На брата брат – Юрій Мушкетик

– Як ти його збереш? Зима люта… Ниньки легше сперти на піч бугая, ніж зсадити звідти козака. Лежить він у просі…

– Колупає в носі, – Немирич.

Всі стримано засміялися.

Гетьман крокував по світлиці.

– І все ж зволікати не можна. Ти, – до Немирича, – збирай затяжні сотні. А ви, – до Гуляницького, Тетері та Дорошенка, – їдьте в свої полки й скликайте козаків. Швидко й без галасу.

– Галаси будуть, – сказав Гуляницький. Таку вже має вдачу – зробить, але спочатку заперечить.

Здавалося, погомоніли про все, можна розходитись, але гетьман знаку не подавав. Пощипував вуса, щось думав. Виважував. Обвів усіх довгим поглядом, у чоловічках очей мерехтіло неясне світло:

– Мисліте: не для себе се все… Я міг би від'їхати кудись і прожити життя безтурботно. Хочу порятувати Україну. Гірко нещасну. Вона ні на кого не зазіхала, кривди приносять тільки їй. Зрадити її, служити їй у напівсерця – найбільша підлість… Ми тут всі свої. Якщо бачите, що хтось захистить і поведе краще, перспективою свого розуму бачить далі… Я від'їду.

– Тебе військо обрало… Немає кращого… Твій розум, твоя мудрість… – запевняв Тетеря, світив до гетьмана чорнющими очима.

«Цей нещирий, – відмітив Виговський. – Але дивну має силу. Навіть його лукаве слово. Не віриш – і хочеться вірити».

Богун прийняв з колін великі, більше схожі на ратайські, ніж на лицарські, руки з жовтим прокуром великого і вказівного пальців, поміж якими завжди тримав люльку, підвівся:

– Ні до чого ця балачка, гетьмане. Сповняй Божу волю.

Гетьману стало трохи ніяково.

…А потім гетьман сидів у світлиці сам – погаслий, втомлений, байдужий. Зайшла дружина, щось запитала – він не почув, увійшов маршалок двору, постояв, подивився на гетьмана й теж вийшов мовчки. Виговський сидів, доки не догоріла свіча.

…У Неділю блудного сина, на Три святителі гетьман вивів козацьке військо з Чигирина. Позаду йшли затяжні полки з Немиричем. Біля Миргорода розділилися за наперед укладеним планом: Виговський лишився під стінами міста, а Немирич повів затяжців під Лохвицю. Назустріч Немиричу вийшло московське військо з князями Пожарським, Львовим і Куракіним, а також вивів своїх дейнеків Безпалий; кволого ранку, у відлигу, коли туман з'їдає сніг, обидві лави зійшлися на орному полі, московити і Безпалий невдало розташували своє військо, і Немиричу вдалося сильно наперти з лівого боку, зламати стрілецьку кінноту, котра побігла й натрутила та потоптала власну піхоту, після чого московське військо і Безпалий відступили в Лохвицю й зачинилися там. Виговський Миргород не приступав, умовляв обложенців прихилитися до нього. За ворота вийшов протопоп Пилип, і розмовляли вони з гетьманом дві дзиґареві години. Непомірну силу має зброя, але іноді слово має силу ще більшу! Коли дикі кочові племена темною галиччю оточили Рим і Атілла зажадав ключі від брами, до нього вийшов босоніж Папа Лев Перший і розмовляв з Атіллою від ранку до полудня, після чого гуннський вождь наказав своїм воякам відступити від Вічного міста. Тут же було навпаки. Порозмовлявши з Виговським, його превелебіє вернувся в місто і вмовив миргородців відчинити ворота. Московських ратників, які були в місті, козаки відпустили.

Так само повіддавали ключі від воріт козаки та міщани ще кількох міст, котрі були піддалися Безпалому та московитам. На третій день Великого посту Виговський ударив на Зіньків, але скурати запорожців не зміг. Потримавши місто в облозі, лишивши на заставі Скоробагатька – не допускати запорожців із Зінькова до Лохвиці, – гетьман вернувся в Чигирин. Вода вже підмивала кригу, заледве встигли до льодоходу перейти на ту сторону.

Матвій нашилив на вила оберемок сіна, підняв його і погойдав – щоб не розтрушувалося по дорозі (треба б принести рептухом, та довго натоптувати), як зненацька позаду зашелестів прикладок соломи й щось гупнуло. Матвій звинувся, наче вражений стрілою, миттю обернувся й занімів: з шапки оббирав солому Супрун. Сто думок, сто птиць – білих і чорних – злетіли враз: «Брат, живий. Чого він тут і отак зненацька, отже, ховається? З чим прийшов?». А той стояв, усміхався задиристо, неначе вчора розлучилися, неначе заглянув на хвилину в гостину.

– Я… міг вильми проштрикнути, – все ще не володіючи собою, сказав Матвій.

– Добре стрічаєш… – прискалив око Супрун і став схожий на розбійного півня.

– Добре прибуваєш… Наче блудяга.

– Інакше не можу.

Досада пойняла Матвія.

– Можеш. Покайся… Простять. Мене простили.

– Покаятись? За віщо? Нехай каються ті, що грішили.

Не гоже розпочалася стріча. Матвій замовк. Супрун чекав накібчено. Схудлий, зчорнілий й одначе запеклий, ворохобний. Так і не перегорів, не відлиг, не розвіявся той давній порох.

– Ти давно тут сидиш?

– З ночі.

– Чого не попросився… не постукав у хату?

– Не хотів полохати. А тепер ось… Замерз і їсти хочеться.

– Зачекай тут.

Одначе спершу одніс сіно й завдав коням за драбини. Навмисне голосно озивався до коней, щоб чули, якщо хтось є поблизу, що господар спокійно порається: «Приймись. Праву… Ну, ти, граєш!..»

Зайшов до хати. Федора вже повкладала дітей, але вони ще не спали. Покликав її в сіни:

– Забирай до кімнати Горпину і вкладайтеся. Федора здивовано втупила в нього погляд.

– Супрун прийшов!

Думав, що Федора скипить, голоситиме, проклинатиме, і вже наперед жорстко озвірчився, але вона тільки мигнула повіками й сказала:

– Уряд твій забрав, прийшов по живіт.

Матвій промовчав: було схоже на правду. «Порятуєш його, згинеш сам…» І – навпаки.

– Завісь вікна.

Приречено пішов до клуні. Сніг вже обтавав, під яблунями – чорні та білі плями.

«Ік ранку наляже мороз», – подумав.

Пригощав брата сам – гороховою затіркою (ще не вичахла), пирогами з квасолею, квашеною капустою та огірками – піст. У піст гріх пити чарку, але бачив, як Супрун бігає по суднику поглядом, приніс заткнуту сіном пляшку. Супрун випив горілку жадібно, Матвій лише надпив з чарки. Мовчав. Ні про що не розпитував, бо й боявся розпитувати: не з добром явився Супрун, звідкілясь він іде, хтось його кудись послав. У кого він – у Безпалого, в Ромодановського, у запорожців? Щось вивідує, щось доправляє? Куди не потикався думкою, скрізь наштовхувався на гострий шпичак. И не хотілося, не випадало йому сваритися з Супруном. Мовчанка була важка, липка, неприємна. А Супрун смачно хрумкотів огірками, пучками брав капусту. По його худому кібцюватому обличчі проковзувала насмішкувата, задьориста посмішка: «Боїшся? А я не боюся нічого». Супрунова тінь на стіні була схожа на розтріпаного кібця.

И чомусь згадалося, як пасли з Супруном у нічному воли; вони вже напашені, ремиґають неподалік у видолинку, а брати варять у казанку куліш, котрий булькає, плюється, червоні відсвіти грають на лицях, і здається, що вони на весь світ удвох, – за кілька кроків темрява стіною, і там притаїлося щось хиже, обоє бравують, поглядають на старий самопал, який вистрелить від ґнота або від жарини (а може, й не вистрелить), і надію мають тільки один на одного, й обом страшно й водночас хороше. Як то хороше в цьому широкому, накритому темною повстю ночі світі!

– А пам'ятаєш?…

Спогадували пастівник, річку, дитячі ігрища та кабеші, згадали, як, нікому не сказавши, пішли в Полтаву й по дорозі назад заблудилися, ночували вдвох у копах, й щось ходило вночі по стерні, й шамотіло в полукіпку…

Супрун відхилив крайок ліжника, яким було завішене вікно.

– У таку ніч розраховуються з ворогами.

Матвій промовчав.

– Час порахунків надходить, – не вгамовувався молодший Журавка. – Думали, залили крівцею вогонь, а він горить. Погасла Іскра, є Безпалий.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: