На брата брат – Юрій Мушкетик

– У мене лука згоріла. Всі тридцять вісім стогів. Хтось запалив… У той день, як ти поїхав…

Повів на Супруна оком, але в того на обличчі не тіпнулася жодна жилочка. Худе, неголене, воно кібчилося на тлі високого білого замету.

– Наживеш… Для тебе це абищиця… – И думав щось своє. – Мені пропонують уряд хорунжого сотенного…

Матвій подумав, що уряд той нікчемний, а все ж він побільшить Супрунову вину перед справжнім, законним гетьманським урядом.

– Що ж… Якщо тобі життя не дороге… І власні діти…

– При чому тут діти! – скипів Супрун. – Пече мені отут, – вдарив кулаком у груди. – Кривда пече… За що гарував, за що щербив шаблю на лядських ребрах?…

Казав так, мовби Матвій був у чомусь винуватий. І він не знав, що відповісти. А поки шукав, Супруна покликали, вони кволо домовилися знову зустрітися увечері у Драба, але Ілля Царгородський не захотів залишатися ще на одну ніч, – ніякого виводу в справі, у якій приїхав, не добився, ні з полковником, ні з суддею йому зустрітися не вдалося – всі полкові урядовці лишилися ті самі, тільки помінялися на гірше, ні за що не відповідали, службу справляли через пень‑колоду, та й те, що побачив у Полтаві Царгородський, посунуло у дальній закуток думку про смерть одинокої нещасної жінки, він поспішав, аби виповісти про все побачене й почуте гетьману. Оскільки ж вибралися одними саньми, Матвієві довелося їхати з ним.

VIII

Всю дорогу кучер Іван не знімав пуги з кінських спин – Царгородський поспішав у Чигирин, коні водили крутими запіненими боками, пара клубочила над ними, неначе над діжками з золивом. Два дні у відлигу йшов сніг, дерева стояли в білих саванах, віття низько гнулося донизу; з півдороги повіяв вітер, і сніг почав облітати, спадав пластами, гухкав, і там, де він опадав, куріли білі димки. Чорні дерева, білий сніг, – і думка про Супруна, крихка досада й злість, і жаль за чимось, далеким, гірким, але дорогим. Душа ж летіла поперед коней додому.

Царгородський не захотів заїжджати на хутір, і Матвій устав на шляху, закинув за спину мішок з гостинцями, пішов додому. У виярку йому під ноги кинувся рудий клубок – стрибав, вертівся, качався, – Ґнотик, улюблений пес, невідь‑як і звідки він знає, якою дорогою і коли – вдень, увечері, вночі – вертатиметься Матвій, завжди зустрічає його. Він вищав і шкірив зуби – найвищий вияв його радості – Ґнотикова усмішка, хто того не знав, боялися, думали, що Ґнотик шкірить зуби з лютості, ось‑ось хапне за литку, він довірливо біг до всіх, обнюхував чоботи, але на вулиці не чіпав нікого, у дворі ж – всю ніч, як дзвіночок: дзяв‑дзяв, дзяв‑дзяв, потрачений на нього харч відпрацьовував. Хоч вмів роздобути його й сам: знав усі дірки й перелази на хуторі, зрання оббігав увесь хутір, і якось йому минало, вертався з цілими боками. А що вже ласкавий, а що вже грайливий і розумний, іноді Матвієві здається, що Ґнотик розуміє його мову, хоч то він просто дуже тонко відгадує настрій господаря. Довелося Матвієві розв'язати міха й відломити Ґнотикові шматок пирога, а серце тануло з ласки.

