На брата брат – Юрій Мушкетик

Не роздягаючись, тільки поскидав чоботи, ліг на похідне ліжко, накрився киреєю. Але одразу ж підвівся, взувся, вийшов з намету. Аби скоротити ніч, пішов перевірити дозори. Над його головою розіслався темно‑синій намет неба, густо всіяний зорями, він ішов на велику зеленувату зорю, яка повисла над самим обрієм. З небесного небозводу одірвалася колюча іскриста зоря й, викрешуючи іскри, покотилася до обрію, гетьман загадав (й одразу ж подосадував за те на себе): якщо до того, поки дійде до першої дозорної команди, попереду зірветься ще одна, все буде гаразд, якщо ні… Дозорці перегукувалися в пітьмі гаслами: «Марія», «Чигирин», «Глухів». Зоря не зірвалася. Жорстко наказував осавулу дозірної команди пильнувати, дозорці повинні лежати ланцюжком від табору вперед… Немолодий, понурий осавул знав усе сам, слухав мовчки, при світлі зір Виговський уловив у його очах докір. «Але не всі вони такі, досвідчені…» Одначе, не обійшовши й половини дозорів, повернувся, знову ліг на ліжко.

Земля все ще пашіла жаром, він одгорнув з грудей кирею, повернувся на правий бік. Табір глухо гомонів, десь щось побрязкувало, долітали тихі голоси. Ніч тліла, як гніт біля гармати, коли ворог стоїть на видноті й не приступає. Перед очима гетьмана стояли річка, міст без поручнів, широкий луг… Він поведе козаків просто на шанці з гарматами. Добудуть їх – добре, не добудуть – теж не зле. Якщо вогонь буде щільним, повернуть сажнів за двісті… Сказати козакам, аби повертали за його покликом? Тоді вони, знаючи, що мають кинутися назад, тільки й дивитимуться на нього, і в налогу йтимуть мляво – можуть виказати ворогові його замір… Не сказати – погине їх значно більше, вони не встигнуть охмолостатись… Але тоді в очах ворога все відбуватиметься правдиво…

Гетьман знав: якщо й далі розвиватиме в думках план бою – не засне нізащо. Він ніколи не міг заснути, обмірковуючи навіть буденні канцелярські справи. Треба думати про щось стороннє, щось спогадувати або й мріяти… про хороше.

…Бачив себе молодим парубійком у рідному Вигові на шляху на колодках, які обнизали парубки та дівчата, виспівували «Ой у полі озеречко», заспівувала, як звичайно, Ярина й перебирала на шиї корали, червоні, як і її губи. Надворі видно, неначе удень, повний веселий місяць світив з‑понад дерев, з блискучого Чумацького Шляху сіялася розсипана небесними чумаками сіль. Іванову сорочку розпирали яблука, він ішов уподовж колод і кожну дівчину нагороджував краденим у багатія Бабоїда яблуком. Отакий він хвацький парубок, не боїться ні лютих псів, що гасають по саду, ні самого Бабоїда з рушницею. Ярині дав найменшеньке яблучко, ще й червиве… Вона знехтувала його любов'ю, і він знехтував її. Вона тоді не знала, який він парубок.

…Двоє хлопчаків бавилося на крижині, її відірвало й понесло по шаленому Ужі, крутячи й нахиляючи, всі репетували на березі, й один він не розгубився, вхопив довгу тичину й кинувся в крижану воду, сягнув крижини та привернув її до берега…

…Дівчата нудьгують на колодках, троїсті музики заблудили на іншому кутку: їх перейняли інші дівчата, й тоді Іван дістав з‑під поли чумарки скрипку і вчистив так, що дівчат неначе вихором понесло в танок. Ярина танцювала також, здивовано зиркала на нього з‑під стрільчатих брів, а коли, втомившись, посідали на колодки, почала тихенько просити хлопців, аби провели її додому. Хлопці відверталися – боялися Миколи Сахна, котрий стояв біля вір'я й чекав на неї. Сахно – дужака на весь Вигів, кинув на землю, вломивши двоє ребер, заїжджого борця. У нього лоб у півпальця й нижня щелепа в півтора вершки. Іван підводиться з колодки й до Ярини: «Ходімо?» Вони не пройшли й десятка кроків, як Микола згріб його за плече, аж тріснула сорочка. Іван вивернувся, майнув у повітрі велетенський кулак, Іван присів і обома руками вдарив Сахна по щелепі, Сахно беркицьнув, аж блиснули підкови козлових чобіт. Він підвівся й з ревінням знову кинувся на Івана, а той підставив ногу й зацідив у плече, Микола знову розпластався в порохні. И так кілька разів, аж поки не лишився лежати посеред дороги. Іван довів Ярину до хвіртки й, не пристоявши й хвилини, сухо та ґречно вклонився: «Добраніч». І пішов.

