На брата брат – Юрій Мушкетик

Матвій відпочивав душею: вона слалася по озимині, котра, рутвяно‑зелена, міцна (роздовбував сніг), спала під товстою білою ковдрою, гойдалася разом з дітками на гойдалці, прив'язаній ним самим до сволока, качалася по золотих овечих врунах, пересипала збіжжя в коморі. Вмерла колишня щемлива заніженість, з якою дивився на Федору, трохи притерся душею, впевнив себе, що про все забув. Звичайно, не забув… Іноді повівав вітрець споминів, як повіває над пригаслим жаром, звівав попіл, і займалася образа: що він лихого зробив їм? І Федорі, й Сидору? Така відплата за добро! Втішався: у світі мало хто віддає добром за добро, борги ятрять душу заздрістю та злістю. Він міг відплатити: якось під Гадячем знайомий козак пропонував піти на ніч до веселих молодих удовиць (їх тепер дуже багато, чоловіки вилягли на війні), не пішов. Згадав і полеглих, згадав дітей… Не схильна до того його душа.

Та й охолов жар серця, він ніколи не був надто палким, бо й знав лише одне кохання, так уже розпорядилася доля, а від неї не втечеш. Почував обов'язок перед долею, перед родиною, таки знав, що він їй корінь і верховіття, на ньому вся відвічальність за добробут, за спокій. Федора могла спалахнути, наговорити бозна‑чого, він собі не попускав. Не дозволяв спалаху, крику, навіть великих грубощів, такий був триб його душі, таким зробило життя, в якому не проривався кудись далеко, не важився на велике, а завше примірявся до середини. Бо ж знав, що не має в душі Супрунового гарту, не здатен вибігти попереду всіх, безоглядно кинутись на ворожу лаву або податися за чимось примарним, але й не плівся у хвості, ніколи не зрадив товаришів і не обдурив нікого. Одружившись, не знав, як будувати сімейний затишок, його принесла з собою Федора, і він йому сподобався, але на Матвієві трималося щось більше – увесь стрій їхнього життя, нині й на будучину, він вже тепер думав про майбутнє дітей. Шкодував, що Федора не стала йому рідною душею, може, й він у чомусь винуватий, може, не зумів прихилити її на свої отави, але ж вони в нього не шовкові, він – звичайний собі чоловік, хлібороб, яких на їхній землі багато. Руки липли до чепіг, а не до шаблі, і звитяжцем себе не мав. Але знав і те, що чіпкий і витривалий, на чуже не зазіхає, але боронитиме своє до загину. Якщо трапиться нагода – поможе ближньому (в міру, звичайно), не вкоїть гріха не стільки через страх перед Богом, скільки через те, що ганьбитиме себе сам, навертав себе на прощення чужих гріхів, хоч своїх множити не волів. До всього того не знав великих ніжностей і не вмів по‑справжньому приголубити жінку, дітей (коня, вівцю вмів), ніколи ні перед ким не вивертав себе до печінки, намагався дивитися на світ очима чесними, правдивими, поважати добро й відчиняти для нього серце. Колись він був значно довірливіший, одначе багато разів опікався на гарячому й тепер остерігався обманів. Від батька, від роду – рисочка суворості, витривалості, вона прийшла сама по собі, бо з того далекого життя, зі своєї юності пам'ятав не вельми багато.

Життя котило його по колючих стернях, і те, що не поколов, не подірявив на них душу, важило дуже багато. Адже не озлобився, не озвірчився, не озахланився, не спаскудився, не спився. З роками бачив: усім чогось не вистачало – тому високого уряду, тому ще пари волів, тому кількох упругів… а тому синьої болячки. Ну, хапонув би більше, звичайно ж, неправдою, а як жив би?

Проте останні рік‑півтора мовби щось надломили в ньому. Все було, як і колись, і все‑таки щось одмінилося. По‑перше, почав багато думати. Ось і нині думки обклали його, неначе лиси зайця. Його вже майже не змагали ніякі бажання, не зустрічав з радістю настання дня, навіть почав думати, навіщо той день взагалі. Ну що він може принести йому? Ховався в роботу, вона одна стала смислом його життя. Працював, як лут, перевіяв та переміряв у коморі збіжжя, поколов клинцями купу корчів біля хліва, перекидав обору й ще зробив гибіль всілякої іншої роботи.

Але сьогодні – зимового Миколи, храмове свято, сходив до церкви, поставив свічку святому угоднику, дав по півшага старцям на паперті, погомонів з козаками й вернувся додому. Після сніданку довго розмовляв з прочанином Самійлом. То теж свято для Матвія, раз на рік божий чоловік приходить до нього, Горпина змиває йому лугом голову та миє ноги, перевдягає у все чисте, кладе на чисту постіль, виставляє наїдки та напої, але їсть тільки варений горох, сухенькі грушки та пшоняну кашу. Матвієві, коли погомонить з Самійлом, ніби щось освітлюється в душі, ніби там відчиняється віконечко і в нього падає золотий промінчик; прочанин Самійло – близько до Бога, золота брама вже відчинена для нього. Він приносить часточку животворного дерева, святу воду з Афону, п'ять разів торкався постолами Святої Гори, бачив креш із чаші Христової, вклонявся мощам святих Марії Магдалини та Афанасія, світив свічку біля печери святого Антонія. Виявляється, і там є наші люди, собори і монастирі, в самому серці бусурманському бережуть віру Христову й моляться за Україну.

– Туркська віра поганська, – розповідає прочанин, – але лядська також недобра, бо то – єзуїти, вони спотворюють слово Христове і на інші народи налягають, землі їхні загарбують, а людей православних завдають у неволю…

Матвій слухає, і роїться в його голові думка про те, що й деякі православні також ідуть з мечем на братів во Христі, ті ж таки московити, але виповісти її не одважується.

Святий старець висохлий, білий, як лунь, і очі в нього вицвілі, безколірні, але свого останнього аркуша списувати не поспішає, зі світом сув'язі не обірвав, знає про нього багато: що діється в нас і в інших царствах – у поляків, у Семигороді і навіть у далеких шведів та французів. Накинув він на плечі свиту, вийшов з Матвієм у двір і довго милувався синіми снігами, зозулястим півнем на тину та сивим жеребцем у загорожі.

– Ти живеш, поки світ милий твоєму серцю, – сказав, і Матвій задумався, й навіть трохи спантеличився, бо таки не знав, чи милий йому цей світ, і дивувався старому, в якого немає нічого за душею, нічого, окрім могили попереду, а він бере в душу кожну цятку, кожен подих вітерцю. – Гарний світ і сотворений нам на втіху, тільки треба вміти брати його в душу. В кожну годину, в кожен час, у кожну мить. В радості й горі, при здоров'ї і в хворобі, в молодості і на схилі віку. Старий і немощний, вийди під зорі, сядь і дивися… Погано бачать очі – слухай. І чуєш кепсько – лови шелест вітру, вдихай запахи, думай… Пам'ятай, що живеш во славу Господню і на втіху собі. Не души себе чорними думками, не вбивай клопотами – знаходь світлину навіть у царстві тьми.

«Це правда, – думав Матвій. – Тільки як його відкараскатися від думок, які літають і жалять розшалілими осами».

Ледь помітним протоптом у снігу спустився до хати свого підсусідка Трохима В'юна. Ніс півкопи грошей – у В'юнів померла дитина. Пристояв біля нової хати – власне, ще й не хати, поставлено ощеп, крокви накрито соломою. Стін ще немає, і накрив соломою дах В'юн з його наполягання. А дерево лежить на купі, шашіль його точить. В'юн – все нехай та нехай… Ледачкуватий чоловік. То за лисицею ганяється з Матвієвим псом, то в шинку пропадає. (Чого дурний, бо бідний, чого бідний, бо дурний.) За літо та осінь міг впорати всю хату, по одній пласі закладати стіни… Він же ледве зіп'явся на ощеп та дах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: