Дня шістнадцятого вересня полки виступили з табору під Гадяч. Йшли широкою долиною повз вижатий лан, попід високу могилу з камінним уламком хреста зверху, попід спалений десять літ тому назад панський фільварок на горбі. Дув сухий, пронизливий дончак, бунчуки, прапори й корогви тріпотіли на вітрі, й не було на тих корогвах московських гербів і значків. Козаки йшли весело – будь‑яка новина, будь‑яка переміна вселяє надію і збадьорює дух. Ставали в коло на широкому майдані, за яким шуміли на вітрі почерлені осінню гадяцькі сади й біліла стара козацька церквиця з цвинтарем, де під похиленими хрестами лежали ті, хто вже відвоював, відвибирав, кого вже не хвилювали дзвін литавр і нічиї промови. Посеред майдану стояли лави, на них сиділа старшина, полковники і сотники у святкових жупанах, кожен зі своїм клейнодом, сповнені поваги й урочистості. З вулички від церквиці вийшов з булавою в руках Виговський, на обличчі – суворість, впевненість, тільки блідість пойняла щоки, за ним ішло двоє осавулів і вже за ними Беневський і Євлашевський. Двоє политаврщиків вибили дріб на гетьманову честь і поклали палички на котли, а самі їли дрібненькі грушки, дістаючи їх з‑за пазух. Виговський уклонився війську і мовив до комісарів:
– Військо Запорозьке хоче почути, з чим ви прийшли до нього.
На низенький ослінчик спритно ступив Беневський і повів мову, говорив красно й пишно, вітер зривав з його губів слова й кидав понад козачі голови, то стелючи рівно, то жбурляючи аж у пожухлі садки передмістя. Козаки повитягували шиї, дослухалися жадібно, не все вловлювали, не все розуміли.
– …Найвища істота, що за своєю волею підносить і нанівець розбиває царства, поклала в серце кожному з нас любов до батьківщини; через те, хто б із нас де не блукав, а вертається до рідного дому. От тепер, гадаю так, сталося і з військом Запорозьким… з того вийшло щастя для спільної батьківщини нашої. Вже десять років, неначе дві матері за одну дитину, змагаються за Україну поляки та москалі… Тяжко одному кому‑небудь утримати за собою нерозділиме тіло; ми хочемо розтяти або розідрати його навпіл та засягти собі по половині: через те гине край ваш, пустіють поля, сіє москаль ненависть поміж нами та вами на родючих полях України, поливає їх кров'ю християнською, а ворог душ людських, диявол проклятий, умисне приводить до того на погибіль нашу… Праведно скажу вам, панове‑молодці: з Божої благодаті так сталося, що ми, вдаривши себе в груди, пізнали гріхи наші й вибачили одне одному провини наші… Тепер нас присилає до вас ціла Річ Посполита, просить вона вас, панове‑молодці, з'єднатися з нами, щоб укупі рятувати батьківщину, вкупі слави здобувати, вкупі в згоді кохатися. Ви тепер поспитали й польського і московського уряду, покуштували волі й неволі й кажете: лихі поляки, а москаль ще гірший…
Далі Беневський ганив москалів, розказував, які там лихі порядки у справах духовних і мирських, нагадував, як москалі не давали обирати вільними голосами Київського митрополита, прогнали з престолу свого власного – Никона, вказував на податки, що вони наклали на український нарід.
– …Перше ви самі обирали собі старшину, а тепер москаль накидає вам, кого хоче, а хто угодний вам, а йому не до вподоби, намагається зі світу звести… і держать вас тут доти, доки нас, поляків, вашою кров'ю звоюють, а потім завдадуть вас за Біле озеро, а Україну заселять своїми московськими холопами. Отож поки маєте час, рятуйте себе, єднайтеся з нами, рятуймо спільну батьківщину. І вернеться, і зацвіте в нас свобода, й пишатимуться святощами церкви, а міста багатими базарами, й люд український житиме при достатку, спокійно, весело, поратиметься землероб біля своєї ниви, пасічник біля своєї пасіки, ремісник біля свого діла, нікого не силуватимуть до рабства, суворий закон не попустить панству каверзувати підданими. У нас тепер спільна справа, ми вас, а ви нас рятуєте, і буде Бог з нами, а чортяка в'язи собі скрутить. Батьківщина озивається до вас: будьте дітьми моїми.
Посол скінчив і ступив на землю. Немирич, що сидів на першій лаві, заплескав у долоні, далі невміло загупали широкими, наче праники, долонями старшини й кресонули мозолями декотрі козаки. Вітер поворушив на плечах Беневського леопардову шкуру, а хтось з козаків голосно зауважив:
– Ти бач, одягнув рябого собаку.
На нього цитькнули.
– А що, панове‑молодці, сподобалася вам рація його милості комісара? – запитав піднесеним голосом Виговський.
– Говорить, неначе з неба, – почулися голоси.
И полетіли вгору шапки, покотився майданом гомін, сполохав шпаків з шовковиці, і вони полетіли за церкву. Козаки розкутурхалися, зривали з хоругв московські значки та герби, які ще позалишалися, й жбурляли їх у бур'ян. Але не всі козаки кидали вгору шапки. Чимало їх сиділо на землі в тупому напруженні, брижили засмаглі лоби; швидко, легко летять козацькі коні, та важко, повільно повзе думка по закомаринах козацького мозку, старіш козаки згадували присяги польських комісарів під Білою Церквою та під Зборовом, і згадували промову боярина Бутурліна в Переяславі, й спогадували, що з тих присяг та промов вийшло, і стояв перед очима спалений панський фільварок на горбі, а чимало пам'ятали й кривди, яких зазнали в тих фільварках.
Декотрим підніс дух і розвіяв сумніви гетьман, він казав, що нині, вперше в гісторії, стаємо до злуки як рівні з рівними, творимо в одній три держави – федерацію, й не буде там вищих, не буде нижчих, сидітимуть у сенаті польські, литовські і українські депутати, й більше ніколи не стоятиме на Україні чужоземне військо, не буде чужих комісарів, а унія скасовується остаточно.
Козакам чи не найдужче сподобалося про унію, і вони загукали «слава», а польські комісари поморщилися. Пункт про унію трохи не призвів до незгоди, козаки наполягали на її повній відміні, поляки не поступалися. Врешті піддалися з великою огурністю. «Та вже самі академії, наші власні академії, з мовою своєю, наукою своєю, – це вже півдержави», – казав знайомим козакам гетьман, але до сих слів козаки були байдужі, і він додавав: «І унію скурали».
По тому гетьман відкрив раду, обрали для переговорів та підписання трактату по кілька комісарів українських з кожного полку. Закриваючи раду, гетьман сказав:
– Цар обіцявся нам, що «не токмо права і привілегії од віку дані підтвердить і при вольностях наших нас збереже, но й паче ще особливі свої показати має милості», але замість оних відміняє права, предками нашими укладені й завойовані, хоче нав'язати нам свої, рабські, погані. Підписавши цього трактата, ми стаємо людьми вольними й житимемо за своїми законами, Богом даними, своєю волею, своєю правдою. Складемо клятву дотримуватися сеї угоди й зажадаємо цього від другої, дружньої сторони. Клятву мають скласти король і сейм.
Польські посланці висловили згоду, на неї були повноважені. Пункти домови заздалегідь були підготовлені Немиричем, схвалені Виговським, комісари читали їх і перечитували по кілька разів, одні викидали, інші вставляли, аж поки зійшлися на двадцяти двох пунктах і подали польським комісарам. Ті мали повноваження від сейму та короля, не хотіли приймати всі пакти, заходило до глухого кута, та всіх вивів окільною стежкою Тетеря, вмовивши українських комісарів поступитися деякими статтями.
На раді, де читали пакти, знову стався шарварок, забирали слово старшини, втручалися прості козаки, кожен обстоював свою думку, маючи її за найпевнішу, а чужу зневажаючи, розшаліле товариство ледве уговтав гетьман, закликавши всіх до згоди та підписання пактів і щедро окропивши їх оковитою з барил, привезених у глибоких глаб‑частих возах.
На тому й звершився Гадяцький трактат, з якого виросло стільки надій, стільки злоби, скільки не виросло зі всіх інших договорів, разом узятих, окрім хіба що Переяславського. Ще три дні гетьманські канцеляристи зачитували біля писарського намету охочим пункти трактату, одначе біля воза, з якого читали, товпилося люду значно менше, ніж біля возів з пінною та оковитою.
Матвій довго никав поміж наметами, його кортіло на власні вуха послухати пакти, а то й почитати їх, і соромився йти до писарського воза – там його всі знали, боявся зневаги, клину, косого погляду. Нарешті видивився, коли біля воза стовпилося найбільше козаків, зашився в товпу, зігнувся, вкляк. Матвій долучився до гурту, коли писар Михненко – вузьколиций, довгоносий, з вусами, схожими на обірване путо, перші статті вже прочитав, а що козаки мало що розуміли в них, кричали, перепитували, – розтовкмачував лінивим голосом – либонь, читав уже статті не вперше, втомився й збайдужів.