Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали – скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:
– Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені – подали б одне одному руку…
– Та ти що?! – аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. – Ніколи у світі! Та ми…
– І ви, і вони, – спокійно провадив Драб, – можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.
Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і печальними очима.
– Вони погинуть перші, – кип'ятився Супрун.
– Може, й так, а може, й інак, – налив у чарки Драб. – Яка різниця? Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна?
– Що Україна? Що? При чому тут…
– Та при тому.
Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість глушила розважливі думки.
Драб безнадійно махнув рукою.
Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки облягайся на розперізаному кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по вінця, й думка була одна на двох, і сон також.
Тепер же на двох було тільки цвіркунове сюрчання з‑під печі.
Матвієві снилося: в долині стояв туман, а тут, на горбі, він уже осідав, все військо, москалі й козаки, шістнадцятьма лавами пливли над туманом, з усіх чотирьох боків захистившись возами. Немащені, вони скрипіли на весь світ, і той скрип заглушив інші згуки – брязкіт зброї, іржання коней і навіть мушкетні громи. На возах – увесь припас для людей та коней, і гармати, й порох та ядра. Частину возів тягли коні, частину – москалі й козаки, порятунок був у тому, щоб ворог не розірвав цей возовий оборонний ланцюг. Їх обпадали спереду і ззаду, зліва й справа, налягали кінним і пішим строєм, але москалі та козаки гримали з‑за возів з самопалів, мушкетів, смалили з ожиг – щоразу відкидали ворога. У поляків списи довгі, важкі, вони застрявали в катрягах возів, і москалі та козаки перерубували їх шаблями. Один спис широнув Матвія по плечі, пробив кунтуш, Матвій вхопився за нього руками, потягнув на себе, поляк – на себе, він скоцюбився в сідлі, вперся лівою ногою в воза, його очі дивилися озвірчено, дико, а потім озвірченість пропала і в них майнув страх, бо Матвій таки вирвав з його рук ратище, а оголена шабля лежала на возі, під руками, вхопив її й потяв ворога, проте дістав тільки кінчиком, розпанахав мундир і відрубав коневі ліве вухо. Кінь заіржав, звівся цапа, хтось з козаків вистрілив йому в живіт, і кінь завалився на правий бік, придавивши вершника. Коли скінчилася налога, Матвій відчув, що в роті у нього солоно, помацав руками, поводив язиком і зрозумів, що в запалі бою прокусив зубами нижню губу.
Орда трималася оддалік, кілька разів наближалася на постріл з лука – коні стелилися низько, – випускала хмару стріл і мчала пріч, гублячи в стернях мертвих та поранених вершників. Для не бувалих у бою молодиків те було вельми страшно – коли мчала орда, алакаючи та свистячи, аж трави лягали ниць – ощирені пащеки коней, розвихрені гриви, білі плями облич під волохатими шапками, – але досвідчені воїни приймали ту налогу спокійно – возову тарчу коні не візьмуть.
Поляки та орда оточили московське та козацьке військо на старому хуторищі: вбили шпона дозірні команди, означили малу кількість ворожого війська, не побачили орду; отож довелося приймати оборонний бій, а далі відступати. Вже кілька разів поляки намагалися розірвати оборонний ланцюг, але це їм не вдавалося. Московське та козацьке військо посувалося вперед повільно, вперто, спокійно. Власне, це було московське військо, козацьких тільки три полки, інші мали надійти на сполуку в умовлене місце, й тепер ніхто не знав, де вони.
Дорога спускалася в яр, – Матвій подивився, й шапка йому посунула на очі, так круто вона спадала вниз, а потім аж ген‑ген в'юнила на той бік яру, там манячив хутірець, у яру дорога звивалася петлею, й поляки вирішили скоротити шлях, обігнати втікачів і вийти наперед та вдарити по оборонцях, але вся їхня кіннота попала в драговиння, й поки вибовтувалися з нього, московсько‑козацька валка вибралася нагору. Захопили тільки кінець валки, кілька возів з гарматами, але ту дірку залатали. Якийсь час пливли над хмарами – посувалися по греблі, – хмари лежали у воді, – (й поляки та татари ковтали збиту ними пилюку), й знову вибрели в чисте поле. Стерні жовтіли, як золото, татари збивали шаблями шапки з полукіпків. Матвій ішов у другому ряду, він не стріляв, а тільки набивав та подавав рушниці козакам, які цілилися з‑за возів, бачив і крилатих гусар, і строкатих ополченців, побачив навіть польного гетьмана на білому коні, в нього стріляло одразу кілька козаків, але не вцілив ніхто – відстань була надто велика. Ніч упала враз, здавалося, військо накрила велетенська кирея, й наповзла чорно‑сиза туча, яка вже з обіду, неначе велетенська скирта, бовваніла на овиді та раз по раз підперізувалася жовтою крайкою блискавиці, й полив дощ, та такий, як у день Страшного суду, гриміла громовиця, стали на перепочинок, збиралися стояти до ранку, але козацькі полковники порадили воєводі рушати далі, – ворог не сподівається, що вони підуть уночі, – й вони рушили, колеса, напоєні дощем, більше не скрипіли, вої посувалися, наче сліпці, тримаючись за вози, підпихаючи їх, Матвій один раз наштовхнувся підборіддям на чийсь мушкет і боляче затявся, він міцно вчепився в полудрабок, боявся впасти, адже тебе перемелють чобітьми й колесами у млинець, його змагали страх і холод, і очі виїдав морок, йому хотілося пити, ловив ротом дощові струмені й не міг напитися. Йшли до схід сонця, й справді поляки не помітили їхнього відходу. Але опівдні вони наздогнали обоз, йти далі не було сили й довелося окопуватися під лісом. Неподалік виднілося якесь містечко, й польські гетьмани та полковники сушилися там, звідти вели налоги. Жовніри підвезли та навели гармати й почали стріляти по табору, й падали, збиті ядрами, рябі боярські намети та голубі козацькі катряги, тріщали вози, москалі та козаки гарматною стрільбою майже не відповідали – пороху було мало, й з того кілька бочок відвільгло. В таборі почався падіж коней, – якщо якийсь сміливець вихилявся по траву, одразу з‑за верболозів налітали татари, хапали горепаку арканами й тягнули у свій стан. Матвій нікуди не ходив і ворожих налог не відбивав, – його тіпала пропасниця, він не міг зігрітися, зодягнув поверх жупана каптан, знятий з убитого москаля, й лежав під возом. Хотілося пити, але води не було – поляки перекопали й відвели струмок, який протікав через табір. Спека стояла страшенна, і вже не розпізнати, справжні то вершники гасають навколо табору, чи то струменить, витанцьовує хистке марево.
Так тривало сім днів. Обложенці повитрушували мішки з‑під пшона та борошна, порізали та поварили ремінну упряж. А далі не стало в чому варити й той зажиток. У Матвія від спраги потріскалися губи, сочилася з них кров, у вухах стояв дзвін. Здавалося, десь далеко‑далеко без угаву курличуть журавлі. Від кінських і людських трупів спирало подих, – за десяток кроків від Матвія лежав бурий кінь, його здуло, й був він, як гора, й рої величезних зелених мух обсіли його, виїли очі, ніздрі, – сухі вершки дубів на узліссі обсіло вороння – чекало свого часу. Декотрі, одважніші, падали з дерев і справляли криваву учту просто в таборі, за кілька кроків від людей. Перед табором на баских конях грали шляхтичі, глумливо викликали на герці козаків. Ніхто на ті герці не їхав, звитяга вмерла, та й не було на чому їхати. По тому знову насунули хмари, пішов дощ. Дрібний, нудний – обложний.
Матвій лежав під возом і потрісканими губами ловив краплі, які падали з підток. За кілька десятків кроків від нього у кареті лежав воєвода, котрий теж слабував. А в дощовій імлі снували якісь привиди, потвори, й коли на Матвія накочувалася млоїста жовта хвиля, він не знав, на якому світі знаходиться: на цьому чи вже на тому. Десь опівдні біля карети з'юрмилося чимало москалів. Вони довго гомоніли, по тому від натовпу відокремилося двоє – стольник і капітан, перелізли через воза й пішли до привидів. Пелена дощу сховала їх. По довгому часові вони вернулися й оголосили, що з поляками та татарами складено домову на замирення: військо залишає обоз, гармати, віддає всі гроші, які має, і йде пішо до Дніпра; першими виходять з табору козаки. Матвій про ту домову довідався пізно, коли козаки вже вирушили з табору. Але ледве вони віддаленіли кроків на сто, як на них хмарою налетіли татари, зазміїли аркани, заіржали коні, почулися зойки та крики. Козаки кинулися назад до табору, але москалі стовпилися в проході, наставили списи, декотрі стріляли по козаках з рушниць. Не знаючи куди податися, козаки побігли попід табором, вилазили на вози, але москалі збивали їх ратищами, віддавали в руки татарам. Віддавали за шматок хліба, жменю солі, навіть за яблуко, одних козаків татари повбивали, інших тягнули до своїх наметів. Се скидалося на жахливе полювання, козакам рятунку не було ніде, ті, що лишилися, збилися в купу й відбивалися шаблями.