И знову скрикнуло серце: від образи, від потоптаної віри, від неймовірної підступності – Сидір, якого підібрав з порохні, якому був за батька, за товариша, за брата, підступно ошукав його. Горе‑горе, який же страшний світ. І які страшні люди! Чому вони за добро відплачують злом? Такий закон? А він сам який же нікчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка… Привести людей. Своїм не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розуміють життя зовсім по‑різному, що для Сидора немає законів і він знає один закон – сили й нахабства.
Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кімнати, за цей час гаряче полум'я в грудях пригасло, і їх заповнила така туга, така жалість до себе, що сльози виступили йому на очі, він не збирався вбивати Федору, але хотів урізати їй поли, зганьбити її на віки вічні. А що буде далі – не знав: прожене її, піде світ за очі сам… (Куди прожене й куди піде сам? Діти, коні, господарство, – про це здогадувався, й через це було ще образливіше та болючіше.) Побачивши Матвія з ножем, Федора впала навколішки:
– Матвієчку… Я нічого… Тільки так… Жаліла його: сирота…
– Брешеш, гадюко. Я знаю все…
Це її налякало. Що він знає, скільки?…
– Сирота… Приголубила…
– Приголубила!
– Він такий нещасний. Матвійку, пожалій, у мене діти…
– Ти мене пожаліла? – Він знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були приємні її страх, її приниження, вперше на віку став над нею – і чистотою душі, і гнівом, і пострахом, – й грізно сказав:
– Не вдарю. Йди пріч… У старці.
Це налякало її не менше, ніж можливий удар ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неї поміж пальців:
– Куди я піду?… Я загину. Не проганяй мене, Матвієчку.
В цю хвилину до кімнати вбіг Дениско, побачив заплакану матір, кинувся до неї. Відтак повернувся до Матвія, стиснув кулачки:
– Ти за віщо б'єш мамку? Я тобі… Я тобі… – И заплакав також.
А в самого Матвія сміх і сльози перемішалися в одне, й він, похлинаючись чи то кашлем, чи то плачем, вийшов за двері.
…Прокинувся серед ночі. Другу ніч спав у клуні. Два дні катував себе роботою, виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це прокинувся, і все закипіло в ньому, й чорне вістря виткнулося з глибини пам'яті, зсунув з себе кожуха та кирею, побіг до хати. Вхопив Федору за плечі, почав трусити, бити об подушку головою, хрипів крізь спінені губи:
– Ти з ним спала? Признавайся, спала?
Федора звивалася, металася по постелі, а він тормосив її, бив кулаками, хапав за горло:
– Кажи правду! Не скажеш правди – уб'ю.
Вона обхопила його за плечі, обвинулася довкола нього – пругка, гаряча, запашна, – приголошувала й шепотіла:
– Не було нічого, Матвієчку. Нічого… Ніколи.
И знову тиснулася, її тугі, палаючі перса пропікали йому груди, перетоплювали лють у яру хіть, намагався вирватися з її обіймів, а сам стискав її усе дужче й дужче, до болю, до почамріння, до стогону. А потім кинув її на постіль, брав невситимо й грубо, аж їй було боляче, й згоряв у солодкій пекучій муці. Цур і пек – так гарно йому ще не бувало з Федорою ніколи.
Це повторювалося багато разів, багато ночей, вдень він утікав у роботу, з'їжджав кудись з дому – в поле, на озеро по рибу, на пасіку, а вночі прокидався, й божевільна невідомість мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумів, що правди не дознати, та вона й не потрібна йому, одначе їдь ревнощів катувала й далі. Водночас десь у далекому схроні серця блискотіла іскорка отієї невідомої раніше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч він у тому й не признавався.
Хто зна, скільки б це тривало, але одного квітневого дня з Чигирина прискакав козак з наказом прибути до гетьманської столиці.
XI
Матвій виїхав Зіркою, чалою кобилою з лошам – двоє коней ще потрібні в роботі, а кобилу він пустить у табун на випас, – лоша весь час відставало, кобила тривожно іржала й оглядалася.
Іван Груша, генеральний писар, до якого по приїзді в Чигирин заявився Матвій, сказав, щоб Журавка їхав на Ірклію в гетьманський стан та підмінив там польового писаря Таранця.
– Ти вже обсіявся, нехай і він запорає свою ниву.
– А чого гетьман на Ірклії? – запитав Матвій.
– Тебе не спитався, куди йому їхати, – чомусь сердито відказав Груша.
Матвій забідкався – кобилою з лошам у таку далеч не поїдеш, хороший кінь коштує дорого, ледве вдалося прилаштувати лоша в знайомого козака, в котрого щойно ожеребилася кобила, повозився довгенько – кобила спочатку не підпускала чуже лоша. В дорозі кілька разів здоював кобилу, йшла вона норовисто, тривожилася, іржала, – побивалася за лошам.
Гарно в степу козакові по весні – є де коня попасти, є де самому перепочити; стояла теплінь, трави піднялися враз, рутвяно зеленіли до самого крайогляду, жовтими і білими зірочками поблискували у них жовтець, нечуйвітер, козелець, соромливо виглядали з різнотрав'я синьо‑голубі ніжні півники, чаєчка‑чурабочка квилила над дорогою – вже тисячу літ – і спускалася низько, трохи не черкаючи крилом Матвієвої шапки, пара дрімлюг чорними ламаними стрілами креслили небо, качки й чаплі бовталися по ще не просохлих долинах – можна набрати качиних яєць хоч повну шапку, мілкі переброди, теплі кучугурища піщуги; їхав понад Дніпром – гарно козакові, коли тихо на серці й думка куняє в теплому гнізді. Матвієві ж думки кружляли вище дрімлюг, вище коршака, котрий облітав свої володіння, пильнуючи згори за вершником, понад самими хмарами, купчасті, посипані зверху борошном, вони пливли в ту сторону, куди їхав і Журавка. Матвій скрушно думав про домівку, про все, що там зчинилося, тривожився й несподіваним від'їздом гетьмана з військом на Ірклію. Чого він там? Готується до потички з татарами, таки вирішив поскоромити Пушкаря – з Ірклієва туди також пряма дорога? Ночував біля чумацького вогнища – валка правувала на Дон за чабаком, він наздогнав її ополудні і їхав з нею до вечора, трохи забарно, зате вигідно – у чумаків куліш з салом, і безпечно з ними – він пригостив їх своїм тютюном; чумаки тривожилися – впіймали чутку, що попереду кочують татарські чамбули, в те мало вірили – чого б вони забилися аж сюди, та й гетьманське військо пішло в той бік?
Матвій виїхав удосвіта і по обіді був на Ірклії. Козачий табір стояв на горбі вже довгенько – козачі табуни ледве манячили на овиді, – луки поблизу витоптані й витирловані до чорноти й попалені кашоварнями, гетьманів намет стояв далеко від води поруч з наметом‑церквою, довкола, купами – по сотнях – сіріли катряги козачі, вози поставлені не бойовим строєм, а як попало, на возах – бочки з солониною, смальцем, мішки з борошном та пшоном, кашовари саме ставили тагани, на ковадлах двох похідних кузень видзвонювали, мовби змагаючись поміж собою, молотки. Матвій одразу запримітив і другий табір – татарський, по той бік річки, в долинці, тільки ханський намет – великий і маленький (нужник) – на згірку. Поміж обома таборами мілкий брід, згарцьований кінськими копитами до чорного.
Матвій знайшов Таранця, прийняв від нього похідний справунок, спробував розпитати, чого вони тут стоять, але й Таранець не знав.
– Ми прийшли, а орда вже стояла, хан прибігав і гетьман їздив до хана, ниньки знову ждуть Карач‑бея. До якоїсь злуки йдеться, – почухав потилицю. – Може, й собі залишитися до завтра. Обід празниковий буде, і горілку даватимуть.
Матвій не зводив очей з того берега. Не раз і не двічі бачив татар, якось мав ще з Запорожжя з ними потичку, а потім вони ходили союзниками з Хмельницьким, і завше його не полишало почуття остраху. Таємничі люди, таємничого племені, які ставлять своїх богів вище за християнських, а самі їдять сире м'ясо, смердючий сир, п'ють кобиляче молоко й життя своє можуть віддавати за ремінний батіг.
Молоді татари шугали з горба на горб за річкою – вигулювали коні, вигулювалися самі – молода кров, якого б племені вона не була, просить волі та звитяги. На тому березі помітилася товчія, до броду з'їхав високого чину у круглій, отороченій чорними лисицями шапці татарин та троє нукерів охорони. До гетьманського намету підвели тонконогого арабаша, майнула вилога, Виговський легко, без допомоги джури, скочив у сідло, вигинаючи лебедину шию, кінь поніс його назустріч ханові. Вони повіталися, не злазячи з коней, і поїхали в степ; нукери вернулися назад. Хан і гетьман од'їхали з півверстви – було видно, як гетьманів арабаш бокує від татарського бахмета, який поривається до нього, – самі розкульбачили і постриножили коні, – вони одразу пішли попасом в різні боки, – посідали на сідла. И тоді, неначе по команді, кашовари запалили вогнища. Вибивали днища з бочок не тільки з солониною, смальцем, а й з стерлею, ікрою та баликом, підкочували в задки возів, чопиками назовні, барила з оковитою та пінною, а також бочки з вином – збиралося на велике гульбисько. Хоч той‑таки Таранець не втримався й сказав: