…Нічого подібного ніколи не було, всі ці вигадки снував у думках‑вимріях не раз, і сьогодні вони також провели його в сон, і приснилася йому Ярина, приснилася сороміцько, в жаркому коханні з ним, і він пробудився з радістю й жаскістю в серці. Давно вже йому так не снилися жінки. И чи то пробудила його жаскістю Ярина, чи то прокинувся від холоду – під ранок похолодало, а кирея зсунулася з ніг, – але почувався легко й радісно. Де вона, Ярина, ще встиг подумати. Вступивши до колегіуму, він так ніколи більше й не побачив її, вона віддалася за багатого дідича‑вдівця на далекий хутір і виїхала з Вигова. А він згадує її все життя – нас найдужче вабить та тривожить те, що не збулося.
У голові теплів приємний туманець, але його нагло пропалила думка про близьку волейну потребу, й серце туго вдарило в груди: тук‑тук‑тук. Козаки годували коней, снідали самі. Гетьман змусив себе прожувати шмат баранячого м'яса, запив студеною водою, привезеною пахолками з села.
У молочно‑жовтій короні туману зводилося над обрієм сонце, від лісу повівав вітерець, шматував туман на клоччя. Низько над землею пролетіла зграя ворон, вони крякали й поглядали вниз, мовби вже знали, хто мертвий, а хто живий. З горба в долину одна за одною спускалися кінні сотні, шикувалися в дві колони. Комонників було небагато. Козаки щулилися чи то від холоду, чи то від тривоги. Орду з султаном гетьман ще звечора відіслав праворуч, до урочища Торговиця, наказавши пильнувати, гаслом будуть помахи білої корогви з могили Чорна Голова. Гетьман об'їжджав сотні, він не квапився, звичайно, знадливо напасти на ворога в тумані, але можна загубитися, розсіятися самим. Він схуд за ніч, ніс йому загострився, вуса хижо обвисли. І в зорі, у складці губів – зібраність та хижість, рішучість. Все життя вклав у цей день.
Туман димів, сонце спалювало його червоним промінням. Порядок, за яким ітимуть і розгортатимуться сотні, визначено, аж тепер гетьман скликав сотників, вони з'їхалися до гурту, й сказав, що від ворожих шанців вони відступатимуть і затягуватимуть за собою ворога. И одразу ж, ледве ті встигли до своїх сотень, підняв правицю з нагайкою:
– З Богом!
Захропли коні, загуркотіли копита, військо рушило за гетьманом.
XX
Матвій стояв у четвертому ряду, чухав нагайкою Зірці між вухами, й вона схилила в лівий бік шию, від приємності похитувала головою, але й ледь здригала холкою – господарева тривога невідь‑яким чином передалася їй. Так було завжди. В Матвієвому серці стояв колючий туман, думки пролітали сполоханими кіньми: про бій, про домівку, про Супруна, знову про бій. Про Супруна думав мало – навіть про те, що може зітнутися з ним у шабельній кип'ячці, – намагався зібрати себе на спокої й силі. Муляв рубчик у лівому чоботі – похапливо намотав онучу, й вона перекрутилася, здавалося – ніщо, абищиця, та й не пішки ж йому йти, й одначе той рубчик муляв не тільки ногу, а й душу, вказуючи, що спокій його несправжній.
– Рушай! – пролунало попереду.
Десь заіржав кінь, й раптом йому відповіла Зірка, Матвій зупинив її іржання вудилами й одразу одпустив повіддя, і вже земля полетіла йому назустріч, копита катували її, й вона стогнала, гула й дзвеніла, – копита прогупотіли по мосту, майнула стрічка холодної, непривітної води, попереду, залита червоною повінню сонця, обсипана міріадами блискучих алмазів, лежала широка лука й видніла громада міста.
І гетьману, і всім козакам вдивовижу, що ворожі дозорці не відкрили їхнього війська, вони побачили його аж тепер і вдарили на сполох – випаливши з рушниць, погнали до табору. Вершники передньої лави мимохіть потяглися за ними, пустили коней швидко, обігнали гетьмана, який і далі не квапився, але й не спиняв їх. Матвій увесь час тримав на оці постать гетьмана в киреї з жовтим шнуром, сотник Терпило, – ще вчора пригощав його оковитою і всю дорогу ділився з ним харчами, – встиг прошепотіти, що вони втікатимуть від ворожих шанців. Козак, який скакав ліворуч від Матвія, мабуть, сам того не помічаючи, кричав: «га‑га», «га‑га», либонь, збадьорював себе, ще з одного козака вітер збив шапку, він хотів її упіймати – не встиг, і чув Матвій хрипке хекання, скрип сідел, йойкання кінських селезінок, і все те покривав гуркіт кінських копит. За одну лаву попереду від Матвія чорніла й гойдалася широка спина (таки гицав у їзді), то копотив Сидір, те додавало Матвієві відваги й злості. Сяйнула попереду шабля, й Матвій потягнув свою, вона з шипінням вилетіла з наділків, і вже ліс клинків сік на потеруху сонячне проміння, і вже попереду забахкали постріли, жалібно й грізно заспівали кулі. И раптом ліворуч від Матвія щось сталося, він не одразу збагнув що, побачив, як полетіли шкереберть коні й неначе провалювалися кудись разом із козаками, й побачив широку просіку поруч себе, й скоріше здогадався, ніж зрозумів, що її проклала картеч, впився зором у шанці попереду: до них було не більше сотні сажнів, там метушилися московські гармаші, повертали в цей бік гармати, їм допомагали піші ратники, й ліворуч мчали якісь комонники. Гармати загупали частіше, дзижчали кулі, гетьман вже був у середині лави, довкола нього тісно зімкнулася охорона, а широка спина попереду якось дивно подалася назад і раптом рвучко шарпнулася вперед, й заточився в сідлі козак Щербій, почав хилитися; спалахом пороху в Матвієвій голові сяйнуло, що вчора Сидір люто сварився з Щербієм, і рух оцей Сидорів… Чи не шимонув у бока шаблею, але смерть дихала вже просто в обличчя Журавці, бачив розмиті плями облич, зведені рушниці, неначе з того світу виріс перед ним ворожий ратник, Матвій рубонув, і метал проскреготів по металу, й Матвія кинуло в сідлі, й на мить він згубив стремена, й щоб не впасти, вхопився лівою рукою за луку сідла, Зірка зупинилася перед буртом землі, той бурт захищав Журавку від куль; Матвій знайшов стремена й враз побачив, що ліворуч від нього рубаються козак та московський вершник, у козака розтріпаний вус і закушена губа, Матвій кинув до них кобилу, але герцівники в ту мить роз'їхалися, й карий кінь заступив дорогу Зірці, а ратник утікав. Втікали й інші, які заціліли, ворожі вершники, невеликою лічбою.
Козаки поралися в шанцях, гармат вони взяти з собою не могли, брали всіляке дрібне начиння, а в дальнім кінці все ще кипів бій, кілька десятків чоловік з чийогось наказу чи по власній волі відвихнулися вліво й почали займати табуни московських коней, які паслися на луці. В цей час на краю рябого московського табору почала виростати хмара, вона весь час розбухала, розпросторювалася, – скупчувалася московська кіннота. Матвій важко дихав, у непевності озирався, він нікого не потяв, не вчинив ніякого бойного подвигу й не переймався тим; у рові, в якому гармати стриміли на обидва боки, й біля рову валялися мертві тіла й терпко, до нудоти, пахло пороховим димом.
На міський вал вибігали обложенці, пускали в поле радісні галаси – побачили своїх. Але біля московського табору шикувалося вороже військо, його було багато, в кілька, а то й кільканадцять разів більше, ніж козаків. Заграла козацька сурма, скликаючи вояків, які розсипалися по шанцях, Матвій знову стежив за гетьманом, котрий, не злазячи з коня, щось наказував двом осавулам, ті зірвали коней й полетіли до мосту. Туди ж козаки гнали зайняті табуни. Матвій шукав свою сотню, і в цей час почала розгортатися московська лава, вона розгорталася повільно, як сива туча на овиді, займаючи обома крильми луку, і враз струснула небо диким ревиськом. Страшна московська кіннота йшла в наступ, та сама кіннота, яка два роки тому перемогла поляків, з тріумфом пройшла Литву, кілька разів примушувала втікати шведів. Водив її звитяжний і гарячий, фортунистий князь Семен Пожарський, під рукою в нього йшли князі Семен Львов та Федір Куракін. Не знали вони поразок, не знали ганьби відступів, крушили й змітали ворожі лави, й здавалося князеві, що може обшаблювати саму долю. Москва пишалася своїм полководцем, слава про нього летіла по всій Європі.
И зараз він летів бурановою тучею. Козацькі лави заколихалися – декотрі козаки ще тільки вибиралися з шанців, – короговки та значки затремтіли, затанцював під гетьманом вороний румак і враз зірвався й полетів, неначе гнаний вітром птах. Гетьман втікав першим. За ним, наче вода у вирву, ринула вся козача лава.