Одначе, як йому здалося, в хаті такої зустрічної радості не знайшов, хоч ще з сіней почув сміх і перемови: Федора та Сидір за столом грали в карти. Матвій здивувався, Сидір – завше понурий і мовчазний, і хати не тримався, він здебільшого й спав у когось із підсусідків, у В'юнів або Нишпорок. Йому здалося, що Федора сфрасувалася, а Сидір одразу вийшов з хати. Матвій мить постояв у роздумах, розв'язав мішок. Він мав дуже мало часу, всього три дні, а треба було і олії набити, й льоду нарубати та закласти в льодовню, а тут ще ось‑ось розтелиться найкраща корова – Татарка, а ще ж кортіло пройти попід лісом з рушницею та Ґнотиком. Звичайно, все поробиться й без нього, одначе не так, як під його наглядом, льоду він таки рубати не став, діжечки з олією, яка пахла так, що аж паморочилося в голові й хотілося вмочити в олію хліб (він таки об'ївся її), поносив у комору сам, і з Ґнотиком попід лісом пройшов, щоправда, вполював лише одну лисицю – Федорі на опушку до грезетового кунтуша, – кинув її в сінях і вона там довго лежала, поблискуючи осклілими очима. Нагримав на Сидора, що той не знімає шкуру, Сидір стояв перед ним мовчазний, похмурий. Матвій чомусь вперше зауважив, що його годованець гарний з себе, тільки та його краса напівзагадкова, понура, хмарна, без усмішки, без ласкавого погляду. Такий вже є. Матвій довгий час вважав, що Сидір відданий йому душею, піде за нього, якщо доведеться, на муки й смерть, і справді мав його майже за сина чи за молодшого брата, раніше, до одруження, давав йому зрозуміти, що все, що має, – їхнє спільне (одначе тепер у тому не впевнений, Федора поклала на все свою міцну руку), але з якогось часу почав у Сидорові сумніватися. Так, Сидір їхній сім'янин, але й не зовсім; хто зна як і з чого, але це почали відчувати всі, Федора вміє повестися так, – при тому не обронивши жодного образливого слова, – що кожен знає своє місце, саме те місце, яке вона йому вкаже, й той незримий пруг не вдається переступити нікому. Матвій не раз розпочинав з нею розмову про Сидора, але вона тільки здивовано знизувала плечима й викругляла плисові брови: «А хіба я що?…» І ось тепер, як здалося Матвієві, щось змінилося, але що саме, він не знав, мав би радіти, та не раділося. Та й чи могла оселитися в його душі радість, коли чорним коршаком кружляла й кружляла думка про брата, щось йому підказувало, що добром все це не скінчиться, що сам по собі цей вогонь не вляжеться.

Хмарні думки не відпускали, вночі, повернувшись від корови, поставивши на підвіконня важкого мідного ліхтаря, довго сидів, підперши голову обома руками, а тоді, аби хоч трохи піднести настрій, дістав із прискринка дубового футлярика, вийняв цупкий папір і, розгорнувши його на колінах, почав читати. Він читав його часто – веселої і сумної години, – жоден папір у світі не мав для нього такої ваги, не приносив такої насолоди, як сей. «Ознаймуймо сим письмом нашим кожному, кому о тім відати належить, що ми, гетьман Іван Виговський, респектуючи писаря Матвія Журавку за військові заслуги, до яких і наперед видячи його згідність, надаємо для підпори його господарства хутір Синички і грунти за річкою Синичкою з людьми, які на тих грунтах оселилися, і зо всіма добрами, і з сіножатями Ястребщиною та Обложками і озером Рогачиком.

Стверджуючи це надання цим листом, варуємо пильно і розказуємо, аби в заживанні того хутора ніхто не важився чинити перешкод та перепон і посполиті на хуторі оддавали послушания, окрім козаків, яким при вольностях бути. Гетьман Іван Виговський, рукою власною».

…Матвій заплющив очі і усміхнувся. Тепер вже він господар цих добр на віки‑вічні, й ніколи не платитиме чиншу, ані яких інших податей. Сю землю він купив за власні гроші, і все ж, поки не отримав цієї грамоти, не був певний у ній. Це – один із перших універсалів гетьмана. Поки що Матвій не показує його нікому, й насамперед селянам, які обсілися на його ґрунтах. Їх всього п'ять сімей… Він їх не утискує і роботизною не морить. У кожного свої коні та воли, й корови та вівці. Двоє підсусідків – їхні хати на його обійсті, троє підпомічників. Мріє Матвій купити й ліс за Синичкою. Вже зібрав гроші…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: