– Всі будете козаками, всі будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності.
Він був утомлений, не схильний до довгих промов, і зійшов з паперті.
– Це ж неправда, – казав по дорозі до Драбового двору Супрунові Матвій. – Хіба не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панські холопи? Од добра втікають? їх там гнуть у три погибелі. В Московщині давно немає жодного вільного лапотного чоловіка. Холопи там усі. На панів сутужать. За цей недовгий час від царя надійшло два укази, щоб тих втікачів виловлювали і назад до своїх панів у залізах повертали. Навіть бояри там пишуться холопами…
– Може, воно й так, а може, й ні. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар обіцяє всім посполитим рівні з козаками права і вольності, і маєтності поділити поміж усіма порівну.
– Так є маєтності, нажиті батьками, дідами… – И подумав про спалену луку, його поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як і боявся, що по тому між ними може розладнатися не тільки розмова, а будь‑яка злагода.
– Все одно – порівну…
– І як ти їх розділиш?
– Знайдемо спосіб… – В голосі переконаність і ярість.
Добалакували ту балачку за столом у Максима Драба.
Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.
Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:
– Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде полегша всім…
– А так, – підтримав Матвій. – Треба зачекати, настане мир, налагодиться життя…
– Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть…
– Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, – невпопад докинув Драб. – Щоб і борщ з хляками, і карасі в сметані…
– Кажу ж, собі гребуть…
– Чому? – запитав Драб.
– Бо… не вірять у Бога, – сказав Супрун.
– Не вірять у Бога? Що ти кажеш, – вимахнув ложкою Драб.
– Ну… Вірять. Але так… Ніби Бог їх не бачить.
– А Пушкар що, від себе одгрібає? – мовив Матвій.
– Пушкар хоче, щоб для всіх…
– Те ж саме… Потім, як москаль ухоркає… В холопи… У вас уряди позахоплювали горлопани, стало краще? Отож‑бо…
– И старі всі при ділі… На тепленьких місцях… – обережно мовив Драб. – У торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних…
– Як же так?
– А хто зна, – знизав плечима Драб.
Блимала в рудому – забивало в осінні негоди, затекло – кутку лампада, стріляли живицею на свічаді – під витяжною трубою – в «бабі» – глиняній грудці з дірками – соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого – чарка та ложка рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.
– …А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в поле нагаями? – вернувся до попередньої розмови Супрун.
Се була правда, Матвій не знав, що відказати.
– Там холопи, а там хлопи… Однаково. Ми чужі москалям… Взують усіх у постоли, як власних мужиків…
– Якщо всіх у постоли – нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.
– До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по собі.
– Хто се тобі сказав? – глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його тонкий вус засмикався.
– Сам чув, – збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо – ти ж знаєш Богуна: «В який, гетьмане, бік хилишся?» А гетьман йому: «Ні в який, Іване. Стоятимемо самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили… А розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не зверну». «Дивися, не зверни, гетьмане», – Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».
– Богун, то так… Вітровійний тільки він.
– Ну! Богун вітровійний!..
– Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю. Шляхтич, він і є шляхтич…
Матвій образився.
– Не шляхтич, а шляхетний.
– І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. – Жовта тінь від кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. – У Москві цар… Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті забандюриться, те король і робить. А цар – дзуськи. Над усіма.
– Дурний ти, – кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. – Не ображайся… Це я так… У поляків Конституція і сейм… Він пильнує, щоб король не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище…
– Одні вільні, інші – тричі невільні. А в Москві – порядок. Цар над усіма.
– І в усіх ребра тріщать.
– Добре, що хоч у всіх.
– У панів, у бояр не тріщать.
– Але пострах перед царем мають…
Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою й хиляв врівень з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.
– Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…
– А в лядський бік дивиться…
– Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі – хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…
– Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
– Чом би мав за ними тягти руку? – А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.
– Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він – Москві.
Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:
– Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…
– Чужими викрутнями і підступами.
– Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.
– Хміль за правду стояв…
– Стояв… За чию тільки? За свою…
– Стережися! – грізно гукнув Супрун.
– Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…
– Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? – аж розгубився Супрун.
– Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.
– Він дав, інші одібрали.
Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.