На брата брат – Юрій Мушкетик

– Не поспішай. Ось зберемося в міжсвяття, порадимося. Чей, не тільки нам двом болить Україна. А поки що – гуляй. Нехай очиститься душа від клопотів і думок.

…Бенкет уже втратив єдиний стрій. Як річка, що розбивається на потоки й потічки, розтеклися, розбилися балачки, пристрасті на окремі струмочки, в однім гурті сміялися, в другому сварилися, двоє сотників христосалися вже в сотий раз.

Засвітили свічі. Трисвічники, п'ятисвічники стояли на столах, на карнизах кахельних печей. Гетьман непомітно вийшов на челядницьку половину. В алкірі – кутовій кімнаті, що за великою світлицею, – сидів хлопчик‑білявець, син, Опанас (на честь діда) й плів нагайку. Таке синове заняття здивувало його. Не знав: печалитися чи радіти. Опанас – ще малий, помислами він далекий від війни, зброї, гарячих коней. Се – від матері. Надивилася на війну, навиглядалася чоловіка, не хотіла бачити сина на коневі. Прихиляла до молитви, до книги. Опанасові навчателі не нахваляться ним: такий дошпетний хлопець, вправний у чистописанні, і в латині, і в грецькій мові. Донедавна це влаштовувало Виговського. Але з того часу, як став гетьманом, почав замислюватися в інший бік… Якому батькові не кортить побачити сина на путі, котру проклав. Гай‑гай, до того ще, як до неба. Але… Бог‑вседержитель може посприяти. Батькова слава – не абищиця. Юрка Хмельницького кричали в шістнадцять. Хоч і бачили, який він нікчемний. Ще й попсувало його трохи вчення… Рука звикла тягнутися до книжки, а не до шаблі. Батькова слава й нині ходить за Юрком голубою хмарою. Деякі козаки і полковники знову воліють мати його гетьманом. Славного Хмельниченка, а не якогось Виговського! Тоді їм буде послабка. У Юрка рука квола, безвольна. Кожен – чини свою волю. До цього зараз пориваються і козаки, й посполиті. Юрко покинув науку й подався на Запорожжя. Січовикам лестить, що Хмельниченко приїхав на батькове токовище. Гудуть довкола нього, наче бджоли довкола матки, яка ще не вилетіла… Обвівають облесними словами, вшановують і вславлюють. Гадають, на добро, а насправді на власне і всього народу безголів'я.

Такий і його син? Ні, не такий. Беручкий і розумний. З недавнього часу Іван Остапович почав спрямовувати його на Марсові стежки. Підсовував книжки про Македонського, Цезаря, Ганнібала, Карла Великого. Розповідав про Хмельниччину, про морські козацькі походи, хоч сам у них ніколи не бував. Дуже мальовничо оповідав йому про те Богдан‑Зіновій. Запам'яталося й згодилося. Подарував синові доброго коня. В міру гарячого і в міру слухняного. Але на більше хлопця не вистачало. І ось тепер ця нагайка. Звідки? Плести нагайки – челядницька справа. Хоч… справжній козак повинен уміти все. Він багато чого не вмів. Вив'язати петлю на аркані, викресати вогню в дощ, приготувати на рану мазі з пороху, дьогтю та часнику, й з нього кепкували козаки, а він тратився. Щоправда, в його руках була міцна зброя – перо та каламар. А основне – мудрість, розум. Потроху почали визнавати, заповажали. А він непомітно навчився всього іншого. Давно знає всю козацьку регулу, і звичаї, і стрій, військових замислів учився в Хмельницького, дипломатію осягнув сам.

– Сьогодні робити гріх, – все‑таки сказав синові. Остап підвів на нього його, Іванові, очі, й щось затремтіло в глибині батькового єства.

– І воювати гріх?

Спочатку подумав, що це підступ, але по очах побачив, що син запитує щиро.

– Війна законів не дотримується. Ні Божих, ні людських.

– Виходить, вона понад усе? Понад Бога.

Гетьман замислився.

– Понад Бога немає нічого, ти це знаєш. Просто… – И не міг пояснити. – Так складається, що люди чекати не можуть.

– Не можуть чи не хочуть?

– Не хочуть.

– Тоді їхні хотіння понад усе?

– Так виходить. Але те не во славу Божу.

І подумав: «Не знаю, як ти козакуватимеш на бойному полі, а на цьому ти вже козакуєш добре».

Увійшла Олена, дружина, – жінка гордовита, вдачею гостра й тверда. Виговський знав: йому неймовірно пощастило в одруженні, він ніколи не почув від Олени жодних нарікань, докорів, завжди мав підтримку й підпору. Шляхтянка з народження, – в господі, де все було польське, – зуміла перебороти себе, перейняти український стрій життя, також високий, шляхетний, зуміла змусити за якийсь час українську старшину і їхніх дружин заповажати себе. Тримала на собі дім, господарство, через це мав більше часу віддатися канцелярії, роботі. Ще й зараз пишалася вродою, одначе це вже були оддвітини – останні пелюсточки на обнесеній вітром вишні – віяла зморщок біля очей і губів, присмерк брів. Проте очі вицвіли не зовсім, ще недавно це були надзвичайно гарні очі – небесно‑голубі, з зірочками зіниць.

З сина хотіла зробити книжника, вела його по книжній дорозі, а коли зненацька змінилися обставини – Виговський став гетьманом і почав настановляти Остапа на нову дорогу, – зрозуміла все й допомагала, чим могла.

Одразу помітила неспокій у чоловікових очах. Легенько махнула рукою, син вийшов.

– Щось трапилося? – запитала співучим голосом, у якому не стільки тривоги, скільки заспокоєння, певність, що все буде гаразд. О, скільки разів допомагали йому в житті її розважливість, її поради, її спокій, її голос. Отож відповів:

– Нічого особливого. Богун трохи перепив… і зворохобився. Я його уговтав… Москалі прийшли під нашу границю.

– Опріч тих, які в Лохвиці?

– Так.

– Їх багато?

– Та… немало. – Не сказав, що військо величезне, більше, ніж те, з яким Москва ходила на Польщу, Литву та Швецію.

– Залагодити не можна?

– Не на те вони прийшли.

– Ну що ж… Бог бачить правду. Він допоможе.

– І я так думаю. Скличемо велику раду. – І по хвилі: – Мабуть, буде велика війна.

А сам подумав: що станеться з нею і з сином, якщо переможуть московити? Вони не пощадять їх. Олена подумала те саме.

– Все буде добре, – мовила й поцілувала його в чоло, її слова завше падали на душу, як дощ на суху грядку, заспокоювали, вселяли впевненість. Але сьогодні вони чомусь не звіяли тривоги. Груди стискала туга. Невидющим поглядом втупився у свічу, яка потріскувала, чаділа. Враз схитнув головою, пробудився. Пошукав очима щипці для знімання згару з ґноту, не знайшов, пучками, неначе простий козак чи челядник, відщипнув нагоріле, витер пучки об полу жупана, ступив у сіни. Накинув на плечі червону кирею, вийшов на ґанок. В обличчя війнуло прохолодою. Безхмарну темінь неба вже прокололи перші зорі, вони тремтіли, кліпали, знудьговано дивилися на землю, яка потонула в мороці, лежала розгасла, глевка, в білих острівцях останнього снігу. В глибинах темряви народжувалися якісь неясні, невідомі шерехи і звуки – чи то просипалася земля, чи вершили свої неспасенні справи люди, звуки то зникали, то зринали знову, й гетьману стало моторошно. Але він не йшов. Вдивлявся в порожнечу ночі, вслухався в неясне шемрання, збирав докупи думки й не міг зібрати. Біля його ніг (замок стримів на горі) рідкими вогниками переморгувалося місто, а десь далі були Дніпро, розгаслі поля, які треба пройти, стати на межі й або перемогти, або вмерти. Праворуч, теж далеко‑далеко, лежав накритий темною киреєю ночі безкраїй козацький степ – Дике поле, й звідти повівав гіркий, настояний на торішніх полинах, на талому снігові тугий вітер, звідти повівало вільгістю, весною, незагнузданою волею; там – Січ, грізна, непокірна й нинішнім разом нерозумна.

«Треба перемогти», – подумав майже вголос і прислухався. Ці нові згуки, які долинали згори, були також таємничі, й хоч печальні, одначе життєдайні. То кричали гуси. Летіли своїм одвічним шляхом понад Дніпром, тягли невидиму срібну павутину від турецьких берегів, свідчили про незнищенність життя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: