Іван Корсак
Мисливці за маревом
З-під насуплених брів податківець стрельнув, наче кулею-жаканом, холодним і колючим погля¬дом, по хвилі кліпнув було з ваганням повіками, а тоді вдруге, як контрольним пострілом, пронизав Дениса Григоровича:
На вас накладено, – ковтав інспектор недба¬ло приховане торжество, що аж осявало його об¬личчя, навіть німбом хистким і тоненьким відсві¬чувало, – накладено санкцій на он скільки тисяч ще й сто тридцять сім гривень сорок одну копійку. Зверх дозволеного ви у витрати чимало включа¬ли – тут штраф, податок на додану вартість, себто ПДВ…
«На мене справді накладено… І не на мене лише, тепер чи не кожен, хто не лінується, має такі бла- годареники за вареники», – з подивом дивився під¬приємець Денис Григорович на інспектора майже карликового зросту і горбатенького, що плечима заледве рівнявся з поверхнею столу:
То допомогу на похорон батька працівниці да¬вали, – спробував щось жалібне у виправдання з себе вичавити, як з надрізаного напіввисохлого лимона, що місяць у холодильнику пролежав. – А на покійників коли ПДВ ввели?
Інспектор тільки поважно головою крутнув, ви¬давалося, що та голова якось окремішньо існувала собі від тіла і зараз лежала просто на краєчку столу, сповнена власної поваги та значущості, – єдино вона знала справжнісіньку істину, і тільки вона здатна ви¬писати належні правила для цього схибленого, здебільшого неправильного світу. Злегка перехиливши ту голову та приплющивши одне око, інспектор лише глипнув на співрозмовника зверхньо, як сорока на дрібну поживу, клюнути яку напевне і не варто.
А, мо’, гадаєте, допомога липова? То я вам по¬кійника принесу…
Відкопаєте? – зморшки на обличчі інспектора, мов заіржавілі, повільно, зі скрипом та скреготом розсувалися в посмішку.
Ну, не покійника, фото з похорон, – смикнув¬ся вибачливо Денис Григорович, мов насправді си¬дів на пательні.
Інспектор ще раз окинув підприємця оком, але погляд тепер не був таким пронизливо-гострим, а хіба як у шевця, що мірку зібрався знімати з клі¬єнта.
Тут – як в аптеці, закон-тайга, – поплескав із любов’ю, навіть дещо хтиво інспектор долонею по стопочці актів. – Хоча…
Він затнувся, намірившись поділитися чимось вельми сокровенним, йому не шкода було вділити, от тільки чи достойний цей чоловік такого поруху душі й такої щедрості:
Хоча… Як платити готівкою неофіційно, то половину скостить.
«Гай-гай, – подумалося Денисові Григорови¬чу, – ти вже якось зарікався, що в азартні ігри з цією конторою не бавитимешся, аж тут сама кон¬тора колоду тасує…»
І хто?
Інспектор опустив знічені очі, які охопив сум вселенський та гіркота полинна, що добрий порух
його душі лишився неоціненим і намарне він со-кровенним ділився.
Не грайте вар’ята. В цьому районі та місті без дозволу Бакса миша не пискне. Просіться.
І погляд його враз жалюгідним та колючим став, готовим знову пронизати навиліт. То був по¬гляд людини, скривдженої природою, і яка тепер мстилася їй; будь-яке приниження знайомого чи незнайомого незмінно приносило насолоду, чийсь біль – щемливу втіху, бо як йому болить щоденне приниження, так і комусь хай ниє. Те принижен¬ня мимовільним траплялось здебільш, ненароком зверхньо кинутим поглядом, а ще гірше – співчут¬ливим чи жалісливим, бо їх він вважав скулкішим за приниження. До Бакса він ставився з острахом і тихим пошануванням, а вельми як той робив ко¬мусь прикрощі, що нерідко траплялося, – то було наче і його часткою помсти безжальному світові.
Голову райадміністрації Авеніра Баксютенка всі в окрузі, включно із посадовцями, звали поза¬очі стисло та звучно – Баксом. Кажуть, він не об¬ражався на те, навіть тішився.
А як слід захолов за інспектором, Денис Григо¬рович врешті озвався до свого напарника:
Заплачу на покійника податок, як рак восени свисне.
Задавнена і запущена алергія, не слабша за при¬забуту за давниною епідемію чухавки, алергія на здичавілі й вельми прудкі табуни непрошених, в яких усе на світі контролювати долоні чешуться і чесатимуться, допоки у них щось та не покласти, ота алергія на перевіряльників не минала в Дениса навіть із роками – попри постійні переконання са¬мого себе: ну трапляються ж серед племені цього, як щаслива мутація, навіть порядні.
За неповних чотири роки, відколи доля заки¬нула його в це містечко, він нажив півдесятка не¬великих торгових точок, що комп’ютерами тор¬гували та інтернет обслуговували, надбав також гастрит та низку супутніх болячок, а ще партнера собі – трішки вайлуватого, однак метикуватого по-своєму Олега Степановича.
Біда без дощу росте, – Олег брязкати шаблею не збирався. – Не заїдайся.
Відгавкуватися слід. Бо підведуть вони під пень кашляти.
Не варто пінитися… Інспектор сперш не стіль¬ки намалював. Тож я йому п’ять соток зелених тихенько шихнув і кажу на вухо: «Ви, мовляв, ро¬зуму нас навчили, спасибі вам величезне». А він пошелепав купюрами та скривився було: «Не пе¬ребільшуйте, не таке воно величезне». Але з чима¬ленького штрафу половинку он зрізав…
Щоправда, природна скромність завадила Оле¬гові зізнатися, як провалилась його перша спроба задобрити інспектора. Все крутився напередодні Олег довкола нього та допитувався, чим корисним може він бути або чого гостеві дорогоцінному тре¬ба. Врешті інспектор махнув рукою відчіпного:
Вугля.
По обіді Олег ґонорово тицьнув рукою у бік, де під вікном стояв повнісінький самоскид добірного вугілля. Та інспектор тільки повіками подивовано кліпав:
Я на обід замовляв копченого вугля…
Він усе тужився сказати «вугра», та через вро¬джену мовну ваду однаково вимовлялося знову по¬переднє.
Зараз же Олег узявся вкоськувати напарника, як молодого і норовистого лошака.
Не зв’язуймося з цією великою та сліпою ма¬шиною, вона нас пожує і виплюне. Тепер нам, як у приказці: хоч пень об сову, хоч совою об пень, а все сові лихо.
Колись мене вчили, що все розумне дійсне, а все дійсне розумне. Не чував досі, щоб покійників податками обкладали.
Цікаво було б, – пробував Олег зазирнути в думки Дениса, як зазирають крізь запотілу ві¬конну шибку з двору в дім, – цікаво було б знати насправді, чого в цій упертості Денисовій більше: звичайної задерикуватості, якій би час вивітрити¬ся з огляду на вже не юнацький вік, чи стихійного лиха – почуття справедливості, що напало рапто¬во на чоловіка, чи то просто спроба дати легенько¬го відкоша, аби менше надалі чіплялися. Проте видивитися напевне крізь ту запотілу шибку ніяк не вдавалося, тож Олег тільки крякнув:
Дешевше буде посипати голову попелом, пока¬ятися та сплатити за душу раба Божого – і не буде тоді ні недуги, ні журби, ні зітхання…
Абияка думка. Ні до чобота закаблук, ні до че¬ревика рант.
Змилуйся, не гарячкуй.
Розумієш, все зло на світі тільки тому живуче, що в писок йому зацідити ніхто першим не хоче.
А-а-а, мабуть, девіз кинути думаєш «Задуши¬мо корупцію», – в голосі Олега роздратовані й жур¬ні нотки почали переходити на іронічно-знущаль¬ні. – Дивись, бо таке гасло, чого доброго, визнають екстремістським, що закликає до насильницького повалення існуючого ладу.
Ти ж не сліпий: народу нахрін не потрібна ця влада, а владі – народ. Через те і до нас отаке став¬лення…
А що – таки би притягнули тебе за статтею «несвоєчасне надання хабара» або «розпалювання боротьби з корупцією».
Переживу. А ти вже надувся, як півтора не¬щастя.
Чуже лихо за ласощі, а своє за хрін. Капець нам гряде. Ліпше проситися.
І проситимуся, і судитимуся, і чим тямлю, тим відбиватимуся від звихнутого мозку. Бо як постережуть з першого разу, то потім весь час воду на нас возитимуть. Хоч встрель мене – податку на покійників не платитиму.
Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як в жеребця, та ніхто тому не вірив. Повіриш мені, як світами з торбою обох пустять.
І Олег гримнув дверима, аж вітер паперами за¬шелестів.
Стрімкі весни щоразу змінювалися на спекот- не літо, рипіли сніги під ногами по тому, як за¬тих падолисту шелест, змінювався устрій і вла¬ди, тільки в цьому райцентрі нічого й ніколи не змінювалося. Містечко, що за сотню з добрень¬ким гаком кілометрів від обласного центру, жило своїм окремішнім життям, люди ходили тими са¬мими вулицями, що ніколи вигляду свого не мі-няли, бо десятиліттями тут нічогісінько не буду¬валося, спотикалися на тих самих вищерблених та вигризених тротуарах. Не на ліпше чи гірше ішло, як змінювалася влада – в тутешньому Біло¬му домі просто керівний народ мовчки, без паніки чи поспіху, збирав такі важливі на їхній погляд державні папери і переходив із одного кабінету в інший; навіть таблички з написами на дверях, на превеликий сум тутешнього художника кривого Нечипора, здебільшого залишалися тими сами-ми.