…І ось сьогодні, коли парубки та дівчата стояли після вечірні біля церкви, Іван позіхнув і, кинувши «спати хочеться», пішов додому. По хвилі позаду задріботіли кроки, він оглянувся й побачив Яринку, яка поспішала до нього. «Проведи мене», – попросила благально. «Сахна ж наче не видко». – «Та не од Сахна… Просто так…» – «Ну… коли тобі вельми хочеться, ходімо», – вдавано байдуже, тамуючи трепет серця.

…Нічого подібного ніколи не було, всі ці вигадки снував у думках‑вимріях не раз, і сьогодні вони також провели його в сон, і приснилася йому Ярина, приснилася сороміцько, в жаркому коханні з ним, і він пробудився з радістю й жаскістю в серці. Давно вже йому так не снилися жінки. И чи то пробудила його жаскістю Ярина, чи то прокинувся від холоду – під ранок похолодало, а кирея зсунулася з ніг, – але почувався легко й радісно. Де вона, Ярина, ще встиг подумати. Вступивши до колегіуму, він так ніколи більше й не побачив її, вона віддалася за багатого дідича‑вдівця на далекий хутір і виїхала з Вигова. А він згадує її все життя – нас найдужче вабить та тривожить те, що не збулося.

У голові теплів приємний туманець, але його нагло пропалила думка про близьку волейну потребу, й серце туго вдарило в груди: тук‑тук‑тук. Козаки годували коней, снідали самі. Гетьман змусив себе прожувати шмат баранячого м'яса, запив студеною водою, привезеною пахолками з села.

У молочно‑жовтій короні туману зводилося над обрієм сонце, від лісу повівав вітерець, шматував туман на клоччя. Низько над землею пролетіла зграя ворон, вони крякали й поглядали вниз, мовби вже знали, хто мертвий, а хто живий. З горба в долину одна за одною спускалися кінні сотні, шикувалися в дві колони. Комонників було небагато. Козаки щулилися чи то від холоду, чи то від тривоги. Орду з султаном гетьман ще звечора відіслав праворуч, до урочища Торговиця, наказавши пильнувати, гаслом будуть помахи білої корогви з могили Чорна Голова. Гетьман об'їжджав сотні, він не квапився, звичайно, знадливо напасти на ворога в тумані, але можна загубитися, розсіятися самим. Він схуд за ніч, ніс йому загострився, вуса хижо обвисли. І в зорі, у складці губів – зібраність та хижість, рішучість. Все життя вклав у цей день.

Туман димів, сонце спалювало його червоним промінням. Порядок, за яким ітимуть і розгортатимуться сотні, визначено, аж тепер гетьман скликав сотників, вони з'їхалися до гурту, й сказав, що від ворожих шанців вони відступатимуть і затягуватимуть за собою ворога. И одразу ж, ледве ті встигли до своїх сотень, підняв правицю з нагайкою:

– З Богом!

Захропли коні, загуркотіли копита, військо рушило за гетьманом.

XX

Матвій стояв у четвертому ряду, чухав нагайкою Зірці між вухами, й вона схилила в лівий бік шию, від приємності похитувала головою, але й ледь здригала холкою – господарева тривога невідь‑яким чином передалася їй. Так було завжди. В Матвієвому серці стояв колючий туман, думки пролітали сполоханими кіньми: про бій, про домівку, про Супруна, знову про бій. Про Супруна думав мало – навіть про те, що може зітнутися з ним у шабельній кип'ячці, – намагався зібрати себе на спокої й силі. Муляв рубчик у лівому чоботі – похапливо намотав онучу, й вона перекрутилася, здавалося – ніщо, абищиця, та й не пішки ж йому йти, й одначе той рубчик муляв не тільки ногу, а й душу, вказуючи, що спокій його несправжній.

– Рушай! – пролунало попереду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: