблю виправити руками, ніж розраяти, розупевнити ось такого дейнеку».

– Це вже побачимо, на чиє.

– Побачимо. Ночуватимеш чи підеш?

– Мені більше ночувати ніде.

У тісній кімнаті ночували два неприятелі, а може, й вороги. Матвій засинав і просинався щохвилини. Лежав нещасний, з розтерзаною душею, чув, як то приливає, то відпливає від серця кров, думки стрибали в голові, не міг зосередитись на жодній, хапався за своє нещастя, як за лезо ножа, шукав винуватців своєї біди й боявся вимовити ім'я, нарікав на долю й просив її змилостивитися. Бачив, на нього насувається грізне, в сто крат більше від того, якого вже зазнав, лихо. Найстрашніше було, що не стояв на березі правди й не міг її шукати, не міг нікому виповісти того, що катувало його, бо нічого й не залежало від нього, нічого він не міг змінити, хоч як того хотів. Залишалося покластися на волю випадку, який вже стільки разів виручав його, лягти в чорний човен і плисти за водою.

Матвій перекидався з боку на бік, чув, що й гість його не спить також. Либонь, боїться, щоб Матвій не пішов тихцем і не видав його владі. Звичайно, Матвій нікуди не піде, хоч за законом мав би повідомити. И таким чином виконати обов'язок перед гетьманом і перед урядом, якому служить. Але видати – це стати донощиком, видати якусь часточку самого себе, своєї совісті, своєї порядності, а основне – вчинити зло супроти Супруна. Так, він нікуди не піде й нікому нічого не розкаже, але цей чоловік може подумати в цей бік… і про всяк випадок вбити його… Різні є люди на світі. Він боїться Матвія, як і Матвій його. Тобто мусить боятися. Отож треба пильнувати.

Від цих думок, від напруги боліло серце, глибокі розколини зміїли по ньому. Свердлив поглядом пітьму, боровся зі сном, а потім раптом відчув, що лежить у човні й кудись пливе.

…Він плив довго, аж поки на нього не навалився худющий, з запалими щоками і скронями козак та не почав душити за горло. Неймовірним зусиллям скинув з себе козака й скинув сон.

Відпущений на весняні роботи, Матвій приїхав на хутір. Повитягував з‑під повітки обидва плуги, понагострював лемеші, наймити‑підсусідки ще раз перевіяли на току зерно… Та враз наступили відзимки, – зима не здавалася, надолужувала своє. В ставках, озерах знову позамерзала вода й на полях по долинах також, – Матвія брала тривога – чи не вимокнуть, не виклякнуть озимі, – а на горбах рілля лежала чорним груддям, по розпругах, ярах і в лісі ще білів сніг. А в небі тягли й тягли ключі журавлів та гусей – величезні, по сотні й більше, – і це вселяло надію, що відзимки не надовго. Птахи знають більше, ніж люди, їм видніше з високості. Турботи, клопоти, тривоги обсіли Матвія – не розвіювалися думки й про Супруна, і все ж він почувався налитим життєвою силою, радувався хутору, змитим ромашкою дитячим голівкам, чорномурим волам і, звичайно ж, Федорі. Вона була ласкава, весела і вночі притискалася до нього міцніше, ніж раніше. Ну, не так вже вельми. Від козаків Матвій чував, які бувають гарячі, шалені жінки, але йому було достатньо й Федориних ласк.

Та враз те тихе, лагідне життя розлетілося, як полив'яний горщик на підлозі. Спершу захворів Дениско, з полудня в нього почався жар, а на вечір він уже весь палав, чеберяв рученятами, не міг утримати голівоньку на в'язах. Горпина покликала бабу Вощиху, та кропила хлопчика свяченою водою, водила над ним розчепіреними пальцями, шепотіла якісь дивні слова, удвох з Горпиною вони радили класти Денискові до голови лід, а на ноги квашене капустяне листя, а Денискові все гіршало, він уже й очей не розплющував. Матвій дибцяв по хаті, серце йому рвалося з болю й розпуки й спікалася в гарячий корж кров. Погляне на дитя, яке вже й оченят не розплющує, і обіллється все у грудях гарячою кип'ячкою. Краще б сам помер. За дітьми вболівав страшенно, а діти – це безкінечні хвороби й болі, – але такого ще не було. И тоді виявила твердість Федора, й піднеслася над селянською темнотою своєю шляхетною вченістю, прогнала бабу Вощиху, наказала Горішні топити піч, послала Сидора до пасічника Оверка по барсуче сало, а Матвія – по м'яке лугове сіно, розігріла піч, як олійний казан, змастила хлопчика барсучим салом, поклала на вистелену сіном черінь і вкутала ліжниками. Всеньку ніч просиділи втрьох у хаті, Федора то напувала Дениска окропом з малиною, то прикладала до голови змочену в оцті шматину, Матвій кидався їй допомагати й тільки заважав. Аж перед ранком жар почав спадати, Дениско почав дихати певніше, заснув глибоким сном, і вони поснули біля нього – Федора на печі, Матвій на лежанці. Пізнього ранку Дениско попросив їсти, зраділі Федора та Горпина нашаткували йому їжі зо три полумиски, вистачило і їм, і Матвієві, який після того осоловів і ходив, як солоний заєць.

А після обіду до нього прийшли кутківчани й покликали з хати.

– Йди за нами! – сказав Хома Колотило, і в його голосі шкіргнуло залізо, що дуже здивувало Матвія.

– У мене дитя хворе, – спробував відмогтися, бо кепсько почувався після безсонної ночі.

– У жінки дитя, а не в тебе! – відітнув Хома й повів його на звикле місце, де грачиною зграйкою стовбичили кутківчани. Сонним поглядом Матвій обвів сусідів і побачив, що вони дивляться на нього, як собаки на впольованого вовка. Але гріха за собою не почував («може, пес поколошкав чиї‑небудь гуси»), стояв спокійний. З натовпу вихопився Єсько, стрибнув, як заєць, вхопив щось на землі:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: